Система забезпечення конкурентоспроможності національних товаровиробників в умовах глобалізації

Незважаючи  на численні наукові дискусії в літературі немає єдиного підходу до тлумачення конкурентоспроможності. На думку Т. Желюк, конкурентоспроможність характеризується динамічним розвитком економічного суб'єкту як соціально-орієнтованої, ноосферизованої, інноваційної економічної системи, який залежить від синергетики складових господарського механізму і проявляється позитивними наслідками у функціонуванні економічної системи, який забезпечує її конкурентні переваги та позиціонування в міжнародному просторі [7, с. 84].

Макроекономічний  рівень конкурентоспроможності характеризується комплексом макроекономічних показників, які визначають ефективність та результативність функціонування основних елементів економічної системи. В цьому контексті досить доречним буде трактування Майкла Портера, який наголошував на необхідності відмови від терміна «конкурентоспроможність нації» як такого, що забезпечує економічний розквіт країни. «Головна мета держави – зазначає він, – забезпечити власним громадянам досить високий та зростаючий рівень життя. Здатність держави це зробити залежить не від якогось аморфного терміна «конкурентоспроможність», а від того, на скільки продуктивно використовуються національні ресурси – праця та капітал» [4]. Для характеристики конкурентоспроможності в зарубіжній літературі використовують екзистенцію «даймонд переваг» Портера–Ругмана–Даннінга [8], згідно з якою на постіндустріальній стадії розвитку людської цивілізації конкурентоспроможність характеризується не лише матеріальними та фінансовими можливостями суб'єкту ринкової економіки, а й рівнем кваліфікації, якістю освіти, груповими інтересами та перевагами суспільного ладу, здатністю людини бути носієм нових інтелектуальних технологій, задоволення суспільства соціальними благами.

2. Конкурентоспроможність товаровиробників як структурна ланка конкурентоспроможності національної економічної системи

У найзагальнішому визначенні конкурентоспроможність характеризує міру відповідності окремого класу об'єктів певним ринковим потребам: пропозиції (продукції, товару, послуг) – попиту, підприємства – можливості забезпечити конкурентні переваги для досягнення поставлених цілей, країни – економічній і соціальній моделі [9, с. 1-2]. Традиційно конкурентоспроможність трактується як обумовлене економічними, соціальними та політичними чинниками стійке становище країни або її продуцента (товаровиробника) на внутрішньому та зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також оже бути визначена як здатність країни (або підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку та ринках "третіх країн".

Звідси випливає , що конкурентоспроможність – це комплексна економічна категорія, в складі якої необхідно враховувати ієрархію визначених рівнів та чинників її формування і забезпечення у всіх ланках національної господарської системи (табл. 1.1).

 

Таблиця 1.1

Характеристика  рівнів формування й забезпечення конкурентоспроможності національної господарської системи¹

 

Таким чином, при комплексному підході та використанні принципу ієрархічного формування і забезпечення рівнів конкурентоспроможності в усіх ланках національної господарської системи процес забезпечення конкурентоспроможності можна сформулювати в такий спосіб: на макрорівні створюються передумови для формування конкурентоспроможності на мезорівні, на мезорівні безпосередньо створюються умови ля формування конкурентоспроможності мікрорівня, а отже макрорівень опосередковано впливає на конкурентоспроможність мікрорівня. Фактично відбувається складний процес нагромадження конкурентних переваг від макро- до мікрорівня. В рамках цього конкурентоспроможність розглядається з погляду використання властивостей процесів та явищ у двох формах: потенційній та фактичній, при чому різниця між ними визначається зовнішніми умовами економічної діяльності (відтворення), які можуть сприяти або перешкоджати прагненню суб'єктів господарської системи до найбільш повного розкриття конкурентоспроможності [10]. При цьому особливу важливість набувають проблеми, пов'язані з формуванням та використанням потенціалу суб'єктів господарської системи, де як основа конкурентоспроможності промислових підприємств розглядаються конкурентні переваги, а ефективність реалізації процесу формування цих переваг визначається наявністю детально розробленої та обґрунтованої стратегії розвитку товарного виробництва.

