Фіскальна політика

 

Таким чином, за даними звітів про виконання дохідної частини  державного бюджету та табл. 4 маємо  розмір місцевих податків і зборів станом на 1 липня 2011 р. 225246,6 млн. грн., зокрема  єдиного податку – 971,8 млн. грн. відповідно. Цікавим є те, що даний показник зазначається лише у звітності за 2011 р., у звітностях попередніх років він відсутній. Податкові надходження у складі Державного бюджету мають тенденцію до зростання, що є позитивним. Однак, у 2009 р. такі надходження становили 148915,6 млн. грн., що на 18967,8 млн. грн. менше, ніж у попередньому 2008 р.

 

Рис.3 Динаміка податкових надходжень до Державного бюджету України за 2007 – І квартал 2011 р. [13, С. 54]

Стратегічною метою  будь-якої держави є забезпечення стабільних темпів економічного зростання, що зумовлює необхідність втручання  держави, уряду з метою розробки якісної економічної стратегії. В умовах українського сьогодення “така програма має передбачати продовження економічного зростання на рівні не менше 7% щорічно, системну зміну структури економіки, створення високооплачуваних робочих місць, підвищення доходів людей” [1, с. 5]. Збереження макроекономічної стабіль-ності передбачає передусім забезпечення економічно безпечного та прогнозованого рівня інфляції, прогнозованого курсу гривні, виваженої монетарної та фіскальної політики та їх координації. Координація фіскальної має вирішальне значення для забезпечення зайнятості в економіці, стабільного рівня цін, сталого економічного зростання і на цій основі підвищення національної конкурентоспроможності.    Бюджетна політика в окремих випадках взаємно підсилюють позитивні наслідки або ж відбувається нівелювання однією політикою негативних наслідків іншої. В Україні інституційна координація фіскальної політики здійснюється з ряду окремих питань, передусім в процесі розробки проекту державного бюджету, який формується на основі найважливіших економічних і фінансових документів держави і покликаний реалізувати економічну й соціальну політику та відображати інтереси всього суспільства.

Фіскальна політика у довгостроковому періоді не є нейтральною, а саме збільшення державних видатків за довгий проміжок часу призводить до повернення природного обсягу виробництва, яке при цьому співвідношенні між інвестиціями та державними закупками змінюється. Відбувається ефект витіснення, в результаті якого ставка відсотку зростає. Це означає, що фіскальна політика не є нейтральною і ставка відсотку не відновлюється [17, С. 120].

У довгостроковому періоді  збільшення податкового тиску може викликати стійке скорочення сукупної пропозиції й активації елементів  стагфляції, особливо за умов пропорційного  скорочення державних витрат за всіма статтями бюджету, що призводить до значного скорочення державних інвестицій в інфраструктуру ринку праці.

У довгостроковому політика послаблення податкового тиску може спричинити розширення пропозиції факторів виробництва і зростання економічного потенціалу.

В короткостроковому  періоді заходи стримуючої фіскальної політики дають змогу уповільнити  темпи інфляції ціною зростання рівня безробіття і скорочення обсягу виробництва.         У короткостроковому періоді фіскальна політика спрямовується на подолання кризи в економіці [17, С. 111].

Більшість економістів  нині вважають що високопрогресивні  системи оподаткування стріпують  розвиток економіки. Зниження податкових ставок із прибуткового податку на громадян посилює стимули до праці, збільшує особисті заощадження, а з податку на прибуток підприємств — стимулює розвиток інвестиційного процесу. Отже, внаслідок зростання заощаджень та інвестиції можна сподіватися прискорення економічного зростання і збільшення у майбутньому рівня зайнятості, обсягу національного виробництва, а отже її держаавних податкових надходжень, що сприятиме досягненню бездефіцитного бюджету. Інакше кажучи, продукційна фіскальна політика, яка усуває бюджетні дефіцити, що індукують інфляцію, відіграє важливу роль в антиінфляційній стратегії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Напрями вдосконалення фіскальної політики України у контексті забезпечення сталого економічного зростання

Фінансова криза, що охопила  економіку провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно низький рівень нашої інтегрованості у світові фінансові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стоїть питання протидії їм, інакше країні в черговий раз доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належить державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду й мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

Передусім слід звернутися до стандартних положень економічної  теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо зазначають: "Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій".І хоча ми погоджуємося з цією думкою, загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного [18, С. 42]:

• проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на своєчасне реагування на зміни в економіці;
• реалізація заходів податкового регулювання, спрямованих на створення стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;
• стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування та збільшення державних закупівель;
• мінімізація податкового тиску на економіку до настання фази піднесення.

