Управління фінансовою стійкістю підприємства

За останні 10 років значно впали обсяги промислового виробництва і особливо наукоємної продукції. Спад промислового виробництва  спостерігається в усіх країнах  світу. Але темпи скорочення значно нижчі, ніж в Україні. Так, у Росії воно скоротилося на 16%, у Японії – майже на 10%, у Німеччині – на 3%, у Франції та Італії трохи більше, ніж на 2%. В Україні обсяги виробництва в електронній галузі скоротилися більше ніж у 100 разів, в автомобілебудуванні та машинобудуванні втричі, у приладобудуванні і електротехнічній галузях - в півтора разу [30].

Інноваційна активність зменшується під впливом зниження платоспроможності та зниження попиту як зі сторони держави, так і зі сторони недержавного сектору економіки. В умовах скорочення попиту, підприємства та організації в першу чергу скорочують обсяги виробництва наукоємної продукції на користь більш дешевої і технологічно спрощеної.

При відсутності  протекціоністських засобів сучасний стан виробничого комплексу не дозволяє витримати конкуренцію із західними виробниками навіть на внутрішньому ринку.

Для України  найважливішим стратегічним завданням  є визначення особистого місця в  мінливій глобальній структурі світу. Для цього необхідна, особливо на першочерговому етапі, позиція декларування та впровадження на загальнодержавному рівні основних принципів інноваційної політики та інституціональних механізмів її реалізації. На даний момент такі політичні інститути, як Верховна Рада, Кабінет Міністрів, продовжують оцінювати інноваційну політику на одному рівні з іншими напрямками державної політики, такими, як розвиток промисловості, соціальна сфера, тоді як у інноваційного сектора інша функція – бути основою для усіх інших сфер суспільства і держави.

Для України  досягнення суттєвих результатів у  розвитку інноваційної сфери в найближчому часі представляється проблематичним у зв’язку з існуванням ряду факторів, стримуючих інноваційну активність.

На сьогоднішній день можна виділити декілька ключових проблем щодо розвитку інноваційної діяльності підприємств України:

- політична  нестабільність держави, яка негативного впливає на економіку України та створює несприятливі умови для формування та реалізації інноваційної діяльності в Україні;

- інноваційна  діяльність підприємства регулюється  державними законодавчими актами, але фактично контроль та координація за здійсненням регулювання інноваційних проектів державою слабкі;

- відсутність  власних інвестиційних ресурсів, достатніх для проведення курсу

інноваційно–конкурентного розвитку;

- фінансові  проблеми, тривалий період окупності  нововведень, нестача особистих коштів підприємства;

- застаріле  обладнання, втрата технологій;

- у зв’язку  з фінансовою кризою у державі  маємо високий процент по банківських кредитах, або неможливість отримання кредиту взагалі;

- проблеми підготовки  та закріплення кваліфікованих кадрів у вітчизняній науці та промисловості (внаслідок низької заробітної плати та відсутності фінансування зі сторони держави у даний час молоді спеціалісти від’їжджають для роботи у західні наукові лабораторії, відбувається “відтік мізків” і старіння наукових кадрів) [31].

Загалом виділяють 3 найбільш вагомі проблеми у розвитку інноваційної діяльності в Україні:

1. спрямованість державної економічної політики на закріплення моделі економіки, що ґрунтується на низько технологічних галузях;
2. недостатність інституційного забезпечення інноваційної діяльності;
3. недосконалість управління інноваційною діяльністю.

В Україні державна підтримка надається переважно галузям нижчих технологічних укладів: до них спрямовується близько 70% бюджетних коштів (у т.ч. в паливну промисловість і чорну металургію — понад 50%); вони, як правило, користуються податковими пільгами та перевагами цінового регулювання. Водночас, галузі з виробництва наукомісткої продукції фактично згорталися. Особливо великого спаду зазнала мікроелектроніка. Було практично зупинене фінансування НДДКР у цьому напрямі. У 2001р. через відсутність фінансування була припинена Національна програма “Критичні технології”, ухвалена в 1994р. Протягом шести років, коли програма вважалася діючою (1995-2000рр.), не був навіть встановлений перелік критичних технологій. Таким чином, в Україні формувалася і закріплювалася модель економіки, побудована переважно на низькотехнологічних укладах, що може бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку винятково за рахунок дешевої робочої сили.

