Грошова структура міжнародної валютної системи

Сучасним різновидом депозитних грошей є електронні гроші. Необхідно зазначити, що електронні гроші - це магнітні носії платіжної  інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем. Феномен електронних грошей полягає в якісній їх зміні, вони повністю втрачають реальну матеріальну субстанцію. Посилюючи тенденцію дематеріалізації грошових засобів, електронні гроші значно прискорюють їхній обіг, роблять прозорими грошові потоки, сприяють безпечності банківської діяльності, заощаджують суспільні витрати, що позитивно впливає на економічний розвиток країни.

Світова валютна (грошова) система діє як грошова система окремої країни і виконує подібні функції. Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

- сприяння розвитку товарообмінних операцій;

- встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами;

- здійснення платежів для покриття угод;

- забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів [16, с.105].

Головне завдання світової валютної системи:

- ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

- створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

- забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва [15, с.19].

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

- Забезпечення відповідної  ліквідності. Ця умова припускає  існування офіційних резервів  в урядів країн, які приймають  участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

- Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили  економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

- Впевненість у міжнародній  грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.

Отже, основна відмінність  функціонування світової та міжнародної (регіональної) валютної системи від  національної - це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді.

РОЗДІЛ II

Еволюція міжнародних  валютних відносин

Міжнародні валютиі  відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку національних та світових валют, поступової інтернаціоналізації товарно-грошових відносин і зв'язків у межах світового господарства.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виокремлюють також міжнародну (регіональну) валютну систему, яка є проміжною  між цими формами. Першими виникли  національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин національних країн, закріплених у національному валютному законодавстві, де передбачено порядок введення, виведення переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операцій із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін. Елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми і методи, механізм використання кредитних міжнародних розрахунків, система валютного регулювання та ін. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою. З урахуванням наступної еволюції національних валютних систем в межах світового господарства міжнародні валютні відносини можна визначити як процес інтернаціоналізації таких систем в цілісну світову валютну систему [4, с.46].

Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації  продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, поширення золотого стандарту виникла світова валютна система. її особливостями були наявність стабільних золотих валют та інших міжнародних ліквідних ресурсів у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних фіксованих валютних паритетів і курсів, міжнародний валютний ринок, узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют та ін. Ця система була закріплена у міждержавних угодах [19, с.4].

За цих умов різниця між міжнародною  та національною валютними системами  полягала здебільшого в тому, що золото як засіб платежу на світовому ринку приймалося на вагу, а валютний курс національних паперових грошей визначався за співвідношенням їх золотого змісту, який встановлювала держава. Країни повинні були забезпечувати стабільне співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, вільний експорт та імпорт золота (так ліквідовувалося пасивне сальдо платіжних балансів). Завдяки цьому забезпечувалась повна конвертованість світових грошей, сталість їх купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін. Адже за золотого стандарту реалізація товарів здійснювалась за цінами, які у середньому відповідали вартості цих товарів, а золото, маючи власну вартість, було важливим фактором ціноутворення [15, с.11].

Водночас системі золотого стандарту були властиві такі недоліки:

— його функціонування обмежувало можливості проведення окремими країнами власної  валютно-грошової політики, використання інфляції як методу державного регулювання  економіки. Це зумовлювалося тим, що збільшення обсягів грошово-паперової емісії супроводжувалося відтоком золота за кордон, тобто зменшенням золотих запасів;

— зростаючі потреби у грошах для обслуговування внутрішнього і  зовнішнього ринків не могли задовольнити наявні золоті запаси;

— обіг повноцінних грошей спричиняв значне зростання витрат обігу внаслідок зношування монет;

— золотий стандарт перешкоджав  реалізації сукупної додаткової вартості, зменшував вартість ВВП тощо і  відповідно послаблював рушійні  сили капіталістичного відтворення;

— система золотого стандарту перешкоджала перетворенню ринкових важелів регулювання економіки на важелі сучасної ринкової економіки (тому під час Першої світової війни золото перестало виконувати функції засобу обігу та засобу платежу) [14, с.22].

На якісно новому рівні ця система  почала функціонувати на початку 20-х років XX ст. в окремих розвинутих країнах, а у 1936 р. Франція відмінила золотий стандарт, що скасувало співвідношення валют паритетів.