Першу з наведених  рекомендацій слід розглядати переважно в політичній, а не економічній площині. Шляхом законодавчого коригування умов справляння податків ми можемо забезпечити реагування на зміну економічної кон'юнктури, коректувати регулюючі заходи держави відповідно до цілей і завдань розвитку. У цьому контексті парламентська криза й фактична недієздатність Верховної Ради унеможливлюють реалізацію зазначеного та сприяють поглибленню кризи фінансової. А можливі урядові кроки на рівні домовленостей із найбільшими компаніями (наприклад, про першочерговість чи інші специфічні умови відшкодування ПДВ) породжують сумнів у легітимності таких рішень (оскільки більшість питань, про які йдеться, мають регулюватися законодавчо).

Що ж до задіяння важелів  податкового регулювання і стимулювання, то в сукупності вони є потужним інструментом впливу на динаміку соціально-економічного розвитку суспільства, завдяки чому теоретично можуть застосовуватися будь-які їх комбінації. При цьому слід пам'ятати, що інтереси суспільства й держави в окремих питаннях чи на певних етапах можуть як збігатися, так і дещо різнитися. Те, що формально держава мала б відображати інтереси суспільства, зовсім не означає відсутності відхилень на практиці. Держава у своєму функціонуванні, як правило, представляє лише частину суспільства та проводить політику в інтересах цієї частини. Цим і пояснюється постійна нерозв’язаність проблеми меж податкових вилучень, забезпечення реалізації принципів справедливості й нейтральності, нерівномірності розподілу податковою тягаря, а також існування пролобійованих пільг та ін. Зазначене, з річних точок зору, заслуговує на певну критику, однак не може бути подолане у кінцевому варіанті – й це слід визнати. Вітчизняний досвід використання податків як регуляторного засобу не лише не позбавлений цієї одіозної риси, а й примножує її негативні прояви. Вони до певної міри проглядалися практично в усіх рішеннях, що реалізовувалися через зміну ставок оподаткування різними податками, запроваджені різного роду пільгових механізмів окремих податків, преференційних територіальних зон, пільгових підсистем оподаткування, дерегулюючих заходів тощо [25, С. 63].

Враховуючи викладене, можна сказати, що в Україні існує потреба у прийнятті остаточних рішень одночасно за декількома напрямами.

По-перше, з огляду на досвід попередніх років виникає  сумнів стосовно доцільності застосування в майбутньому списання й реструктуризації податкової заборгованості. Основним їх негативним наслідком було порушення принципів справедливості в оподаткуванні, що призвело до отримання необґрунтованих конкурентних переваг одних господарюючих суб’єктів над іншими. При цьому головні економічні проблеми залишилися нерозв’язаними .

По-друге, влада має  визначитися із ключовими напрямками використання податкових пільг. Так, зниження ставок податку на прибуток підприємств  для окремих галузей та розширення складу валових витрат для них, як і запровадження пільг із ПДВ, дали деяке зростання рентабельності, приріст обсягів випуску продукції. Однак технологічного оновлення процесу виробництва не відбулося. Зокрема, з початком фінансової кризи знову в тяжкому становищі опинилася вітчизняна металургія, яка ще кілька років тому отримувала значні податкові пільги. А сьогодні ми бачимо, що падіння цін на її продукцію на світових ринках стало нокаутуючим ударом через застарілість технології, яка унеможливлює зниження витратності. Тобто підприємства не вкладали заощаджені на пільговому оподаткуванні кошти в технологічне оновлення виробництва, а спрямовували їх переважно на фінансування поточної діяльності та інші потреби. Цільового призначення податкових пільг та цільового використання коштів, отриманих внаслідок користування ними, не було забезпечено, зокрема, через недосконалість національного податкового законодавства та слабкість системи податковою адміністрування.[26, С. 15]

Отже, постає питання: яким чином забезпечити податкове  регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування. Треба переорієнтувати вектор податкового регулювання і стимулювання з виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну. Зміна умов оподаткування населення — ось головний напрям податкової політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачати заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит.

Одним зі шляхів реалізації зазначеного є використання важеля зміщення податкового тягаря на багатих  платників. Справедливіший розподіл доходів  спричинить зростання споживчого потенціалу немаєтних мас, що через додатковий попит заохочуватиме виробника ринковими стимулами. Необхідно термінове запровадження неоподатковуваного мінімуму, сімейних податкових знижок і прогресивної шкали ставок податку з доходів фізичних осіб, розширення переліку витрат, що включаються до податкового кредиту, та лібералізації умов їх урахування, введення податку на нерухоме майно [27, С. 16].

"Фіскальне вивільнення"  ринкових сил попиту можливе  також на основі модернізації  податку на додану вартість. І  тут треба зауважити, що шлях  нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації [5, С. 83].

Запропоновані заходи податкового  стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного  споживання. Поза увагою залишаються  інші галузі, серед яких уже згадувана  металургія, ряд видів машинобудування  тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики — державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах фінансової кризи  потрібно обережно здійснювати витрати  на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності. Визначення рівня соціальних видатків — надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високі стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнівів те, що, по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини. Соціальні видатки не слід розглядати в числі стимулів розвитку економіки чи антикризових засобів, а навпаки, їх нарощування можливе лише за умови поступального економічного розвитку [7, С. 520].