Шпаргалка з етики та естетики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28. Монологічність і діалогічність людської особистості

Поряд з відкритістю суттєвою характеристикою суб'єкта спілкування є діалогізм, або діалогічність. У західноєвропейській філософії цьому терміну надають категоріального значення М. Бубер і його однодумці, на сході Європи, не без впливу Бубера, його запроваджує М. М. Бахтін; нині «діалогізм», «діалогічний» – одні з найпоширеніших термінів філософсько-гуманітарного лексикону.

В попередньому розділі вже було показано, чому справжню суть спілкування  не можна зводити тільки до діалогу. Проте розуміння готовності до спілкування принцип діалогічності доповнює суттєвим нюансом: можна сказати, що коли відкритість позначає екзистенційний аспект цієї готовності, то діалогічність як така – аспект смисловий, мовно-мисленнєвий. Власне, діалогічність, діалогізм можна визначити як здатність суб'єкта сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обґрунтованість не лише власної думки, а й інших способів міркування і висловлювань, що їх утілюють. Діалогічний суб'єкт «чує» не тільки себе, він уходить у послідовність мислення свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку й цим радикально відрізняється від суб'єкта монологічного, для якого існує лише одна логіка, один смисл, один «голос» – його власний.

При всьому цьому діалог (дослівно – поділений логос) означає саме сутнісне співвідношення різних систем думки, а не безладну їх мішанину. Серед того, що поняття діалогізму додає до відкритості, – уявлення про дистанцію між тим, хто сприймає чужу думку, і самою цією думкою. Справа зовсім не в тому, щоб злити, сплавити різні системи думки в щось монолітно-єдине (як це, наприклад, на діалектичній основі намагався зробити Гегель), а в тому, щоб увести ці думки в такий смисловий простір, де вони могли б співіснувати і взаємозбагачуватися, зберігаючи разом з тим власну самостійність. Саме цей простір між думками-логосами і є тим, що поєднує їх у діалозі, саме в цьому просторі,

на межі між думкою і думкою, мовою і мовою, культурою і культурою і нагромаджується головне багатство діалогу – його творчий потенціал.

Опозиція «монологізм» – «діалогізм» виявляється досить плідною як у конкретно-особистісному, так і в культурно-історичному плані. Проте поряд із цим дедалі більшої ваги як у міжособистісних, так і в міжнародних відносинах набуває саме ідея діалогу різних цінностей, різних вірувань, різних систем мислення – діалогу, що ґрунтується на взаємній повазі й толерантності, веде до взаємозбагачення, а не до взаємопридушення суб'єктів культури.

За умови множинності цих суб'єктів діалог переростає в полілог (багатомислення), в поліфонію (гармонійне багатозвуччя) національних, релігійних, культурних цінностей та мисленнєвих структур; нині ми можемо спостерігати драматичний шлях становлення такого полілогу, такої поліфонії різних голосів культури як адекватного способу самоусвідомлення сучасного людства. Можна сподіватися, що саме цій тенденції належить майбутнє – якщо тільки майбутнє в людства є. Втім, саму ідею діалогу, як ми вже бачили, також не варто абсолютизувати. Ні відкритість, ні діалогізм собою не вичерпують гуманістичний клімат повноцінного людського спілкування. Щоб бути глибоким і стійким, діалог мусить спиратися на певні передумови власне морального гатунку, до розгляду яких ми й переходимо в наступній (і останній) лекції нашого курсу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29. Повага

Повага — абстрактна соціальна категорія, що відображає оцінку почуття гідності/вищості/більшої ідеальності того, на кого направлена дана оцінка. Вона базується на визнанні високих якостей кого-небудь, чи чого-небудь, відносно яких проводиться ця соціальна оцінка.

Категорія поваги так само, як і категорія довіри дуже сильно залежна від соціальної категорії влада. Тому в ієрархічній спільноті, що має пірамідальну структуру управління семантичне розумуння категорії поваги залежить від соціального статусу/рангу того, на кого розповсюджується повага. Наприклад, взаємовідношення поваги між суб'єктами одного рангу в основному відображають об'єктивну оцінку тих, хто оцінюється (вартий, чи не вартий поваги). Проте, при взаємовідношеннях суб'єктів різних соціальних рангів реальнішу оцінку може зробити лише той, хто належить до вищого рангу. На оцінку суб'єкта нижчого рангу впливає вищий статус об'єкта оцінки, не залежно від природних якостей останнього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

30.Співчуття

Співчуття́ — 1. Чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхсь переживань. // Почуття жалю, викликане чиїм-небудь нещастям, горем. // Жаль, висловлений усно або письмово з приводу нещастя, горя, що спіткали кого-небудь. 2. Доброзичливе, прихильне ставлення до кого-небудь; підтримка, схвалення. [1].