Така економічна модель за своїми базовими властивостями  не потребує інновацій, не передбачає інвестицій у людський капітал (навіть якщо існує реальна можливість таких інвестицій), не формує внутрішній платоспроможний попит на інновації та інноваційну продукцію, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності.

Найбільшим  ризиком, що супроводжує закріплення  такої моделі, є занепад головного  джерела інноваційної економіки  — системи продукування і трансляції знань, тобто науки і освіти. Оскільки за такої моделі не формується попит на кваліфікованих працівників, то знання втрачають інструментальне значення, відповідно — не формується (або скорочується) попит на якісну освіту; падає рівень суспільної престижності професій вчителя, вченого, науковця.

Згідно з  результатами соціологічних досліджень, професію вченого вважають престижною лише 1,2% громадян України, серед молоді — менше відсотка. А це вже становить реальну загрозу становленню інноваційної економіки в перспективі.

Одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і створення нормативно-правового середовища, найбільш сприятливого для високотехнологічних галузей виробництва, становлення та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної діяльності.

В Україні формування нормативно-правової бази наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності незавершене і позбавлене системного підходу, що підтверджує відсутність цілеспрямованої, послідовної державної політики у цих сферах і стримує створення інноваційної інфраструктури. Водночас, нормативно-правова база інноваційної діяльності є фрагментарною, суперечливою і неповною мірою відповідає засадам економіки, “що грунтується на знаннях”. До цього часу відсутні: достатня ефективність захисту прав інтелектуальної власності; не створені правові умови для функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури створення окремих суб’єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені.

Недосконалість  правової бази посилює практика “призупинення” окремих статтей чинних законів, що стосуються наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, законодавчими або ж підзаконними актами. Так, Закон України “Про інноваційну діяльність” передбачав стимулювання інноваційної діяльності шляхом встановлення податкових пільг. Проте чинність його відповідних статтей була “призупинена” спочатку на 2003р., а потім і на 2004р. Окремою проблемою є недотримання чинного законодавства та недієздатності судової системи в частині відновлення порушених прав суб’єктів економічної діяльності.

Усе це зумовлює нестабільність законодавчого поля, призводить до відчутних втрат Державного бюджету(отже — суспільної інноваційної діяльності), не створює належних стимулів для інноваційної діяльності і не сприяє нарощуванню інвестицій в інноваційний процес і високотехнологічні виробництва.

Недостатність нормативно-правового забезпечення супроводжується і недостатньою інфраструктурою інноваційної діяльності, яка представлена в Україні лише окремими типами інноваційних інститутів. При цьому, переважна більшість з тих інститутів, які є визначально важливими для розвитку інноваційної діяльності (зокрема, технопарки та венчурні фонди), не справляють відчутного впливу на впровадження інновацій у вітчизняну економіку. Так, з восьми зареєстрованих технопарків поки що реально працюють чотири, а “реально дають віддачу” — лише два. З семи венчурних фондів та об’єднань чотири спрямовують ресурси на фінансове забезпечення традиційних інвестиційних проектів; три — вкладають кошти в розвиток технологій V технологічного укладу; жоден не інвестує в розвиток технологій перспективного, VI укладу.

Водночас, некоректно зводити причини недостатнього розвитку інноваційних інститутів лише до недостатнього нормативно-правового унормування їх діяльності. Причини є значно глибшими і полягають у загальній нерозвиненості ринкового середовища в Україні. Так, венчурний бізнес неможливий без розвинутого фондового ринку, оскільки венчурне фінансування спрямоване не на отримання певного відсотка на вкладений капітал, а на збільшення ринкової вартості венчурних компаній, де венчурний інвестор стає співвласником. Належне функціонування інноваційних інститутів не може бути забезпечене і без відповідного розвитку банківської системи, страхового ринку, пенсійних фондів тощо.

Отже, в умовах нерозвиненості ринкового середовища в Україні складається структурна та функціональна неповнота інноваційної інфраструктури. Її повноцінний розвиток можливий лише в загальному контексті стимулювання ринкового середовища, створення сприятливих умов для розвитку ринкових інституцій, впровадження конкурентних засад у вітчизняну економіку.

