Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси

Об'єктом колективної  чи приватної власності можуть бути також загальнопоширені корисні копалини місцевого значення (пісок, глина, гравій тощо) і торф за умови, що останні знаходяться в межах ділянок землевласників, тому вказані форми власності на корисні копалини є досить відносними, оскільки забезпечуються відповідно колективною чи приватною формою власності на земельну ділянку, де знаходяться ці корисні копалини.

Те ж можна  сказати і про колективну чи приватну власність на водні об'єкти площею до 3 га і ліси площею до 5 га, розташовані  на угіддях сільськогосподарських підприємств (колективна власність) або на угіддях селянських (фермерських) господарств (приватна власність, оскільки селянське (фермерське) господарство не має статусу юридичної особи).

Колективна і  приватна форма власності на землю  нарівні з державною затверджена статтею 3 Земельного кодексу України.

До земель колективної  власності відносяться землі  колективних сільськогосподарських  підприємств, сільськогосподарських  кооперативів, сільськогосподарських  акціонерних товариств, в тому числі  створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств, передані їм за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств (ст. 5 Земельного кодексу).

Землі приватної  власності громадян — це ділянки для:

— ведення селянського (фермерського) господарства;

— ведення особистого підсобного господарства;

— будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

— садівництва;

— дачного і гаражного будівництва.

Враховуючи загальнонародні інтереси та обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території України законодавець встановив певні розміри земельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян.

Для ведення  селянського (фермерського) господарства у приватну власність можуть передаватись безоплатно земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Конкретні розміри земельних ділянок для передачі у приватну власність визначають сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів в межах визначених норм з врахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей щодо обробітку наданих земель переважно членами селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства громадяни України мають право одержати у власність : земельні ділянки таких розмірів: не більше 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; не більше 0,25 га у сільських населених пунктах та 0,15 га у селищах міського типу для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів присадибна ділянка може бути розміром не більше 0,25 га, у містах — 0,1 га.

Розмір земельних  ділянок для індивідуального  дачного будівництва не повинен  перевищувати 0,1 га, будівництва індивідуальних гаражів — 0,01 га, для ведення садівництва  — 0,12 га.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної і космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду (за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких господарств, племінних заводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Всі розглянуті тут об'єкти права власності на природні ресурси — це індивідуальні природні об'єкти, наділені певною самостійністю, які одночасно є складовими цілісного інтегрованого об'єкта — екологічної системи країни і її частин — підсистем екологічної системи, кожна з яких характеризується своєю неповторною цілісною відокремленістю і нерозривним зв'язком з іншими. Тому правове регулювання використання і охорони екосистеми країни здійснюється на трьох рівнях: використання і охорона екосистеми в цілому, окремих екосистем, що входять до складу екосистеми країни (ландшафти, природні комплекси), і окремих природних об'єктів — землі, надр і т.д. Правове регулювання останніх здійснюється за допомогою головних нормативно-правових актів (уже згадуваних вище законів і кодексів), які взаємопов'язані між собою і забезпечують тим самим комплексне правове регулювання екологокористування, хоча і з переважанням природоресурсового, а не екологічного підходу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Поняття суб’єктів  права права власності на природні  ресурси

Екологічне законодавство  розрізняє суб'єктів права власності  залежно від форми власності, у якій перебувають ті чи інші природні ресурси. Таким чином, право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної та приватної. Тобто слід ділити суб'єктів права власності на суб'єктів права державної, комунальної або приватної власності на природні ресурси. Характерною ознакою суб'єкта права власності є належна право- і дієздатність. Через відсутність відповідних приписів в екологічному законодавстві правовий статус суб'єктів права власності на природні ресурси доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної праводієздатності з урахуванням вимог екологічного законодавства. Екологічною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які спрямовані на самостійне або спільно з іншими особами отримання об'єкта власності, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди тощо.

Суб'єктом права  державної власності на природні ресурси України є народ України, який відповідно до ст. 4 Закону України  «Про охорону навколишнього природного середовища» має право на володіння, використання і розпорядження природними багатствами республіки.

Від імені народу України право власності на природні ресурси, розпорядження ними здійснює Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві  ради, обласні, районні, міські, сільські і селищні.

Верховна Рада України визначає основні напрямки державної політики у галузі охорони  навколишнього природного середовища, у галузі використання, захисту та відтворення природних об'єктів (землі, лісів і т. ін.), здійснює законодавче регулювання всіх природоресурсових відносин, в т.ч. земельних, лісових, водних та ін., затверджує державні екологічні програми, визначає повноваження рад народних депутатів, порядок організації та діяльність органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, встановлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, статус потерпілих громадян та оголошує такі зони на території республіки.

Суб'єктом права  державної власності на природні ресурси е Верховна Рада Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є  невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує  питання, віднесені до її відання, в тому числі і ті, що стосуються раціонального природокористування та охорони довкілля Тому Верховна Рада Республіки Крим виступає, наприклад, суб'єктом права державної власності на землі в межах території автономної республіки, за винятком земель загальнодержавної власності.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує реалізацію екологічної політики України; приймає рішення про організацію  територій та об'єктів природно-заповідного  фонду місцевого значення та інших  об'єктів та територій, що підлягають особливій охороні; затверджує місцеві екологічні програми; встановлює в разі потреби нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж ті, що діють в цілому на території України; створює і визначає статус позабюджетних, резервних, в тому числі валютних, фондів для фінансування програм щодо охорони довкілля; здійснює інші повноваження, віднесені законодавством України до компетенції республіканських органів державної влади в Україні.