Тома Аквінський дає наступне визначення співчуття [2]:

«Співчуття — сердечне ототожнення з бідою (стражданням) іншого, що спонукає нас робити те, що можемо, щоби допомогти. Біда є будь-чим, що людина страждає проти своєї волі: що нас рухає до співчуття це — певне зло руйнування і болі протилежне до природного бажання. Зло, що має характер невдачі, нещасного випадку, що не піддається нашій свободній волі — більш ймовірне розбудити наше співчуття, а особливо якщо воно трапляється тим, вся воля котрих слідувала добру. Ми засмучуємося нещастями інших настільки наскільки ми вважаємо їхню біду нашою власною. Так, нестача, котра може трапитися нам в дійсності або нестача, котру ми відчуваємо переймаючою нас з-за любові — є тим що рухає нас до співчуття. Боже співчуття є повністю цього другого розряду, бо Він любить нас, як щось, що належить Йому. Радість та мир не добавляють жодної додаткової чесноти до милосердя, оскільки вони втішаються в тому ж аспекті доброти, що любить і милосердя; але співчуття новий аспект,страждання того кому ми співчуваємо. Що стосується зовнішньої активності, співчуття — ціле правило життя християнина; але внутрішнє уподобаннядоброзичливості (доброчинності, благодійності), яка прив'язує нас до Бога, є більш ніж просто любов та співчуття до наших ближніх.»

 

 

 

 

 

31. Любов Найунікальнішою форм спілкування, яка дає найбільше міжособистісне єднання, є любов. Упродовж багатовікового існування людської культури вона вважалася однією з основних моральних цінностей. Любов фокусує етичний вимір людського існування й може, на думку В.Г.Бєлінського «слугувати пробним каменем моральності». Істинний розгляд любові можливий лише у світлі найвищого сенсу людського спілкування. Тільки в такому масштабі може бути поясненою та обгрунтованою всепро-никна сила любові, котру вже в давнину ототожнювали із загальною космічною силою, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов'ю, бо без неї людина може не відбутися.

Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Давно підмічено, що й пізнає людина настільки, наскільки любить. «Немає істини, де немає любові». За всієї очевидної важливості та цінності любові для людини в її існуванні важливіше, чи осягнула вона істинну сутність цього почуття? Сказане ще в давнину про любов, що «таїна ця велика є», актуалізується щоразу в кожній новій спробі раціонального осягнення такого інтимного і всеохоплюючого явища культури. Проте людина вперто продовжує спроби розкриття цієї великої таємниці, бо «любов є сила життя» Відкидаючи всі більш чи менш туманні міркування про любов і розглядаючи її в світлі сенсу людського існування, можна стверджувати, що любов — це інтимне, глибоке почуття, котре характеризується високою емоційно-духовною напруженістю, це галузь реалізації цінност «переживання» іншого в усій його своєрідності й неповторності, це піднесення предмета «до сутності й, таким чином, предмет лише як сутність стає об'єктом любові». У своєму устремлінні любов може бути спрямована на людську сутність, ідею, іншу людину і т. д. Однак її сутність найповніше проявляється у стосунках між людьми, відкритті та визнанні максимальної цінності іншої конкретної людини. Любов — одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому вона визнається вершиною морального ставлення до особистості. Як така вона, наприклад, є суттєвим елементом дружби як форми морального спілкування.

33. Сутність і структура морального  вибору

Моральний вибір і відповідальність за нього людини не покладається на неї ззовні, не визначається поза нею покладеними критеріями, а є проявом її суспільної сутності, її внутрішньої свободи.Свобода морального вибору здійснюється в межах моральної діяльності, розкривається в суворій логіці моральної діяльності, вироблених перевагах згідно з критерієм добра і зла. Це означає, що у ставленні до іншого як до людини суб'єкт морального відношення вибирає через мотиви вибору спосіб, яким здійснюється вибір (співпереживання, співчутливість), у цілепокладанні результату вибору. Взятих у цілому й у кожному з них людина вибирає: бути їй моральним суб'єктом, справді суспільним, людським індивідом, а чи суб'єктом без моральності, частковим, функціональним, позбавленим власного стрижня, людського смислу.

