Лекции по экономике

У постійній картці машини наводять її техніко-економічні характеристики: кількість обслуговуючого персоналу; потужність; витрати енергоресурсів на 1 годину роботи; рівень оплати праці персоналу; вартість одиниці енергоресурсів тощо. На підставі цих даних визначають нормативну вартість однієї години роботи машини.

У рапорті про продуктивність кожної машини фіксують фактично відпрацьований час і кількість оброблених одиниць продукції за її видами. Останні є підставою для визначення суми витрат на обробку.

Картка собівартості виробу є регістром аналітичного обліку витрат на виробництво. У ній збирають витрати на обробку за кожною операцією, вартість використаної сировини та матеріалів, визначають собівартість готових виробів та її відхилення  від нормативної. Тут же наводяться дані про випуск продукції та її відвантаження покупцям, що дає можливість визначити вартість незавершеного виробництва на кінець місяця та залишок нереалізованої продукції.

Важливу роль в управлінні витратами відіграють щомісячні звіти ЦВ. Будова звіту забезпечує можливість виявлення відхилення фактичних загальновиробничих витрат від бюджетних та суми непродуктивних витрат, які не збільшують цінності виробу (втрати від браку, простоїв, амортизація зайвого обладнання тощо).

Незважаючи на всю простоту та універсальність методу «тариф-година-машина», він не забезпечує достатньої точності розрахунку фактичної собівартості виробленої продукції (з причини опосередкування нормативних витрат на одну годину роботи обладнання, умовного розподілу та списання відхилень від нормативних витрат, особливо в частині витрат на обслуговування виробництва і управління). Однак в умовах високої організації виробництва, жорсткого нормування і контролю він забезпечує позитивні наслідки у зниженні витрат виробництва.

 

Контрольні питання

1. Поняття кошторису підрозділу, його функції.

2. Стандартні витрати, види стандартів.

          3. Що включає в себе система калькулювання стандартних витрат.

4. Хто на підприємстві займається розробкою стандартів витрат.

5. Види бюджетів, значення гнучкого бюджету.

6. Для чого використовується метод  «тариф-година-машина».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1.5  Оцінка діяльності центрів відповідальності

 

План

 

1.5.1 Оцінка діяльності центрів відповідальності

1.5.2 Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів

між виробничими підрозділами

1.5.3 Трансфертне ціноутворення

 

1.5.1 Оцінка діяльності центрів відповідальності

 

Оцінка діяльності ЦВ – складова управлінського обліку. Управлінський контроль – це процес, за допомогою якого менеджери впливають на працівників організації для ділового і ефективного виконання стратегії організації.

Розробка показників та оцінка діяльності окремих підрозділів і їх керівників є центральною проблемою управлінського контролю. Від її вирішення залежить ефективність управління взагалі.

В основу системи управлінського контролю покладено бюджетний контроль. Але останній характеризує лише відхилення від бюджету, тобто фінансові показники, які є об’єктом управлінського обліку. А менеджера можуть цікавити ще й не фінансові показники, такі як плинність кадрів, якість продукції, інновації, використання робочого часу тощо.

Використання останніх дає змогу здійснити комплексну оцінку діяльності підрозділу та його керівника. З цією метою застосовують систему управлінського контролю за  принципом «Табло», яка включає широкий спектр фінансових і не фінансових показників.

Діяльність ЦВ та його керівника може визначатися її результативністю і ефективністю.

Результативність – це показник того, як виконує свої завдання ЦВ, наскільки він досягає бажаних або запланованих результатів (за обсягом діяльності, часом, якістю продукції тощо).

Ефективність – це відношення результату діяльності до використання ресурсів (витрат),тобто досягнення максимуму продукції при мінімальних витратах, або мінімуму витрат на одиницю діяльності.

Виходячи з цього, діяльність ЦВ може бути: ефективною і результативною; результативною але неефективною; ефективною але не результативною; не результативною і неефективною.

