Національна економіка: сутність, структура, механізми функціонування та цілі розвитку

З погляду власності та способів координації економічної діяльності виокремлюють три моделі національних економік: ринкову (яка ґрунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв'язання основних проблем економічної організації); командно-адміністративну (командну) (ґрунтується на державній власності на ресурси і виготовлені блага, передбачає безпосередній вплив державних органів і координування поведінки суб'єктів економіки щодо питань виробництва, розподілу та споживання продукції); змішану (в якій економічні процеси регулюються як ринковими механізмами, так і державою, без переважання одного з них).

За характером розвитку сучасні національні економіки, за методологією ООН, класифікують:

1) на розвинуті (ринкові економіки високорозвинутих країн, до складу яких належать відносно вільна ринкова система США, соціальна ринкова економіка країн Західної Європи, ринкова економіка типу "держава добробуту" - Швеція і державно керований ринок Японії та інших країн Східної Азії);

2) перехідні економіки (передусім економіки постсоціалістичних країн, які здійснювали перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової. Хоча деякі країни цього типу вже отримали статус "країн з ринковою економікою", наприклад Литва, Латвія, Україна, рівень їх розвитку залишається далеким від рівня розвитку високорозвинутих країн світу);

3) економіки, що розвиваються (входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку). Модель їхнього національного господарства базується на неістотній ролі ринкових механізмів і приватного підприємництва, а домінуюче значення для розвитку мають натуральне або напівнатуральне господарство, переважання аграрного й індустріального секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і низький рівень соціального захисту. Для цілей економічного аналізу ООН поділяє ці країни: на країни - суто кредитори (Бруней, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія); країни - суто боржники (всі інші країни, що розвиваються); країни - експортери енергоресурсів (Алжир, Венесуела, В'єтнам, Індонезія, Конго, Кувейт); країни - імпортери енергоресурсів; всі інші країни, що розвиваються.

За критерієм відкритості національні економіки поділяють на відкриті, відносно відкриті та закриті.

Під відкритою економікою розуміють господарство, напрям розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Вважається, що він справляє стимулюючий і гальмівний вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25 % валового внутрішнього продукту. Ступінь відкритості світовому ринкові зазвичай вимірюється часткою експорту у ВНП. За рекомендаціями Світового банку, до відкритих економік належать країни, частка експорту яких у ВВП становить більше 35 %; умовно відкритими вважаються економіки з часткою експорту від 10 до 35 % ВВП; закритими є економіки з експортом менше 10 % ВВП.

В основу класифікації економічних систем за рівнем економічного розвитку закладається показник обсягу ВВП на одну особу. Світовий банк за цією ознакою виокремлює економіки країн з низьким рівнем доходів (ВВП на одну особу становить менше 900 дол.); з рівнем доходів нижче середнього (ВВП на одну особу становить від 901 до 3125 дол.); з рівнем доходів вище середнього (ВВП на одну особу становить від 3126 до 9655 дол.); а високим рівнем доходів (більше 9656 дол.).

Стандартна класифікація Світового банку за рівнем зовнішньої заборгованості вирізняє: держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості; держави із середньою величиною зовнішнього боргу; держави з найменшою зовнішньою заборгованістю. Високий рівень зовнішнього боргу означає, що в країни перевищені такі критичні показники: відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80 %; відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220 %. Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60 %, але не досягають критичних величин.

За рівнем конкурентоспроможності виокремлюють конкурентоспроможні та неконкурентоспроможні національні економіки. Для вимірювання рівня конкурентоспроможності національних економік розраховують глобальний рейтинг конкурентоспроможності (ГІК), який є узагальнюючим показником конкурентоспроможності країни, якнайповніше відображає її.' продуктивність і оцінює три потенційні стани національної економіки: конкурентні переваги, потенційні загрози, критичні відставання. Глобальний індекс конкурентоспроможності, складається з 12 субіндексів: державні установи; інфраструктура; макроеко-номічна стабільність; охорона здоров'я; початкова освіта; вища освіта і навчання; ринок товарів; ринок праці; фінансовий ринок; рівень розвитку і використання технологій; обсяг внутрішнього ринку; розвиток бізнесу та інновацій. Українська економіка серед 134 країн у 2008 р. за глобальним індексом конкурентоспроможності зайняла 72-гу позицію.

