Національна економіка: сутність, структура, механізми функціонування та цілі розвитку

Сучасний рівень поділу праці характеризується надзвичайно складною розгалуженою системою суспільного виробництва, що включає велику кількість видів економічної діяльності. Зважаючи на це, класифікація видів господарської діяльності набуває суттєвого значення в багатьох аспектах: законодавчому, організаційно-господарському, управлінському, міжнародному тощо. Зокрема, чітке визначення видів господарської діяльності є необхідною передумовою уніфікації господарського і податкового законодавства, усунення двозначності в законах, якими встановлюється режим певних видів господарської діяльності.

Згідно з Господарським кодексом України1, вид економічної діяльності має місце у випадку об'єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення виробництва певної продукції або надання послуг. Окремий вид економічної діяльності може як складатись з єдиного простого процесу, так і охоплювати кілька процесів, що належать до одного комплексного виробничого процесу.

Здійснення тих чи інших видів господарської діяльності суб'єктом господарювання зумовлює віднесення його до відповідної категорії державного обліку і регулювання. Разом з тим більшість суб'єктів господарювання здійснюють не один, а одразу декілька видів господарської діяльності, стають багатопрофільними, маючи на меті гнучкість функціонування в умовах ринку. Зважаючи на це, Господарським кодексом України передбачено визначення основних, другорядних та допоміжних видів економічної діяльності суб'єкта господарювання.

Основний вид діяльності може визначатися за кількома критеріями (за часткою в загальному обсязі виробництва продукції, робіт, послуг, за кількістю зайнятих працівників, за часткою в отриманому загальному прибутку), виходячи з максимального відсоткового значення щодо всіх видів господарської діяльності, здійснюваної певним суб'єктом господарювання. Другорядним видом господарської діяльності визнається будь-яка інша діяльність суб'єкта, частка якої згідно з обраним критерієм є меншою від частки основного виду діяльності.

Кожний суб'єкт господарювання може мати кілька другорядних видів діяльності. Допоміжний вид діяльності - це діяльність, спрямована виключно на сприяння здійсненню насамперед основного, а також другорядних видів діяльності. Зокрема, діяльність, яку здійснюють несамостійні структурні підрозділи суб'єкта господарювання (внутрішні перевезення, внутрішній зв'язок тощо), враховується у складі основного виду діяльності цього суб'єкта.

В основі економічної класифікації видів економічної діяльності суб'єктів національної економіки України лежить державний класифікатор видів економічної діяльності (КВБД)1, який спирається на галузеві, секторні та майнові класифікації, які діють у світовій статистичній практиці. Згідно з КВЕД, виокремлюють такі основні класифікаційні ознаки економічної діяльності в Україні:

І. Галузева класифікація. II. Секторна класифікація.

III. Класифікація благ і послуг  споживчого призначення.

IV. Класифікація урядових витрат.

V. Класифікація некомерційних організацій, які обслуговують домашнє господарство.

VI. Класифікація економічних операцій  з товарами і послугами.

VII. Класифікація економічних операцій  з розподілу. VIII. Операції з фінансовими  інструментами.

IX. Класифікація майна. Об'єктами класифікації  в КВЕД є всі види економічної діяльності суб'єктів господарювання, як юридичних осіб, так і громадян (фізичних осіб)

4. Особливості  трансформації та розвитку національної  економіки в Україні.

Кожна країна розвивається в рамках певної соціально-економічної системи, використовуючи наявні умови для життєдіяльності. Серед них слід виокремити три комплексних блоки: природно-кліматичні фактори розвитку країни, виробничо-економічний базис і соціокультурні традиції. Всі країни, маючи різні умови і поєднуючи їх, намагаються знайти вектор власного розвитку, який надасть змогу найбільш ефективно використовувати наявний потенціал і реалізувати цілі суспільства. Кожна із зазначених умов впливає на інші, взаємодіючи з ними. Зокрема, виробничо-економічний базис діє на соціокультурний стиль життя і поведінку населення. У свою чергу традиції, ментальність, релігія можуть як суттєво прискорити, так і призупинити економічний розвиток. З часом значення природних умов діяльності перестає бути визначальним, оскільки підвищується роль набутих переваг, які починають визначати господарський потенціал розвитку. Тому багато теоретичних шкіл пов'язують особливості економічного розвитку з досягнутим рівнем продуктивних сил.

Для вивчення національної економіки необхідно виокремити основні етапи її розвитку. Вони можуть виявлятися як в історичному контексті, так і за іншими критеріями, а саме: співвідношення економічних і неекономічних методів управління економікою; напрями трансформації та реформування національної економіки; формування технологічних укладів тощо.

В історичному аспекті можна виокремити такі основні підходи до етапізації розвитку національних економік: формаційний, цивілізаційний та технократичний.

Формаційний підхід розробили К. Маркс і його послідовники. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно, і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим - первіснообщинний -> рабовласницький -> феодальний -> капіталістичний -> комуністичний. Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами та загострення класової боротьби в суспільстві.

Цивілізацій ний підхід виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по-іншому. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а насамперед на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту. Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу. Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій зростання", в якій виокремив п'ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство; перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого рівня масового споживання. Інший американський вчений ЛТ. Морган виокремлював три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості (мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації.

Технократичний підхід виокремлює три етапи розвитку національної економіки: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Домінуючими галузями доіндустріального розвитку є добувні, в індустріальній стадії переважають обробні галузі, а характерними ознаками постіндустріального суспільства є відносне падіння виробництва товарів і зростання обсягів надання послуг, підвищення рівня кваліфікації працівників, випередження розвитку наукомістких виробництв, які використовують інформаційні та нанотехнології. Головним фактором виробництва у постіндустріальному суспільстві стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання.

