Шпаргалка з етики та естетики

В этой связи показательна следующая цитата:

К счастью можно прийти двумя путями. Первый путь — внешний. Приобретая лучшее жилище, лучшую одежду, более приятных друзей, мы можем в той или иной степени обрести счастье и удовлетворение. Второй путь — это путь духовного развития, и он позволяет достичь счастья внутреннего. Однако эти два подхода не равноценны. Внешнее счастье без внутреннего не может длиться долго. Если жизнь рисуется вам в черных красках, если вашему сердцу чего-то недостает, вы не будете счастливы, какой бы роскошью себя ни окружили. Но если вы достигли внутреннего спокойствия, то можете обрести счастье даже в самых тяжелых условиях. Материальное благополучие само по себе иногда способно помочь решить какую-то проблему, но взамен оно создает другую. Скажем, человек может быть богат, хорошо образован, занимать высокое положение в обществе, но счастье обходит его стороной, и вот уже он начинает принимать успокоительное и злоупотреблять спиртным. Ему все время чего-то недостает, он по-прежнему чем-то не удовлетворен и находит спасение в наркотиках или в бутылке. С другой стороны, встречаются люди, у которых не так много денег, чтобы за них волноваться, — и они наслаждаются покоем. Бедные в материальном плане, такие люди все же довольны и счастливы. Вот что значит правильный умственный настрой. Материальный достаток сам по себе никогда не сможет полностью решить проблему человеческого страдания.

 

 

 

 

 

 

 

 

23. Гідність і честь.

Гідність - категорія етики і моральної свідомості, що означає особливе моральне відношення людини до себе, навколишнього середовища, яке має у своїй основі визнання цінності людської особистості. Почуття власної гідності - це переживання власної цінності, в основі якого лежить певний стандарт самооцінки.

Усвідомлення людиною власної гідності - це одна з форм самосвідомості і самоконтролю. Як себе оцінює і усвідомлює людина, залежить від багатьох чинників, серед яких її вдача, її світогляд, ціннісні орієнтації. Проте зауважимо, що говорячи про гідність людини, найчастіше мають на увазі здатність людини протистояти пристрастям, уміння стійко і мужньо зустрічати випробування, які посилає доля, не принижувати себе і інших, чинити гуманно і справедливо, відчувати глибоку відповідальність перед собою.

У той же час гідність особи вимагає від інших визнання її і поваги до неї, визнання за людиною її прав і свобод. У цьому відношенні гідність людини залежить від її становища у суспільстві, від ступеню розвитку самого суспільства, його здатності забезпечити визнання самооцінки особи, її прагнення до свободи, творчості, любові. Як зазначав грузинський дослідник проблем гідності Г. Д. Бандзеладзе, "людська гідність принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють... Будь-яке приниження істини - приниження людської гідності". Гідність є реальною цінністю людини, яка повинна підтверджуватися суспільством. Практично у будь-яких умовах людина може зберегти свою гідність - внутрішню самостійність, власну точку зору, оцінки, судження. Вона залишається здатною відноситися певним чином до свого становища, до своїх страждань, існувати у просторі своєї власної свідомості і цим зберігати свою гідність. Дуже близьким до категорії гідності є поняття честі.

Честь як категорія етики означає моральне відношення людини до самої себе, певний її моральний статус у відношенні до нього суспільства чи певної конкретної групи людей - соціальної, професійної або якоїсь іншої. Причому моральний статус особи, її цінність як особистості завжди пов'язується з її моральними заслугами, з суспільним становищем, родом діяльності. На відміну від гідності, яка утверджує принципово нову цінність індивіда як людини взагалі і формулюється на засадах моральної рівності всіх людей, честь оцінює людей диференційовано. Можна говорити про честь військового, честь міліціонера, честь судді або адвоката, честь українця або людини іншої національності, честь тієї чи іншої групи.