Суб'єктами комунальної  власності є адміністративно-територіальні  одиниці в особі відповідних рад народних депутатів. До їх повноважень відноситься: забезпечення реалізації екологічної політики України, екологічних прав громадян; затвердження проектів забудови населених пунктів з урахуванням екологічних вимог; надання згоди на розміщення на своїй території підприємств, установ, організацій; передача земельних ділянок у власність, видача дозволів на спеціальне відособлене використання природних ресурсів місцевого значення та припинення права користування ними; затвердження місцевих екологічних програм; організація вивчення стану навколишнього природного середовища, контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням природних ресурсів; організація, в разі необхідності проведення екологічної експертизи; забезпечення інформування населення про стан навколишнього природного середовища; організація роботи з приводу ліквідації екологічних наслідків аварій, здійснюють контроль за додержанням екологічного законодавства, земельно-кадастрової документації; справляння плати за використання і користування природними ресурсами.

Коло суб'єктів  права власності на природні ресурси  доповнюють трудові колективи колективних  сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських  акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження колективною власністю здійснюється за рішенням загальних зборів колективу  співвласників.

Кожен член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу чи акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку колективної власності, яка визначається відповідно до законодавства.

Внаслідок законодавчого  встановлення права приватної власності на природні ресурси (зокрема на землю, об'єкти тваринного світу) суб'єктами права власності на них визнаються громадяни України, які: ведуть селянське (фермерське) господарство; особисте підсобне господарство; будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель; займаються садівництвом; є власниками дач і гаражів, власниками диких тварин, набутих дозволеним законодавством шляхом, що повинно бути підтверджено відповідними документами.

Зміст права  власності на природні ресурси є сукупність трьох головних правомочностей щодо них: права володіння, права користування і права розпорядження. Вказані правомочності виникають у власника разом з набуттям права власності на природні ресурси і в сукупності можуть належати лише власникові. Наприклад, орендар земельної ділянки має право на її використання відповідно до цільового призначення, але не має права на передачу її у власність іншому власникові. Право володіння природними ресурсами — це забезпечена юридичними нормами можливість фактично і безперешкодно, хоча і з дотриманням вимог законодавства, впливати на них. Це гарантована належність власнику, яка означає «невід'ємність природних ресурсів від власників без згоди останніх або без належних на те підстав, це визнання їх абсолютних прав на природні об'єкти і ресурси та недопущення впливу на них інших осіб.

Право володіння  — це гарантія подальшого розпорядження  природними ресурсами та їх використання.

Право користування природними ресурсами — це використання їх корисних властивостей, забезпечене наявністю юридичних норм щодо такого.

Право користування землею та іншими природними ресурсами  реалізується на декількох рівнях:

— суб'єктами права приватної та колективної власності з метою використання корисних властивостей природних ресурсів для задоволення особистих потреб. Забезпечується юридичне гарантованою можливістю для самостійного їх господарювання;

— державою і органами місцевого самоврядування для задоволення різноманітних потреб громадян і суспільства в цілому (матеріальних, естетичних). Забезпечується діяльністю спеціальних уповноважених державою органів, яка спирається на правове закріплення і регламентацію в нормативних актах.

Право розпорядження  — це, виходячи з цивілістичного розуміння, юридичне забезпечена можливість визначення фактичної і подальшої долі природного об'єкта. Особливістю права розпорядження природними ресурсами як власністю є необхідність визначення для цього їх правового статусу.

Правовий статус природного об'єкта — це:

а) визначення його основного цільового призначення;

б) віднесення його до певної категорії відповідно до встановленої законодавчими актами класифікації. Наприклад, всі землі  за Земельним кодексом України поділені на 7 категорій залежно від їх цільового призначення: землі населених  пунктів, землі запасу, землі водного фонду і т.д. Території та об'єкти природно-заповідного фонду за завданнями, науковим профілем, особливостями природоохоронного режиму поділяються на природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні природні парки. Встановлення подібних характеристик в нормативних актах практично для всіх природних об'єктів і визначає напрямки розпорядження ними при реалізації повноважень власності на них, а значить, є першим етапом права розпорядження. В подальшому право розпорядження передбачає розподілення природних об'єктів за суб'єктами власності, володільцями, орендарями, користувачами — надання у власність чи користування, або процес перерозподілу природних об'єктів — вилучення із власності або користування і зміну користувача (власника, володільця, орендаря, наймача).

Відповідно до екологічного законодавства України  правом розпорядження держави є  юридичне забезпечена можливість визначення основних засад і режиму використання природних ресурсів, передача їх у  власність або користування, встановлення порядку та розмірів плати за використання об'єктів, граничних розмірів плати за оренду землі.

Право розпорядження  органів самоврядування — це надана правовими нормами можливість розподілу  і перерозподілу природних ресурсів, визначення розміру середніх часток, що підлягають передачі у власність, надання у користування цих ресурсів, відчуження їх іншим особам відповідно до чинного законодавства.

Право розпорядження  колективних і приватних власників  природних ресурсів — це забезпечена правовими нормами можливість самостійного використання природних ресурсів, право надання їх у користування іншим особам з дотриманням вимог законодавства та право добровільного відчуження.