Саме тому сьогодні особливу актуальність набувають аспекти  вирішення проблеми конкурентоспроможності товаровиробників з позицій аналізу й оцінки потенціалу певних суб'єктів ринкового середовища, особливо промислових підприємств як основної складової національної ринкової системи. Пошук шляхів підвищення ефективності функціонування підприємств, розробка новітніх підходів щодо оцінки й управління їх конкурентоспроможним потенціалом є перспективним завданням в рамках ресурсного підходу сучасних концепцій стратегічного управління.

В сучасних дослідженнях поняття потенціалу тісно пов'язано  зі структурою цілей і визначається як "сукупність можливостей" підприємства – товаровиробника. Під потенціалом підприємства прийнято розуміти сукупність показників або чинників, що характеризують його силу, джерела, можливості, засоби, запаси, здібності, ресурси чи інші виробничі резерви, які можуть бути використані в економічній діяльності. Але неправомірно звужувати поняття потенціалу підприємства-товаровиробника до характеристик тільки виробничих резервів. В сучасних умовах необхідно розглядати загальний потенціал товаровиробника в контексті забезпечення його конкурентоспроможності на національному та міжнародному рівні, тобто з урахуванням різних аспектів його діяльності та низки різноплощинних взаємопов'язаних структурних складових частин, згрупованих за певними напрямками.

Прийнято виділять шість  основних предметних складових конкурентоспроможного потенціалу товаровиробників, таких як виробничий, ринково-збутовий, фінансово-економічний, організаційно-управлінський, соціальний (кадровий) та науково-технічний (інноваційний) потенціали [11], що при необхідності можуть бути деталізовані, або навпаки, що стає можливим за рахунок їх групування за класифікацією можливостей підприємства в рамках його функціональних сфер. На думку деяких авторів (наприклад, [12], складові структури конкурентоспроможного потенціалу товаровиробника можуть бути згруповані за трьома напрямками:

• виробничо-фінансові можливості товаровиробника, які формують виробничий, фінансовий й комунікаційний потенціали;
• інтелектуальні можливості підприємства, які представлені інноваційним, управлінським, маркетинговим та логістичним потенціалами;
• трудові можливості підприємства, в основі яких розглядаються трудовий і мотиваційний потенціал.

Поряд з необхідністю системного підходу до характеристики та діагностики загального потенціалу товаровиробника в контексті забезпечення його конкурентоспроможності в умовах економічної глобалізації особливо важливим і перспективним видається визначення саме маркетингової та логістичної компонент як інтегрованих складових, що в сучасних умовах набувають статусу найсуттєвіших стратегічних елементів у здобутті конкурентних переваг на ринку [13; 14] (рис. 1.1).

 

Рис 1.1. Складові конкурентоспроможного  потенціалу товаровиробника в умовах глобалізації²

 

Ґрунтуючись на предметному  підході щодо формування та визначення конкурентоспроможного потенціалу, під конкурентоспроможним потенціалом товаровиробника можна розуміти інтегровану сукупність складових, критерії яких визначаються за наявністю необхідних ресурсів, можливостей, здібностей, джерел за рахунок забезпечення ефективного використання внутрішніх резервів та можливостей використання ринкової ситуації у національній економіці та на світових ринках для створення, реалізації та обслуговування конкурентоспроможної продукції.

3. Чинники та методи оцінки конкурентоспроможності товаровиробників

Підвищення конкурентоспроможності товаровиробників потрібно розглядати як довготерміновий послідовний процес пошуку й реалізації управлінських рішень у всіх сферах його діяльності, здійснюваний планомірно, відповідно до обраної стратегії довготермінового розвитку, зі врахуванням змін у зовнішньому оточенні та стану засобів самого підприємства, і внесенням відповідних коректив. Найважливішими методологічними задачами вирішення проблеми підвищення конкурентоспроможності підприємства є:

● визначення критеріїв конкурентоспроможності й формування системи показників її вимірювання;

● розроблення методів  оцінки рівня конкурентоспроможності;

● розроблення методів  формування алгоритмів (програм) підвищення конкурентоспроможності [15].

На конкурентоспроможність впливає низка чинників, які об'єктивно впливають на товаровиробника, а також суб'єктивних, які залежать від команди управління підприємства, організації, цілеспрямованості робіт, пов'язаних із забезпеченням конкурентоспроможності. Проблема підвищення конкурентоспроможності має кілька аспектів: технологічний, організаційний, економічний, соціальний, юридичний та комерційний. І хоча всі вони становлять єдину систему забезпечення конкурентоспроможності продукції, існує певна черговість вирішення питань кожного з аспектів. Проте вирішення економічних питань є першочерговим [16].