Під час Другої світової війни традиційна система світової торгівлі і валютних відносин зазнали істотних змін, що прискорило перехід до нового етапу еволюції світової валютної системи. Нові положення формування і функціонування валютної системи були юридично закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Основними елементами цієї системи є:

1) золотодоларовий стандарт, за  якого Міністерство фінансів  США гарантувало іноземним центральним  банкам чи урядам обмін доларів  на золото (тобто наявність зовнішньої  конвертованості лише у доларах). Це означало, що зв'язок інших  валют із золотом здійснювався опосередковано через американський долар, тобто він був знаком золота, формою світових грошей;

2) фіксація ринкових курсів валют  у межах не більше 1 % в обидва  боки (±1) від золотих або доларових  паритетів. За цих умов валютні  курси встановлювались за масштабом цін;

3) прирівнювання долара до золота  на основі фіксованої ринкової  ціни за золото (офіційна ціна  однієї унції (31,1г) золота становила  35 дол., а вміст долара дорівнював 0,88 г золота), але вільні (приватні) купівля-продаж золота були заборонені і могли здійснюватись лише центральними банками за фіксованою ціною;

4) взаємна оборотність усіх валют,  зобов'язання домагатися її [4, с.46].

Органом валютного регулювання  став Міжнародний валютний фонд (МВФ). Майже три десятиліття ця система  працювала ефективно, а долар США надійно виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Конвертованість долара, штучно занижена ціна золота забезпечували і стимулювали США до його нагромадження. У 1949 р. США мали приблизно 22 тис. тонн золота (майже 70 % офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 р. золотий запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті роки не бажали і не могли пред'явити значних сум доларових активів для обміну на золото. Крім того, США охоплювали велику частку світової торгівлі й експорту капіталу, мали тривалий час позитивне сальдо платіжного балансу. Ця ситуація почала змінюватись наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. у зв'язку з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова — 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 р. золоті запаси скоротилися до 10,5 млрд дол. і становили лише 22 % доларових активів. Інші країни відмовлялися від долара (він переповнював міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото як стійкішу валюту. Тому було скасовано обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що спричинило крах золотодоларового стандарту. Отже, першою закономірністю еволюції світової валютної системи є її поступова демонетизація і послаблення ролі американського долара.

У 1969 р. країни-члени МВФ  домовилися про створення міжнародної  грошової одиниці СДР (спеціальні права  запозичення), у 1970-1972 рр. її було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і  зараховано країнами у свої резерви. У 1979-1981 рр. випущено СДР ще на 12 млрд дол. і розподілено пропорційно до квот країн у МВФ, а 5,4 млрд одиниць із загальної суми залишились у МВФ. Співвідношення СДР з валютами інших країн почало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії, Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто "плаваючих" курсів) і отримало назву "кошика валют" [18, с.73].

У 1976 р. у Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголосили про  перехід до якісно нової світової валютної системи, основою якої є  такі принципи:

1. Перехід до "плаваючих" курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою "кошика" з п'яти валют домінує долар США — 40 %. Валюти інших країн відповідно до їх питомої ваги в міжнародній торгівлі розподілилися так: німецька марка — 21 %, японська єна — 17, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11 %. Це рішення сприяє зменшенню коливань курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого падіння (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СДР) паритети щодо будь-якої валюти, що означає багатовалютний стандарт. Наприкінці 90-х років до американського долара були прив'язані валюти майже 40 країн, до французького франка — 13.

2. Юридично закріплений  процес демонетизації золота, скасування  офіційної ціни на золото та  фіксація золотого вмісту національних  валют (золотих паритетів), відсутність  будь-яких обмежень для його  приватного використання, відсутність регулювання з боку вільного ринку золота держави та міжнародних економічних організацій, що означає перетворення золота на звичайний товар. Але юридичне проголошення повної демонетизації не означає реальної демонетизації, яка певною мірою була пов'язана з СДР, оскільки в деяких договорах грошові суми можуть переглядатися залежно від ціни золота. Тісніше золото пов'язане з регіональними міжнародними кредитними грошима — ЕКЮ, оскільки ці гроші надавалися Європейським фондом валютного співробітництва кожній країні на внесок 20 % її золотих та доларових резервів, а золото оцінювалося при цьому на основі ринкової ціни. Крім того, про такий зв'язок золота з СДР та ЕКЮ свідчить і те, що центральні банки більшості країн залишили його у своїх запасах як високоліквідний товар, що означає збереження резервної функції золота, його ролі як фонду ліквідних активів.

3. Посилення міждержавного  валютного регулювання, в тому  числі через МВФ, вплив на  механізм "плаваючих" курсів, що  є водночас другою закономірністю світової валютної системи. З цією метою застосовувалися заходи щодо посилення функцій СДР як грошей через розширення можливостей їх використання. Надано дозвіл на те, щоб їх утримувачами були не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, координувати валютно-кредитну політику розвинутих країн. З цією метою він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики [9, с.44].