За рівнем економічної свободи національні економіки поділяють на економічно вільні та економічно невільні. Згідно зі зведеним індексом економічної свободи (за даними американської неурядової організації "The Heritage Foundation") економіка України у 2009 р. посіла 152-ге місце зі 179 країн. Цей індекс розраховують на основі даних про: витрати уряду; частки державного і приватного секторів в економіці; дотримання принципів правової держави, захисту прав власності; монетарну політику; рівень інфляції, свободу торгівлі, підприємництва; регуляторну політику держави; доступ до кредитів; стан ринку праці, підприємництва, рівень податкового тиску, розміри тіньового сектору економіки.

За пріоритетами соціально-економічного розвитку визначають такі типи національних економік: сталого розвитку (адаптивно-раціонального) і несталого (екстенсивно-деструктивного).

Моделі розвитку національної економіки вирізняються за напрямами розвитку і будуються з урахуванням: особливостей соціально-економічних умов країни, стану економіки; трансформаційних процесів; державного регулювання економіки; стратегій соціально-економічного розвитку; конкурентних переваг країни, її традицій.

Найбільш відомими у світовій системі є такі ринкові моделі національних економік: ліберальна (американська ринкова модель); регульована ринкова економіка (західноєвропейська модель); соціально орієнтована ринкова модель (Швеція); японська модель; олігархічна модель (коли інтереси держави підпорядковуються інтересам панівних олігархічних груп, кланів); моделі нових індустріальних країн (моделі економік Тайваню, Південної Кореї, Гонконгу, де велика роль належить транснаціональним корпораціям, які включили економіки цих країн у міжнародний поділ праці); модель наздоганяючих ринкових економік (використовують країни, які намагаються протягом короткого часу трансформувати національні економіки до умов розвинутих країн. Наздоганяючі моделі національної економіки передбачають використання механізмів розвитку, спрямованих на прорив у забезпеченні конкурентоспроможності національних товарів, у технологіях, корекцію ринкової кон'юнктури, структурну перебудову та модернізацію виробництва. У післявоєнний період цю модель використала Японія, сьогодні - Китай. Невдалі варіанти використання цієї моделі є в країнах колишнього СРСР. Загалом ця модель характеризується переважним залученням передових технологій, прямих іноземних інвестицій, вкладенням коштів у людський капітал і науку, розвиток переробних галузей.

Глобалізаційні процеси ставлять перед урядами країн проблему пошуку нових форм і методів адаптації національного економічного середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин та зумовлюють необхідність побудови нових моделей національної економіки, які відповідають їх потенціалу, забезпечуючи стійке економічне зростання та конкурентоспроможність на світовому ринку.

3. Суб'єкти економічної  діяльності.

Суб'єктами національної економіки є інституційні одиниці (підприємства, організації, установи, домашні господарства), які здійснюють певний вид економічної діяльності. Вони вступають між собою в економічні відносини, які можуть набувати форми вертикальних і горизонтальних зв'язків. Жодну з названих форм економічних зв'язків не слід ідеалізувати, їх потрібно використовувати в єдності для ефективного функціонування національної економіки. Кожен економічний суб'єкт е економічно відокремленим, а отже, має певний економічний інтерес. Діяльність кожного економічного суб'єкта підпорядкована реалізації цього інтересу.

Особливістю діяльності суб'єктів економіки є їхня здатність до прийняття та реалізації самостійних рішень щодо організації власного виробництва, участі в інвестиційних проектах, визначення виду і напряму діяльності. Разом з тим специфіка кожного суб'єкта зумовлена його відношенням до економічних факторів виробництва і ресурсів, а саме: володіє він ними чи користується. Обсяг капіталу, який є в його розпорядженні, та ступінь економічної влади впливає на обрану форму господарської діяльності. Це може бути або безпосереднє управління організацією, або індивідуальна підприємницька діяльність чи володіння тільки власною робочою силою.

Всі суб'єкти національної економіки функціонують у межах окремих секторів економіки, до яких відносять1: домашні господарства; нефінансові корпорації; фінансові корпорації; некомерційні установи, що обслуговують домашні господарства; загальнодержавне управління; інший світ (зовнішньоекономічний сектор); тіньовий сектор.

Домашні господарства є сукупністю всіх господарських одиниць, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб та інтересів. Вони здійснюють такі види діяльності: пропонують фактори виробництва, перерозподіляють отриманий дохід на споживання та нагромадження. Цей сектор об'єднує: особисті допоміжні господарства громадян; індивідуальну трудову діяльність (підприємницьку діяльність без залучення найманої праці); селянські (фермерські) господарства.

