Основні теорії прибутку

Сучасні економісти трактують прибуток як виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на закладений капітал, різницю між загальною виручкою від реалізації, тобто валовим доходом, та сукупними витратами фірми. Він визначається за формулою:

PR=TR-TC,

де PR – прибуток фірми, TR – виручка від реалізації, TC – сукупні затрати [1, c. 286].

Отже, в цьому розділі було розглянуто основні теоретичні концепції про джерела та означення прибутку. Велике різноманіття поглядів щодо розуміння економічної категорії прибуток пов’язане з великою кількістю економічних шкіл і течій, що сформувалися в процесі історичного розвитку.

Вперше науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, Д. Рікардо не з'ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював

 додаткову вартість і середній  прибуток, не помітив суперечності  між визначенням її величини  залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

Французький економіст Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

 У другій половині XIX ст. американський економіст Дж. Бейтс-Кларк обґрунтував теорію "граничної продуктивності". На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється "граничним продуктом" даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на 4 і п'ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить 30 дол. (10+8+6+4+2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста. Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса-Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку :| є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та /капіталу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

Цю теорію за сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов'язуються з "витратами втрачених можливостей" і "прихованими витратами", які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

Поняття "витрати втрачених можливостей" і "приховані затрати" .нерідко ототожнюються. Під прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності) розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії.

Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед "досконалої" та "недосконалої"), розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється "ви тратами втрачених можливостей", а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані). Нульовий прибуток розглядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов'язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор. Якщо зіставити нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі. За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми "ненульової", "чистої", "диференціальної", "чистої економічної" та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею; високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару; його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку. Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція "ризикового" прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію "функціонального прибутку" американського вченого Й. Шумпетера.

3. Проблеми забезпечення рентабельності

в українській економіці

Основним документом, що регулює підприємницьку діяльність в Україні є Закон України «Про підприємництво» та Закон України «Про підприємництво в Україні». Найважливішими об’єктивними умовами розвитку підприємництва в Україні є:

• наявність ринкових відносин і різноманітних форм власності
• економічна свобода та самостійність товаровиробників
• дієздатність товарно-грошового механізму
• розвиненість фінансово-кредитної системи
• послідовність і стабільність соціальної та економічної політики держави
• наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва
• сформованість економічної культури
• позитивний соціальний фон підприємницької діяльності

Саме тому провідна роль у створенні сприятливого середовища для розвитку підприємництва та приватного малого і середнього бізнесу належить державі, оскільки вплив зовнішньополітичних чинників є визначальним [7, с. 223].

Для оцінки рівня показника прибутковості підприємства використовують відносний показник рентабельності, оскільки прибуток не може відобразити ефективність роботи підприємства.

Дамо означення рентабельності.

Рентабельність – це ступінь прибутковості, вигідності на доходності підприємства. Вона виміряється за допомогою системи відносних показників, які характеризують ефективність роботи підприємства в цілому, доходність різних напрямів діяльності, вигідність виробництва окремих видів продукції та послуг. Показники рентабельності більш повно, ніж прибуток, характеризують кінцеві результати господарювання, бо їх величина характеризує відношення ефекту до вкладеного капіталу чи використаних ресурсів. Показники рентабельності використовуються для оцінки ефективності діяльності підприємства та як інструмент цінової політики та ціноутворення [11, с. 5-11].

Показники рентабельності можна об’єднати в декілька груп:

1. Показники, які базуються на витратному підході, рівень яких визначається відношенням прибутку до затрат:

• рентабельність окремих видів продукції;

• рентабельність операційної діяльності;
• рентабельність інвестиційної діяльності та окремих інвестиційних проектів
• рентабельність звичайної діяльності.

2. Показники, які характеризують прибутковість продаж, рівень яких визначається відношенням прибутку до виторгу від реалізації продукції:

• рентабельність продаж окремих видів продукції;
• загальна рентабельність продаж.

3. Показники, в основі яких лежить ресурсний підхід, рівень яких визначається відношенням прибутку до загальної суми або до окремих частин авансованого капіталу:

• рентабельність сукупних активів (загальна рентабельність);
• рентабельність операційного капіталу;
• рентабельність основного капіталу;
• рентабельність власного капіталу [11, с. 5-11].

Ріст валового доходу та прибутків сприяє зростанню рентабельності підприємства, зменшенню можливості його банкрутства, раціональний лише до визначених меж, тому що високу рентабельність забезпечують, здійснюючи підприємницьку діяльність з високим рівнем ризику. Цей ризик може призвести до збитків підприємства або, якщо не зреагувати на цю ситуацію вірно і вчасно, до банкрутства.