Природно, що розуміти це треба як процес взаємопов'язаних між собою уподобань, переваг. Здійснювані, наприклад, у логіці індивідуалізму прояви зверхності у ставленні до іншого спираються на мотиви утвердження над ним закономірного, коли інша людина є не метою, а засобом. І не в прилученні до неї як до іншого вбачається утвердження себе, не в почутті спільності уявляється результат, а в самоствердженні ціною іншого, в розсуспільненні, в зверхності, переживаній у почутті самовдоволення. Отже, йдеться не про одноразовий акт. Якби це було так, імперативність закону ставлення до іншого як ставлення до себе давно б усвідомилася людством у своїй глибині і серйозності. Ця істина виявляється в пророцтвах мудреців усіх культур і всіх релігій, але зостається не усвідомленою в своєму значенні для людських доль. Свобода морального вибору, детермінована суспільною сутністю людини, накладувана нею ж і по відношенню до неї відповідальність є відповідальність перед собою за об'єктивний результат вибору, виражений у тому, яким став індивід у людському розумінні.

 

34.Моральні  конфлікти в правоохоронній діяльності

Моральний конфлікт - це зіткнення моральних норм в індивідуальній чи суспільній свідомості, які пов'язані з протиборством мотивів і потребують морального вибору.

Форм виявлень моральних конфліктів у правоохоронній діяльності існує багато. Вони обумовлені конкретними особливостями того чи іншого напрямку цієї діяльності, специфічними умовами, в яких ця робота здійснюється, соціально-психологічними характеристиками учасників конфлікту тощо. Виділимо деякі з них:

1. Конфлікти, пов'язані з  професійною та моральною деформацією  співробітників ОВС, відсутністю  механізму відпрацьованого службового  контролю збоку керівництва. Сюди  належать конфлікти, обумовлені  прагненням добитися розкриття злочину за будь-яку ціну, включаючи фальсифікацію документів; залучання невинних, незаконне затримання, арешти, обвинувачення у злочинах.

2. Конфлікти, обумовлені  порушенням державної дисципліни  під час реєстрації злочинів (фальсифікація  матеріалів, тиск, шантаж, збір компрометуючих матеріалів з метою примусити потерпілих відмовитися від заяви).

3. Конфлікти, зумовлені низьким  рівнем розвитку морально-естетичних  почуттів: грубість, зневажливе ставлення  до справи, неуважність і неповага  до справи та громадян, нетактовність. рукодокладання, жорстокість, знущання - результат професійної безпорадності, бездушності та моральної розбещеності співробітників ОВС.

Розвиток конфлікту призводить до його подолання, тобто вибору певного варіанту вчинку чи поведінки. Важливо допомогти людині визначити правильну позицію, що лежить в основі рішення. Ця позиція буде настільки тривкою, настільки усвідомлені людиною моральні вимоги стануть її переконаннями. В органах внутрішніх справ це питання має практичне значення для роботи з негласними помічниками.

Проблема вирішення морального конфлікту полягає у тому, як досягти доброї мети, як звести до мінімуму зло. Цей принцип висуває на перший план питання про спосіб втручання в ситуацію, про засоби у досягненні благородної мети. Т.ч., проблема морального конфлікту переростає у питання про співвіднесеність мети та засобів. В історії етики ця проблема ставиться, як правило, у вигляді питання: чи виправдовує мета засоби. Науково обґрунтована відповідь на це питання принципово важлива як необхідна умова для розв'язання ситуації морального конфлікту.

 

 

36.Моральна  відповідальність

Моральна відповідальність - явище складне, від неї не можливо ухилитися, сховатися й утекти. Вона чекає на людину зсередини та ззовні. Саме тому моральна свобода є не тільки найвищим добром й великою цінністю для людини, а й дечим, від чого людина біжить, лякаючись відповідальності.

І все ж, коли йдеться про - підкреслимо! - власну відповідальність, людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі своєї реальної свободи в конкретній ситуації дії. ЇЇ не влаштовують "заспокійливі" міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити неможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій сумління у подібних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати б, ситуаційне алібі в них, має свої підстави. Адже за будь-яких можливих обставин людина як така, як представник свого роду, є істотою принципово свободною, отже - відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального родового стану, маємо, незважаючи на всі конкретно-ситуаційні складності, "підтягувати" себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі завищені мірки іншим - тут кожен тільки сам собі суддя).

Разом з тим власне моральна відповідальність - це, звичайно, не синонім екзистенційного відповідання як такого, вона має особливі риси, пов'язані із специфікою моральності. Показовим для неї є насамперед осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних моральних зобов'язань, принципово відкритого для контролю з боку тих, перед ким ці зобов'язання прийняті (іншими словами, морально відповідальна людина не може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смислове поле, в якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати б, два виміри, дві вісі координат, що визначаються тим, за що відповідає людина - і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, - так звані відповідальність за і відповідальність перед).