Домашні господарства поділяються на підсектори в залежності від джерел отримуваного доходу: роботодавці; особи, що працюють самостійно; наймані працівники; суб'єкти, які отримують доходи від власності та трансфертів.

Сектор некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства, - це сукупність інституційних одиниць, які надають неринкові послуги домашнім господарствам. Основними джерелами доходів цього сектору є добровільні та благодійні внески населення (домашніх господарств), доходи від власності, трансферти. До складу цього сектору входять: громадські та релігійні організації (професійні спілки, політичні партії, релігійні товариства, спортивні товариства); благодійні організації та фонди; інші некомерційні організації (підрозділи підприємств, що надають соціально-культурні послуги здебільшого робітникам цих підприємств та їх сім'ям).

Сектор нефінансових корпорацій включає всі резидентні інституційні одиниці, головною функцією яких є виробництво товарів і надання нефінансових послуг для реалізації за цінами, які відшкодовують витрати виробництва. Однак у певних випадках частина витрат виробництва може відшкодовуватися за рахунок державних субсидій та дотацій. До названого сектору відносять також: підприємства, які повністю фінансуються з державного бюджету і виробляють товари; некомерційні організації, зайняті наданням послуг у галузі освіти, охорони здоров'я на платній основі, торгові асоціації, які обслуговують підприємства.

Сектор фінансових корпорацій - це сукупність інституційних одиниць, які займаються нагромадженням та перерозподілом капіталу. Основними доходами цього сектору е доходи від кредитно-депозитних операцій, відсотки, страхові внески. Цей сектор включає: національний банк; кредитно-депозитні організації (комерційні банки); фінансові та посередницькі організації (інвестиційні корпорації та корпорації, що займаються фінансовим лізингом); допоміжні фінансові організації (брокерські, маклерські, дилерські фірми, які проводять операції з цінними паперами); страхові організації та пенсійні фонди.

Сектор загальнодержавного управління є сукупністю всіх інституційних одиниць, які сприяють наданню неринкових послуг для індивідуального та колективного споживання, а також перерозподіляють національний дохід і багатство. Ці одиниці зайняті у сфері загального управління, регулювання, планування економіки, науково-дослідної роботи, охорони навколишнього середовища, забезпечення правопорядку, оборони, а також у соціальній сфері стосовно безкоштовного надання послуг або пільгового обслуговування населення у галузі освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури, мистецтва, фізичної культури і спорту.

Основні ресурси цього сектору формуються за рахунок обов'язкових відрахувань інших секторів. Сектор органів державного управління поділяється на такі підсектори: центральні органи управління; місцеві органи управління; фонди соціального забезпечення та інші позабюджетні фонди.

Сектор "інший світ" охоплює іноземні державні інститути (нерезиденти), які знаходяться за межами держави, але здійснюють обмін товарами, послугами, капіталом з національними господарськими одиницями.

Тіньовий, або паралельний, сектор об'єднує діяльність інституційних одиниць, доходи яких не враховуються в офіційній статистиці. Тіньові підприємства не перерозподіляють власні доходи до бюджетів та державних цільових фондів, не сплачують податки, максимізуючи власні прибутки. До тіньової економіки відносять види діяльності, які неможливо виміряти, оскільки немає об'єктивних вимірників, а також юридично заборонені види діяльності (виробництво і продаж наркотиків, зброї, протизаконна, кримінальна діяльність, спрямована на особисте збагачення). Вплив неофіційної (тіньової) економіки зумовлює негативні наслідки розвитку держави, а саме: непрозорий і несправедливий розподіл національного доходу; кримінал і за цію суспільства, недовіру до органів державної влади; дискримінацію суб'єктів господарської діяльності; скорочення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів; нелегальний експорт капіталів і зменшення обсягів інвестицій в економіку; залежність від закордонних позик; втрату промислового та інтелектуального потенціалу нації. Зокрема, рівень тінізації національної економіки України у 2009 p., за офіційними даними, становив 36 %, за експертними оцінками, - близько 50 %. Згідно з Індексом сприйняття корупції міжнародної організації "Transparency International", Україна у 2009 р. посіла 146-те місце (з 180) з індексом 2,2 (максимальний індекс, який відповідає повній відсутності корупції, - 10. Індекс нижче 3 вважається небезпечним).