При виборі показників для оцінки діяльності ЦВ бажано дотримуватися таких критеріїв: взаємозв’язок зі стратегічними цілями компанії; відображення основної діяльності керівника та підрозділу в цілому; зрозумілість для працівників, об’єктивність та відносна простота розрахунку; можливість використання для оцінки та заохочення працівників; послідовність та регулярність використання.

Вибір показників та методи оцінки діяльності залежать від типу ЦВ.

 

 

2. Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між виробничими підрозділами

 

Визначення собівартості продукції підприємства вимагає точного обчислення всіх витрат, пов’язаних з її виробництвом. При цьому непрямі витрати, які виникають у підрозділах основного виробництва, з допомогою обґрунтованого методу розподілу можуть бути відразу віднесені на окремі вироби. Складніше враховувати у собівартості продукції підприємства витрати підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв. Вагома частка їх продукції, робіт та послуг може спрямовуватися на задоволення виробничих потреб цих підрозділів. Віднесення тих витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів, які пов’язані з наданням взаємних послуг, на підрозділи основного виробництва здійснюється опосередковано, з виконанням операції перерозподілу цих витрат між відповідними підрозділами допоміжного та обслуговуючого виробництв.

Розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між відповідними іншими виробничими підрозділами здійснюється виходячи з обсягів наданих ними послуг з допомогою трьох основних методів:

1. метод прямого розподілу – витрати допоміжних та обслуговуючих підрозділів безпосередньо списуються на основні виробничі підрозділи;
2. метод взаємних послуг – витрати допоміжних та обслуговуючих підрозділів розподіляються до певного моменту поетапно між відповідними основними, допоміжними та обслуговуючими підрозділами, на останньому етапі розподілу залишки витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів відносять на основні виробничі підрозділи прямо;
3. метод системи рівнянь – по суті повторює попередній, але базується на іншому обчислювальному апараті, який пов’язаний з положенням математичної теорії рядів.

 

1.5.3 Трансфертне ціноутворення

 

До питань, які постають за децентралізації структури управління на підприємстві і практичної реалізації на ньому концепції ЦВ, належить й питання внутрішнього (трансфертного) ціноутворення. Внутрішньою (трансфертною) ціною є ціна, за якою продукція (роботи, послуги) одного ЦВ (підрозділу) підприємства передаються іншому. Внутрішні ціни використовуються як елемент економічного функціонування структурних підрозділів підприємства. Основна мета створення механізму внутрішніх розрахунків на підприємстві полягає в забезпеченні найбільш ефективного (прибуткового) функціонування виробничої системи підприємства.

У практиці внутрішньовиробничих відносин внутрішнє ціноутворення частіше здійснюється:

1. на основі ринкових цін;
2. на договірній основі;
3. на основі витрат виробництва.

Рівень трансфертних цін досить суттєво впливає на результати діяльності ЦВ.

Критеріями вибору методу трансфертного ціноутворення є: сприяння узгодженню загальної мети компанії; мотивація керівництва; сприяння автономії підрозділів в умовах децентралізації управління.

Загальною формулою для визначення трансфертної ціни є:

Трансфертна ціна = Дійсні витрати на одиницю продукції + Можливі витрати на одиницю продукції

Отже, трансфертна ціна повинна відшкодовувати витрати підрозділу на виробництво продукції та його втрати внаслідок відмови від реалізації продукції іншим підприємствам.

Базою для визначення трансфертних цін можуть бути: рівень витрат, ринкові або договірні ціни. Результати обстеження 239 великих компаній США, опубліковані у 1979 р., показали, що за основу трансфертних цін використовують переважно ринкові ціни 31% обстежених підприємств, договірні ціни – 22%, ціни на рівні повних витрат – 25%, на рівні повних витрат плюс прибуток – 17%, на базі змінних витрат – 5%.

 

 

 

Контрольні питання

1. Поняття: результативність,ефективність.

2. Критерії вибору показників для оцінки діяльності ЦВ.

3. Які існують методи розподілу  витрат допоміжних та обслуговуючих  виробництв між підрозділами  основного виробництва.