Поняття честі в моральній свідомості людей історично формувалося у вигляді уявлень про родову і станову цінність особи і конкретизувалася у образі життя і поведінці людей. Тому часто честь - це почуття своєї соціальної гідності, своєї особливої, відмінної від інших, цінності, яка пов'язується зі статусом, багатством, або ж, якщо йдеться про професійну групу, з майстерністю і професійними заслугами. Честь тісно пов'язана з репутацією (від лат. reputatio - роздум, міркування). Честь спонукає особу виправдовувати і підтримувати репутацію, як свою власну, так і ту, що належить соціальній групі, колективу тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24.Совість

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне

структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості,ьінструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості. Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самоза-гнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помститЕриній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини. Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Совість - особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті - самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відповідальність, яку вона несе перед іншими і перед самою собою. Совісна людина — це людина з гострим почуттям морального обов'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не шукаючи виправдань. Тихий, але наполегливий голос совісті - наймогутніше знаряддя моральності, він звучить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт, наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного "я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, змушує її коректувати свої вчинки відповідно до цінностей і встановлень, які існують у суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25.Розкаяння

Розкаяння являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. Моральної цінності й внутрішнього сенсу розкаяння набуває лише як вільне духовне 
самовизначення людини; вимушені «каяття» ваги не 
мають. 
За своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів: 
а)  визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе; 
б)  відкрите засудження ним цих помислів або дій; 
в)   вияв готовності зазнати за них справедливого 
покарання; 
г)  перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей. 
Засвідчення розкаяння перед Богом (для віруючих) і людьми є покаяння. В більшості культур і релігій покаяння здійснюється у канонічних формах або ж принаймні з використанням деяких усталених елементів (наприклад, цілування сирої землі тощо). Власне моральний сенс цього полягає в тому, що щиросердність розкаяння має бути доведена довершеністю покаяння, його «виконаністю» аж до останньої літери, останньої крихти. 
Справжнє покаяння завжди є важкою справою для людської душі, котра має переборювати власні дурні нахили, потяг до самоствердження, гордість. Ця важкість, що її повинна здолати душа задля свого виправлення, є її покута. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини —  відробити, вистраждати («страдати» старослов'янською й означає «важко трудитися»), відбути хоча б умовний еквівалент заподіяної шкоди. Нарешті, кінцеве виправдання особи, що спокутувала, називаємо спокутою. Принципове значення має те, що ні розміри й характер покути, яку треба відбути, ні можливість вважати певну провину спокутованою не можуть визначатися в однобічному порядку суб'єктом, що провинився: спокута як феномен людського буття існує лише в конкретній системі моральних відносин. Ніхто не може вважати, що він спокутував свій гріх, поки для цього немає чітких підтверджень ззовні: з боку людської спільноти або ж служителів церкви —  коли йдеться про сферу релігійної моральності. Істотно разом з тим, що покуту, яку повинна нести людина, з нею в багатьох випадках можуть поді- 
ляти ті, хто їй співчуває. Приклади цього знаходимо навіть у побуті Печорського монастиря XI— XII ст., що славився своїм суворим статутом: і тут єпитимію одного з братів нерідко поділяли з ним троє або четверо інших, «за великую любовь» (Києво-Печерський патерик, слово 12). 
Тема розкаяння  протягом тисячоліть посідала важливе місце в різних культурах і релігіях, що акцентували, проте, різні її аспекти. Певним чином це відбилося в самих термінах, котрими позначали дане поняття. Так, єврейське «тшува», що набуло значення «розкаяння», первісно означало «повернення», «поворот», «відповідь»; базовий сенс розкаяння тут недвозначно пов'язується з тим, що людина повертається до справжньої мети свого існування, відновлює деякий вихідний стан буття у процесі відповідання  Богові.  На відміну від такого суто онтологічного (буттєвого) аспекту,  грецьке теїапоіа (дослівно —   зміна розуму) виразно підкреслює аспект інтелектуальний. Що ж до латинського роепііепііа (від «роепа» — покарання), то воно висуває на передній план вольовий і аскетичний аспекти. 
І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. Кілька років тому проблема покаяння постала в нашій культурі з особливою гостротою через відомі обставини перебудови й лібералізації суспільного життя.  Без перебільшення можна сказати, що «горючого матеріалу» для покаяння накопичилося на той час більш ніж достатньо; окремі заклики до нього пролунали, проте підтримані не були —  ні представниками правлячих кіл, що довели країну до катастрофи, ні широкими масами трудящих, що на горе своїм дітям та онукам покірно будували комунізм.