В умовах нестабільної економіки та поглиблення кризових явищ малий та середній бізнес, які не потребують великого вкладання коштів, можуть розв’язувати проблеми монополізації ринку, поповнити коштами державний бюджет за рахунок сплати податків та стимулювати розвиток доброякісної конкуренції [12, c. 66-77]. Недарма на малий та середній бізнес в економіці розвинутих країн припадає 90-95% усіх підприємств та до 40-60% виробництва валового національного продукту [7, с. 221].

Проте, не зважаючи на високий потенціал, сучасний розвиток малого та середнього підприємництва перебуває на низькому рівні та не відіграє важливої ролі в економіці країни. Починаючи з вересня 2008 року відбувається сповільнення темпів зростання фінансового результату підприємств. Основними причинами цього стали скорочення внутрішнього попиту через зниження реальних доходів населення та заробітної плати, а також через погіршення економічних умов внаслідок високої залежності від кон’юнктури на зовнішніх ринках.

Рис. 5 – Фінансові результати діяльності підприємств [18, c. 25]

За 2008 рік результати фінансової діяльності підприємств України до оподаткування скоротились на 55,5% та дорівнювали 57,9 млрд. грн., порівняно зі зростанням на 72,9% у 2007 році до 121,4 млрд. грн.  Прибутки підприємств від звичайної діяльності до оподаткування становили 140,9 млрд. грн., а збитки 83 млрд. грн. Підприємства всіх видів економічної діяльності, окрім промислової та фінансової, починаючи з жовтня 2008 року мали від’ємний фінансовий результат діяльності [18, с. 24-26].

Сучасні ринкові відносини вимагають як від приватних підприємців, так і від держави правильної оцінки ситуації на внутрішньому ринку країни, добре налагодженої  та прозорої системи оподаткування, прогнозування розвитку підприємств та уникання кризових явищ в економіці країни. Високий рівень оподаткування, нестабільна економічна ситуація на внутрішньому ринку призвели до того, що досить велика частка підприємств відійшла в тіньову економіку.

Слід також відзначити, що розвиток підприємництва гальмує надзвичайно високий рівень корупції в державі, порівняно з іншими державами, що розвиваються та долають наслідки світової кризи. Міжнародна правозахисна організація Transparency International оприлюднила черговий звіт щодо рівня корупції у світі "Барометр глобальної корупції – 2009", в якому Україна посіла останню сходинку серед "нових незалежних країн". Це дослідження показувало громадську думку щодо рівня корупції у країні та проводилось у 69 країнах з жовтня 2008 року до лютого 2009 року. В його рамках було опитано 73 тисячі 132 людини. Оцінки виставлялися за 5-бальною шкалою, де 1 бал – "найнижчий рівень корумпованості", а 5 – "найвищий". Рівень корупції в Україні оцінили у 4,3 бали – це найбільший, тобто найгірший бал серед "нових незалежних країн" і всіх інших країн взагалі. За даними дослідження, майже кожен десятий з опитаних давав хабара за минулий рік, що можна порівняти з результатами 2005 року. Крім того, четверо з десяти, хто давав хабара, віддали майже 10% свого річного доходу. В Україні найбільш корумпованими назвали державні установи – 28%, парламент – 25%, юстицію – 21%. Рівень корумпованості у бізнесі оцінили в 11%, медіа – 2%. За рівнем корупції бали розподілилися наступним чином: державні чиновники, юстиція та парламент – 4,5 бали, політичні партії – 4,4. Корупція в бізнесі – 4,3, медіа - 3,8 бали. Згідно з дослідженням, 21% з опитаних українців або їхніх близьких давали протягом останнього року хабара. Неефективною боротьбу української влади з корупцією вважають 73% опитаних українці, ніякою – 19% і 7% - ефективною [17]. Це дослідження показує, наскільки важко малому та середньому бізнесу розпочати свою справу, залучати інвестиції. В цій ситуації, що склалася в країні, підприємці не можуть не тільки планувати свою діяльність і розраховувати на прибуток, а й утриматися в сфері суспільного виробництва та послуг.

Розглянемо проблему забезпечення рентабельності в українській економіці на прикладі галузі будівництва. Внаслідок кризових явищ в українській економіці, замороженого кредитування галузі банками та відтоку іноземних інвестицій відбулося різке скорочення об’ємів будівництва. Згідно з фінансовим звітом Національного банку України за 2008 рік, обсяги виробництва скоротились на 15.8 %