Дискусія, полеміка та диспут як різновиди суперечки

 

Полеміка - це гостра боротьба принципово протилежних думок з того чи іншого питання.

Мета полеміки - не досягнення згоди, а ствердження  власної точки зору, перемога над  супротивником.

Але немає сенсу  заперечувати проти присутності  окремих елементів полеміки в  будь-якому дiалогiчному методі. Якщо хтось чітко, аргументовано, достойно обстоює свою думку i не погоджується з її альтернативою, то завдання педагога - не в тому, щоб примусити його відмовитися від своєї позиції, а в тому, щоб кожна із сторін, що сперечається, уважно, без запальної непримиренності вислухала й зрозуміла протилежну думку, не поспішала її відкинути, скористалася певним елементом позиції опонента. При цьому корисно взяти до уваги слушну думку філософа: iсторiя ще не знає прикладів, щоб наші опоненти в усьому помилялися.

Можливо, в інших джерелах Ви ознайомитеся з дещо іншими характеристиками дискусії та полеміки, бо теорія сучасних форм i методів дискусії в педагогічному процесі чи суспiльнiй дiяльностi цілком ще не сформувалася. Ми ж, зі свого боку, пропонуємо тлумачення цього важливого методу, яке ґрунтується на фiлософсько-педагогiчних теорiях дiалогу (М. Бахтiн, М. Бердяєв, М. Бубер, А. Добрович), на сучасних iдеях «нового мислення» та гуманiстичної педагогiки (Р. Бернс, С. Лихачов, К. Роджерс, В. Сухомлинський), а також на авторських положеннях про особистiсно-дiалогiчний стиль спілкування.

 

 На нашу думку є суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією — з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію. Прийоми, які застосовуються в полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовуються також некоректні прийоми.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 5. Диспут, його мета і структура.

Диспут, його мета і структура.

Диспут (вiд лат. disputare - розмiрковувати, розбирати) - це публiчне обговорення тiєї чи iншої важливої для присутнiх проблеми, яке, як правило, завчасно готується.

Обравши тему для диспуту i визначивши основнi питання, його учасники мають можливість i час для вивчення лiтератури, певного досвiду, для проведення спостережень чи дослiдiв.

Специфiка диспуту як методу i форми  дiалогiчної дiяльностi це нагромадження  й використання грунтовних засобiв i аргументiв для доведення правомiрностi своїх поглядiв, залучення для цiєї мети наукових теорiй i положень з рiзних галузей науки, творiв лiтератури i мистецтва.

Мета диспуту суттєво не вiдрiзняється вiд мети iнших дiалогiчних методiв - це пошук iстини шляхом розв'язання проблеми або окремих її аспектiв, розвиток творчих здiбностей i умiнь. Але для досягнення цiєї мети мобiлiзуються бiльшi резерви - iнформацiйнi, психологiчнi, часовi.

Диспут багато в чому близький до евристичної бесiди, але на диспутi розглядаються бiльш актуальнi для  його учасникiв проблеми. Тому й вiдбуваються диспути на бiльш високiй емоцiйнiй нотi.

Запропонуємо необхiднi й достатнi структурні елементи диспуту:

1. Колективний чи груповий пошук  теми диспуту i визначення орієнтовних  питань, що пропонуються для обговорення.

2. Другий етап - пiдготовча робота, розподiл ролей для майбутнього змагання. Це можуть бути «дослiдники», «ерудити», «опоненти», «консультанти», «експерти», «оглядачi».

3. Пiдготовка до диспуту. Йде  вивчення лiтератури, проводяться  опитування, анкетування, окремi «ерудити», «консультанти», «оглядачi» та iншi учасники за бажанням об'єднуються у групи, обирають органiзаторiв.

4. Основний етап - проведення диспуту.  Ведучий (педагог) або ведучi (найбiльш  ерудованi й авторитетнi учнi, студенти) оголошують вступне слово про актуальнiсть i складнiсть обраної проблеми, про пiдготовчу роботу до диспуту. Надається слово «дослiдникам», «ерудитам», «опонентам».