4. Для чого використовується внутрішня (трансфертна) ціна

5. Методи внутрішнього ціноутворення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1.6 Роль калькулювання в управлінні витратами

 

План

1.6.1 Собівартість, калькуляція, види калькуляцій

1.6.2 Принципи калькулювання

1.6.3 Об’єкт обліку витрат, об’єкт калькуляції, калькуляційна одиниця

 

1.6.1 Собівартість, калькуляція, види калькуляцій

 

Собівартість – це виражена у грошовому вимірнику величина ресурсів, використаних у певних цілях. Вона є одним з важливих узагальнюючих економічних показників ефективності роботи підприємства, основою для ціноутворення, а зниження собівартості – важливий резерв покращання фінансового стану підприємства.

Калькуляція – обчислення собівартості.

Види калькуляцій:

1) залежно від часу складання, методики розрахунку та вихідних даних:

- планові – складають  перед початком виробничого процесу  на підставі планових норм  витрат та планового виходу продукції і протягом виробничого процесу не змінюють;

- нормативні – складають  на кожен наступний робочий  період, вид або цикл робіт  за нормами, скоригованими з урахуванням  умов, що склалися на даний  момент;

- провізорні (попередні) – складають за деякий час до закінчення звітного періоду на підставі фактичних даних про витрати і вихід продукції за минулий час з початку періоду та очікуваних витрат і виходу продукції до кінця звітного періоду. Їх використовують для визначення очікуваних фінансових результатів та для планування на наступний період;

- звітні (фактичні) – складаються  після закінчення звітного періоду  на підставі облікових даних  про фактичні витрати і вихід  продукції;

2) за періодом господарської  діяльності, витрати якого включені до собівартості – щоденні, місячні, квартальні, за періодами робіт (циклами, фазами, переділами, стадіями тощо), по закінченню робіт (замовлення);

3) за складом елементів  витрат, що включаються до собівартості: повні виробничі, повні комерційні, неповні (калькуляції змінних витрат).

 

1.6.2 Принципи калькулювання

 

Основними принципами калькулювання є: науково обґрунтована система класифікації витрат  підприємства; визначення об’єктів обліку витрат, об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць; вибір методу розподілу накладних (непрямих) витрат; розмежування витрат між звітними періодами; розмежування поточних витрат на виробництво і капітальних вкладень (інвестицій); вибір методу обліку витрат і калькулювання собівартості.

 

 

1.6.3 Об’єкт обліку витрат, об’єкт калькуляції, калькуляційна одиниця

 

Об’єкт віднесення (обліку) витрат – це виріб, організаційний підрозділ, вид виробництва, стадія, агрегат, для яких організовано відокремлений облік витрат, тобто відкривають окремий аналітичний рахунок для обліку витрат.

Об’єкт калькуляції – це вид продукції, робіт, послуг, виробництво, програма, завдання, замовлення і т.ін., собівартість яких визначають.

Калькуляційна одиниця – це одиниця вимірювання окремих видів продукції (робіт, послуг), собівартість яких визначається: тонна, шт.., рулон, умовна одиниця тощо.

 

Контрольні питання

1. Поняття: собівартість, калькуляція.

2. За якими ознаками класифікують калькуляції.

3. Коли складається провізорна калькуляція.

4. Чим відрізняється об’єкт витрат від об’єкта калькуляції.

5. Що таке калькуляційна одиниця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1.7 Калькулювання у багатопродуктовому виробництві та у комплексних (сумісних) виробництвах

 

План

1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції

1.7.2 Облік і розподіл непрямих витрат

1.7.3 Методи розподілу непрямих витрат

 

1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції

 

Якщо від одного об’єкта обліку витрат одержують два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика визначення її собівартості дещо ускладнюється. При цьому виходять з такого положення, що ту продукцію, для одержання якої організовано виробництво, називають основною. Ту ж продукцію, яку одержують паралельно з основною в одному технологічному процесі, але яка не є основною, називають супутньою, або побічною (наприклад, шлак і доменний газ у металургійному виробництві). У той же час деякі виробництва дають одночасно два і більше видів основної продукції. Такі виробництва часто називають комплексними (багатопродуктовими), а їхню продукцію – суміжною, або спряженою.