 

26.Поняття сорому

Сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформувалися в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контролювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Не випадково в Біблії історія людства починається з моменту становлення почуття сорому. Скуштувавши плоду з дерева пізнання добра і зла, усвідомили перші люди свою наготу і "зшили вони фігові листи, і зробили опаски собі". Очевидно, що першим об´єктом самоусвідомлення було тіло, а першою формою, в якій виявилася сутнісна відмінність людини від тварини, — творення заборон на соромницький вигляд тіла, що уподібнює людину до тварини. У цій же площині лежить творення певних обмежень на забаганки тіла. В першу чергу, це творення заборон на неупорядковані статеві стосунки. Заборона інцесту була величезним кроком у моральному поступі людства. Заборона споглядання табуйованих предметів — дітородних органів людини — зумовила становлення культури оформлення зовнішнього вигляду. Одяг ізолює тіло від природи і від сторонніх очей.

Становлення почуття сорому стало першою ознакою якісної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов´язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором´язливості свідчить, що людина бачить себе істотою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. В самому психічному акті відчуття сорому вона засвідчує свою моральність.

Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло становленню культури відношення до тілесної природи людини. Інстинкт продовження роду зумовлює небайдужість до тіла як осердя життя і джерела його продовження. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної краси. Почуття кохання склалося як суто людська здатність поєднання духовних енергетик двох людських життів протилежної статі на творення нового життя. Енергія взаємного фізичного притягання поєднується з енергією духовної злагоди, що народжує ніжність, чистоту, щирість почуття. Взаємне проникнення енергетик зумовлює властиву лише закоханим повну гармонію почуттів. Двоє людей здатні почуватися як одна цілісна істота. Чистота стосунків надає їм вищої одухотвореної краси. Це природа, що стала духовною, духовність, що опредметнює себе як природність — тобто як реальне життя.

Любов звільняє людину від почуття сором´язливості власної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків. Закохані навіть у думках не можуть зрадити одне одного, оскільки почуття кохання набуває реальності лише тоді, коли знаходить свій предмет — іншу людину, єдину і неповторну. Тому любов є гарантом вірності. Народження нового життя фіксує не те, що йому передував "гріх", а те, що народжений може стати для людства великим подарунком — Богом. Культ образу богома-тері в християнстві звільняв людей від почуття сорому за гріховність власної природи. Поняття "непорочне зачаття" переносило акцент на результат, наголошуючи на духовності початку: "непорочне зачаття". Образ боголюдини усував почуття сорому за тварність власної природи, адже свідчив, що можна, перебуваючи в природно-тілесній оболонці, одночасно бути Богом.

Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізичної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю криється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступцим, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осягаються поняттям "сором".

 

 