5. На завершальному етапi ведучий  пiдводить пiдсумки. Вони, як правило,  вiдбивають те спiльне, до чого  прийшли учасники дискусiї, у чому переконалися. Пiдсумковi думки нi в якому разi не можуть бути лише думкою ведучого. Звичайно, на диспутi не приймається нiякого рiшення, обов'язкового для виконання. Пiдсумки дискусiї можуть мати синтезуючий характер, але аж нiяк не «заперечуючий». Дуже важлива та емоцiйна нота, на якiй завершується диспут. Якою б складною, драматичною, гострою не була дискусiя, висновок повинен бути оптимiстичним, таким, що сповнює надiєю на те, що розв'язання проблеми нам пiд силу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 6. Інщі види суперечок.

Інщі види суперечок.

 

Окрім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.

 
Суперечка заради істини, або діалектична  суперечка, у чистому вигляді зустрічається рідко. (Тут слово «діалектична» застосовується в своєму первісному значенні. Діалектикою у Стародавній Греції називали мистецтво досягнення істини в процесі бесіди). У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільний пошук істини. Такий спір можливий лише між компетентними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Девізом такої суперечки можна назвати вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». її учасники, як правило, глибоко поважають один одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань та визначень, проявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними. Образно учасників суперечки заради істини можна уявити як двох людей, що розпилюють однією пилкою стовбур дерева. Як підкреслював відомий філософ та логік Сергій Поварнін, цей вид суперечки «дає, окрім безперечної користі, істинну насолоду та задоволення і є насправді «розумовим банкетом».

 
Цікаву характеристику саме цього  виду спору дає відомий польський  філософ і логік Тадеуш Котарбінський (1886—1981), який називає суперечки заради істини «предметними дискусіями». Він пише: «Хто хоче з'ясувати істину, той не менш старанно шукає її і в переконаннях, і в припущеннях супротивника, хоча останні спочатку і не погоджуються з його власними поглядами. Щоб витягти її також звідти, він намагається допомогти супротивнику знайти для його думки слова, які б найбільш точніше виражали її. Він намагається, як кажуть, зрозуміти супротивника краще, ніж той сам себе розуміє. Замість того, щоб використовувати кожний слабкий пункт аргументації супротивника для розвінчування та знищення тієї справи, яку він відстоює, учасник предметної дискусії докладає зусиль до того, щоб витягти із міркувань супротивника все те цінне, що допоможе виявленню істини. І в цьому немає протиріччя. Це немов би певний розподіл праці: «Ти будеш намагатися відстоювати свою гіпотезу, а я свою, і подивимося, що з цього вийде. Я буду намагатися спростувати твої твердження, а ти — мої. Давай у нашому дослідженні спростовувати все, бо тільки таким способом можна виявити те, що спростуванню не піддається. Те, що при цьому встоїть, і буде спільно знайденою істиною. Нехай же вона і буде єдиним переможцем у цій суперечці».

 
Метою діалектичної суперечки є  передусім досягнення істини. Істина, як правило, пов'язана з певними описами, тому суперечка про неї — це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей. У зв'язку з цим суперечку заради істини можна також назвати суперечкою про описи. Говорити про перемогу в подібних спорах немає сенсу: коли в результаті суперечки відкривається істина, то вона стає надбанням обох сторін. Дискусія між Н. Бором та А. Ейнштейном, описана вище, якраз і репрезентує такий вид спору. 
Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить в те, що є предметом переконання, або тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які відстоює (наприклад, офіційні проповідники різних вчень, сект, агітатори, торгові представники різноманітних фірм тощо). Прийоми, які застосовуються у подібних суперечках, можуть бути як коректними, так і некоректними, головне — переконати співрозмовника у слушності своєї думки.

 
Одним із мотивів переконання може бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовуються різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною. Звичайно, у такому випадку може йтися тільки про позірну, а не справжню мудрість.

Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога. Мотиви проведення такого спору можуть бути різноманітними. Один вважає, що обстоює справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «взяти гору» над супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Іноді можна зустріти також назву «парламентська суперечка».