Головним інструментом ефективної організації цілеспрямованої діяльності, в т.ч. інноваційної, є її планування в межах державних програм (цільових, науково-технічних та ін.), розрахованих на різні терміни виконання. Проте практика формування та виконання таких програм є недосконалою. Немає координації, хронологічної і логічної правонаступності у їх здійсненні (одна з причин цього — відзначена вище відсутність законодавчо встановленої системи цілісного управління програмами); більшість із затверджених програм залишаються непрофінансованими і незавершеними.

 Спостерігається  тенденція до постійного збільшення  їх кількості з одночасним  зменшенням обсягів коштів на  виконання. Не існує практики  координації та узгодження цих  програм у рамках програм діяльності  Уряду; процес їх формування  та затвердження відірваний від бюджетного процесу (ні сукупність державних програм, ні урядова програма не розглядаються під час ухвалення Державного бюджету). Отже — відсутні передумови як для їх належного ресурсного забезпечення, так і для контролю над його використанням.

Натомість, створюються можливості безконтрольного розпорошення бюджетних коштів. Дедалі більша частина коштів, передбачених Державним бюджетом на наукову та науково-технічну діяльність, розподіляється між численними розпорядниками, раціональність замовлень яких фактично ніким не контролюється.

Управління  інноваційним процесом в Україні  — в тому вигляді, як воно склалося на цей час, — не відповідає задекларованому  державному курсу на впровадження інноваційної моделі економічного розвитку. Фактично воно позбавлене системності і прозорості, не спрямоване на ефективне використання обмежених бюджетних ресурсів та стимулювання інноваційної діяльності.[32]

       3.2  Проблеми формування інвестиційного клімату в Україні.

Забезпечення  сприятливого інвестиційного клімату в Україні залишається питанням стратегічної важливості, від реалізації якого залежать соціально-економічна динаміка, ефективність залучення в світовий поділ праці, можливості модернізації на цій основі національної економіки.

На сьогодні в Україні вже створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Зокрема, ця сфера діяльності регулюється низкою Законів України ("Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування", "Про захист іноземних інвестицій на Україні" тощо), понад 10 Указами Президента, а також Постановами та Розпорядженнями Кабінету Міністрів України.

Згідно цих  нормативно-правових актів, в Україні  передбачено рівні права і  гарантії захисту інвестицій для  всіх суб'єктів інвестиційної діяльності. Водночас на захист іноземних інвестицій та формування рамкових умов для міжнародної інвестиційної діяльності додатково спрямовано ратифікацію Вашингтонської Конвенції про порядок вирішення інвестиційних суперечок між державами та іноземними особами та угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій, які підписані з понад 70 країнами світу.

Між тим, попри  суттєві зусилля у формуванні відповідних організаційно-економічних  та правових засад зміцнення інвестиційного клімату, міжнародними експертами відзначається  зниження інвестиційної привабливості України. Так, за оцінкою Economist Intelligence Unit (EIU), Україна за показниками якості бізнес-середовища посідає 75 місце серед 82 країн. При цьому серед 16 країн ЦСЄ та СНД, включених в рейтинг, Україна має найгірший показник. Попри прогнози цієї організації щодо певного зростання рейтингу протягом 2008-2012 рр. (на 5 позицій), Україна й надалі суттєво відставатиме від ключових конкурентів за іноземні інвестиції на світовому ринку.

Перебіг сучасних політичних процесів та відсутність практичної реалізації встановлених цілей та пріоритетів поліпшення інвестиційного клімату в Україні переважно негативно впливають на інвестиційний клімат й, зокрема, міжнародну інвестиційну привабливість України, підвищують ризики для інвесторів, зумовлюючи тим самим втрати в конкурентній боротьбі за світові інвестиційні ресурси.

Приріст прямих іноземних інвестицій в Україну  в 2006 р. (без нерозподілених за видами економічної діяльності та надходжень від приватизації), за попередніми  даними Держкомстату, склав 3966,5 млн. дол. США, що в 2,1 разів більше остаточного показника 2005 р. Приріст сукупного обсягу іноземних інвестицій в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, втрат курсової різниці, за 2010 рік склав 4 млрд. 655 млн. доларів, що лише на 4,9 % більше, ніж у 2009 році – 4 млрд. 436,6 млн. доларів. Як повідомляє державна служба статистики, у 2010 році в економіку України іноземними інвесторами вкладено 5 млрд. 986 млн. доларів і вивезено 809,7 млн. доларів.