27.Відкритість  і замкненість

Кожен із власного досвіду знає, що до справжнього, глибокого спілкування ми готові далеко не завжди — навіть коли дуже його потребуємо, тим більше коли занурені у свої повсякденні турботи, котрих вистачає у будь-кого з нас. Кожен вибудовує свій внутрішній світ, свій час і свої стосунки, виходячи з власних, або якщо й чужих, то вже наявних, усвідомлених ним потреб; сутнісне спілкування незмінно постає відносно цієї нашої внутрішньої вибудови як щось надмірне, несподіване, якщо не зайве: розкриваючи перед нами нові смислові й емоційні обрії, воно водночас руйнує певні наші виплекані плани й звички. Таким чином, воно в той або інший спосіб ставить суб'єкта перед вибором, на який потрібно зважитися; вступ до сутнісного спілкування вже самий по собі є певним моральним кроком людської особистості. 
Інколи цей крок дається нам так легко, що ми його й не помічаємо, — так приємно вступити нам у спілкування з даною людиною. Інколи вступ до спілкування стає для нас святом, радістю, можливо, найбільш радісною подією в житті, незрівнянною ні з чим, що їй передувало. Іноді ж ми змушуємо себе прислу- 
хатися до тієї або іншої людини, вступати з нею в контакт — або ж, навпаки, затуляючи вуха й очі, проходимо повз неї, лишаємо за спиною її звернений до нас погляд, причому причини такої відмови від спілкування можуть бути різні, більш або менш поважні. Ну, а інколи трапляється так, що ми й хотіли б проминути когось, забути про нього, недочути його звернення, але не можемо — щось сильніше за нашу волю штовхає нас до нього, вимагає відкрити вуха, розплющити очі, розкрити назустріч йому нашу душу й серце. 
Саме ця вкорінена в цілісному існуванні людини здатність до спілкування, до прийняття у свій внутрішній світ «надлишкових» щодо нього цінностей і смислів інших Я, буття загалом і до відповідної цьому перебудови власної суб'єктивності й називається відкритістю. Навпаки, відсутність такої здатності, виключна зосередженість на внутрішніх цінностях і проблемах у своєму цілісному життєвому аспекті постає як замкненість. 
І замкненість, і відкритість можуть знаходити вияв на різних рівнях людських стосунків. Коли про когось кажуть, що дана людина є «відкритою» чи «замкнутою», має відкриту чи замкнену вдачу, — це найчастіше стосується емпіричного рівня відносин, на якому дані риси виявляються без надмірної рефлексії, немовби природним чином. Разом з тим кожній людській особистості властиво за тих або тих обставин свідомо й вибірково відкриватися перед певним співбесідником і, навпаки, уникати надмірних контактів з іншими, зосереджуватися на своїх нагальних справах чи давати собі волю та ін. Нарешті, як уже було сказано, дар відкритості час від часу, насамперед у критичні моменти життя, здатен засвідчувати себе до, поза або й усупереч рішенню нашої волі — як прояв щонайглибшої бугтє-вої основи людської суб'єктивності. 
Нерідко можна спостерігати, як людина, надзвичайно відкрита у сфері емпіричних стосунків — компанійська, привітна, балакуча, — виявляється нездоланно замкненою на глибших екзистенційних рівнях, там, де йдеться про її фундаментальні цінності й уподобання. І в цьому є своя закономірність: саме непохитна самовпевненість, нездатність сумніватися у власній правоті часто-густо дають особі змогу вільно почуватися на рівні емпіричних стосунків, легко вступати до них. З іншого боку, відомо, що люди, гранично відкриті на 
глибинних рівнях свого буття — закохані, поети, містики — в повсякденному житті постають замкненими, мовчазними, навіть відлюдьку вати ми. Тут теж є своя правда: глибинна відкритість робить особу надзвичайно вразливою до болів життя; до того ж вона має зберігати певну внутрішню тишу, аби дослухатися далеких голосів, назустріч яким розкрита її суб'єктивність. 
Таким чином, не варто, як бачимо, абсолютизувати позитивний  ціннісний  смисл  відкритості,  цілком відкидаючи її протилежність — замкненість. Відповідно до вказаних екзистенційних рівнів спілкування та й друга набувають принципово різної моральної кваліфікації. Так, щодо емпіричних стосунків між людьми, то в цій галузі етика, як було вже сказано, зовсім не ставить собі за мету прищепити всім відкриту компанійську вдачу — хоча й окреслює певні шляхи налагодження й гармонізації контактів, допомагаючи людям повніше реалізувати свій  комунікативний  потенціал. На рівні свідомого вольового опорядження особистістю кола своїх відносин етика, звичайно, підтримує відкритість, проте не беззастережно, оскільки певна міра замкненості теж необхідна для  розвитку людських індивідуальностей  і спільнот: замкненість покладає межу, без якої неможливе ні досконале утвердження тих або тих особливих цінностей, ні розвиток самого ж спілкування у більш широкому полікультурному обрії. Й лише на рівні глибинного людського світовідно-шення розкривається  вся безперечність позитивного морального значення відкритості як такої. За будь-яких умов і обставин здатність людини поділити болі й проблеми