 
Характерною ознакою еристичної суперечки  є те, що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власних оцінок і критику протилежних. У зв'язку з цим метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Причому перемога тут витлумачується як ствердження якоїсь системи цінностей (оцінок або норм) і відповідно до цього — прийняття конкретного напряму майбутньої діяльності. До речі, суперечка заради істини також може перетворитися на суперечку заради цінностей, якщо вона буде орієнтуватися не на істину, а на перемогу однієї зі сторін. 
Слід зазначити, що у процесах реальної комунікації суперечка заради перемоги зустрічається значно частіше, ніж суперечка заради істини. Остання, як правило, має місце в науковій діяльності, але й там нерідко переростає в суперечку про цінності.

 
Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою виділяють три види спорів: суперечка-моно-лог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір), суперечка-дїалог (сперечаються дві особи) та суперечка-полілог (спір ведеться кількома особами).

 
У свою чергу, суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання  вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). 
І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на усні та письмові. Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

 
Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників  спору. Такі суперечки триваліші  за часом, порівняно з усними.

 

 

 

 

 

 

Висновок

Важливе місце в організації  дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у  ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т. п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Важливе місце також слід приділити  часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення  дискусії. Сила голосу - це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв'язання суперечки.

Не можна у жодному разі під  час дискусій використовувати недозволені  методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань

З усього вище сказаного випливає, сто суперечка це мистецтво. Людина, яка вступає в суперечку, повина володіти ним. Володіння цим мистецтвом є важливим аспектом нашого ділової життя.  
У суперечці людина повинна завжди діяти, грунтуючись на логіці і мисленні, а не на почуттях та емоціях. 

На нашу думку , суперечка це не просто словесна перепалка, а аргументоване доказ своєї точки зору. У суперечці головне зберігати самовладання і не переходити за рамки загальноприйнятих канонів і закону. 

Нам здаєтья , що в суперечці не завжди перемагає той, хто правий, а перемагає той, у кого більше прав, а взагалі найкраще не вступати в суперечку і кращим засобом для цього є компроміс.

Людське спілкування тримається на тому, що люди - різні, і потрібно навчитися  визнавати і цінувати відмінності  однієї людини від іншого. Ставши однаковими, ми відразу перестаємо бути цікавим

и і потрібними один одному. Цю небезпеку  відзначив ще Ф. Честерфілд ("Листи до сина", М, 1971): «Хотіти, щоб кожен міркував, як я, - все одно що хотіти, щоб кожен був мого зросту і складання ... Тому несправедливо переслідувати, а рівно і висміювати людей за ті їх переконання, які склалися у них відповідно до їх розумом і не могли не скластися інакше ».

Нам здається ,щоб вирішити суперечку з приводу якої-небудь позиції або точки зору, той, хто її висуває, повинен бути готовий прийняти на себе активну роль по її відстоювання і аргументації, а той, хто піддає її сумніву, стає її опонентом 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Алякринский Б. С. «Завантаження та його проблеми.» - М., 1982. 

2. Андрєєв В.  І. «Конфліктологія». - М., 1995. 

             3. Анцупов А. Я., Шипілов А. І. «Конфліктологія.» - СПБ. 2007.  
            4.Брендон Т. «Як ладити з важкими людьми» - СПБ, Дрофа, 2000.  
             5. Булигіна О. «Етика ділового спілкування.»- Новосибірськ, 1995.

6.  Дейл Карнегі. «Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей.» - К., 2000.

7. Емельянов С. М. «Практикум з конфліктології.» - СПБ. 2004 
             8. Карнегі Д. «Мова переконання.» - М., 2000  
             9. Кузін Ф. «Культура ділового спілкування.» - М., 1996.  
            10. Омаров А. М. «Управління: мистецтво спілкування.» - М., 1983.  
           11.Петренко А. «Безпека в комунікації ділової людини.» - М., 1994.  
           12.Поварнін С. І. «Суперечка: про теорію і практику спору.» - СПб, 1996.