Нині є й інші критерії виокремлення етапів розвитку національної економіки. Одним із них є співвідношення економічних і адміністративних методів управління. Такий підхід має велике значення для дослідження меж та механізмів державного і ринкового регулювання.

Починаючи з минулого століття, національна економіка України розвивалася під впливом зовнішніх чинників спочатку Росії, а потім Радянського Союзу, характеризувалася етапами розвитку капіталістичних форм господарювання, соціалізму (де можна виокремити етапи воєнного комунізму, непу, командноадміністративний). З 1991 р., після набуття незалежності, розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей етап учені визначають як етап становлення ринкової економіки. В цей період формуються інститути приватної власності, здійснюється перехід від планової до конкурентної економіки, зростає роль великих приватних корпорацій, започатковується перехід до інноваційної економіки, робиться акцент на підвищенні добробуту населення і відповідності стандартів життя європейським, реформуються соціальна система і соціальний захист населення, розвиваються відносини між державою і бізнесом, створюються демократичні інститути громадянського суспільства. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створенням нових інституцій ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тінізація економіки, домінують такі регресивні процеси, як деіндустріалізація, структурна незбалансованість, зниження якості товарів.

Наступним етапом в розвитку економіки України став етап стабілізації ринкових механізмів, який охоплював період з 1994 по 1999 р. Формування української моделі економіки в цей період відбувалося під впливом таких основних чинників, які суттєво вплинули на її характер: геополітичних (економіка країни формувалася як проміжний тип між західною і східною економіками); історичних (містила низку специфічних характеристик, пов'язаних з історичним розвитком у складі колишнього Радянського Союзу, передусім значну частку державного сектору, адміністративний стиль управління економікою); правових (в Україні не було сформовано ефективний правовий механізм розв'язання проблем і конфліктних ситуацій, узгодження та врегулювання взаємовідносин між суб'єктами господарювання); монополізму в економіці (потужні монопольні структури в пріоритетних галузях стримували розвиток конкурентного середовища); нерівномірності економічного розвитку регіонів та диспропорцій у галузевій структурі економіки; поєднання економічної, політичної та олігархічної влади; вияв менталітету громадян (недовіра до влади, розчарованість у реформах, пасивність, протиборство державного і приватного секторів, відсутність розвинутих демократичних традицій), які зумовили сутнісні характеристики вибору моделі ринкової економіки.

З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. В цей період починається формування інтеграційної моделі економічних перетворень. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України. Разом з тим сучасна вітчизняна економіка потребує глобальних інституційних реформ, структурної перебудови національного господарства, активізації інвестиційної діяльності в напрямі оновлення технологій та формування конкурентоспроможних виробництв. Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку.

5. Економічна безпека  держави. Показники оцінки її  рівня.

Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки держави. Національна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток країни, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам1. Відповідно, економічна безпека в таким станом національної економіки, який дає змогу зберігати стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз і здатний задовольняти життєві потреби особи, сім'ї, суспільства та держави.

Економічної безпеки можна досягти тоді, коли ступінь залежності країни від інших держав, а також ступінь загострення внутрішньополітичної, соціально-економічної та екологічної ситуації не перевищує межі, за якою втрачається національний суверенітет, послаблюється економічний потенціал, суттєво знижуються рівень і якість життя громадян. Нехтування економічною безпекою може призвести до катастрофічних наслідків: руйнації внутрішнього виробництва, витіснення з внутрішнього ринку вітчизняних товаровиробників, банкрутства підприємств, підриву системи життєзабезпечення нації. Основними характеристиками національної безпеки держави є економічна незалежність, стабільність національної економіки, здатність до розвитку.

Для забезпечення стабільного економічного розвитку першочерговими завданнями є усунення загроз економічній безпеці країни. Загрози економічній безпеці України - це сукупність наявних та потенційно можливих явищ і чинників, що створюють небезпеку для реалізації національних інтересів у економічній сфері. За характером виникнення їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Сьогодні зовнішніми загрозами економічній безпеці України, за висновками експертів, е: енергетична залежність національного виробництва; сировинна орієнтація експорту українських товарів; імпортна інтервенція товарів на внутрішній ринок та зростання залежності від імпортних поставок; висока заборгованість міжнародним фінансовим організаціям; низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку. До внутрішніх загроз економічної безпеки належать: істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку; нестабільність фінансової (передусім податкової) та грошово-кредитної політики держави; зростання дефіциту державного бюджету та внутрішнього боргу.

За ступенем впливу загрози поділяють на мінімальні, середні та максимальні. Мінімальний рівень впливу загрози свідчить, що певна проблема зумовлює виникнення несприятливих умов для відтворюваних процесів в економіці, середній рівень впливу загрози вказує на те, що проблема спричиняє несприятливі тенденції в економіці, а максимальний рівень впливу загрози показує, що проблема породжує необоротні негативні процеси в економіці.

Складовими економічної безпеки України є: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, науково-технологічна, енергетична, виробнича, демографічна, соціальна, продовольча безпека (табл. 1.2).

За сучасною методологією1, рівень економічної безпеки визначається шляхом розрахунку кількісних та якісних оцінок загроз національним економічним інтересам із застосуванням критеріїв та індикаторів економічної безпеки, їхніх оптимальних, порогових та граничних значень.