Конкурентоспроможність товаровиробника передусім визначається такими чинниками, як споживчі властивості товарів, міра маркетингової підтримки, характеристика цільових ринків, поведінка споживачів, потенціал і ресурси підприємства тощо. Набір чинників, які визначають конкурентоспроможність товаровиробника, виявляється настільки значимим і своєрідним, що неможливо запропонувати єдину методику збирання даних стосовно їхнього оброблення та ідентифікації для прийняття відповідних рішень. Досить широке коло таких чинників звужується концентрацією уваги на так званих конкурентних перевагах підприємства, тобто таких характеристиках чи властивостях, які забезпечують підприємству переваги над прямими конкурентами.

Конкурентна перевага –  наявність у системі якої-небудь ексклюзивної цінності, що дає їй переваги перед конкурентами. Конкурентні переваги товаровиробника, за джерелами їх виникнення, можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні – це характеристики внутрішніх аспектів діяльності підприємства (рівень затрат, продуктивність праці, організація процесів, система менеджменту тощо), які перевищують аналогічні характеристики пріоритетних конкурентів. Зовнішні конкурентні переваги – це ті, які базуються на спроможності підприємства створити більш значимі цінності для споживачів його продукції, що створює можливості більш повного задоволення їхніх потреб, зменшення витрат чи підвищення ефективності їхньої діяльності. Базисом загальної конкурентної переваги є переваги внутрішні, однак це лише потенціал досягнення підприємством своїх конкурентних позицій. Зовнішні конкурентні переваги, з одного боку, орієнтують підприємство на розвиток та використання тих чи інших конкурентних переваг, а з іншого – забезпечують йому конкурентні позиції, оскільки орієнтують на цілеспрямоване задоволення потреб конкретної групи споживачів.

Можна виділити такі різновиди  внутрішніх і зовнішніх конкурентних переваг. Внутрішні:

● виробничі – продуктивність праці, економність витрат, раціональність експлуатації основних фондів, забезпеченість матеріально-технічними ресурсами, бездефектність;

● технологічні – сучасність, прогресивність, гнучкість технологічних  процесів, використання досягнень науково-технічного прогресу;

● кваліфікаційні – професійність, майстерність, активність, творчість персоналу, схильність до нововведень;

● організаційні –  сучасність, прогресивність, гнучкість, структурованість наявної організаційної структури;

● управлінські – ефективність і результативність діючої системи менеджменту, ефективність управління обіговими засобами, якістю, виробничими, закупівельними та збутовими процесами, дієвість системи мотивування персоналу;

● інноваційні – системи  і методи розроблення та впровадження нових технологій, послуг, наявність і впровадження " ноу-хау";

● наслідкові – ринкова  культура підприємства, традиції, історія  розвитку;

● економічні – наявність  джерел фінансування, платоспроможність, прибутко- вість, ліквідність, рентабельність;

● географічні – розміщення, близькість до джерел матеріальних та людських ресурсів, ринків збуту, транспортних шляхів та каналів розподілу.

До зовнішніх конкурентних переваг підприємства можна віднести такі:

● інформаційні – діючі  на підприємстві системи збирання та оброблення даних, ступінь поінформованості підприємства про стан і тенденції розвитку ринку, дію сил та умов навколишнього бізнес-середовища, поведінку споживачів, конкурентів та інших господарюючих суб'єктів;

● конструктивні –  технічні характеристики продукції, її дизайн, упаковка;

● якісні – рівень якості продукції за оцінками споживачів;

● поведінкові – ступінь  поширення філософії маркетингу серед працівників підприємства, націленість його діяльності на задоволення потреб споживачів конкретних цільових ринків;

● кон'юнктурні – ринкові  умови діяльності, конкурентне середовище (кількість і поведінка конкурентів, гострота конкуренції);

● сервісні – рівень та якість послуг, що надаються підприємством;

● іміджеві – загальні уявлення споживачів про підприємство та його товари, популярність;

● цінові – рівень та можлива динаміка цін, їхня соціальна  спрямованість, ринкова влада підприємства;