Контрольная работа по дисциплине "Административное право"

7) встановлення відповідальності за неналежне комунікативне забезпечення.

 Постановою Кабінету Міністрів України доцільно затвердити рекомендаційний переліків управлінь, відділів та інших підрозділів ЦОВВ, з-поміж яких виокремити структурну одиницю, відповідальну за зв’язки з громадськістю, а також прийняти відповідне типове положення. При цьому варто узгодити підходи щодо структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в цілому та їх апаратів зокрема. Таким чином, можна стверджувати, що до комунікативної діяльності органів державної влади відносяться три блоки завдань:

– забезпечення інформаційного обслуговування органів державної влади і органів місцевого самоврядування;

– налагодження комунікації з «внутрішніми клієнтами» – державними службовцями та посадовцями місцевого самоврядування;

– забезпечення комунікативної взаємодії із «зовнішніми клієнтами» – громадянами (населенням й інституціональними структурами громадянського суспільства).

Все це дозволяє сформулювати основні механізми взаємодії органів державної влади та громадськості, до яких можна віднести наступні: інформування громадськості (одностороння взаємодія), інтерактивна взаємодія (двостороння взаємодія), зворотна взаємодія.

Ефективність комунікації між органами влади багато в чому зумовлена механізмами зворотного зв’язку між громадянами та владою. Зворотний зв’язок у системі державного управління – це вплив результатів функціонування системи державного управління на характер цього функціонування. У системі державного управління видається можливим виділити два типи зворотних зв’язків: об’єктні та суб’єктні. Об’єктні зворотні зв’язки відображають рівень, глибину, адекватність сприйняття об’єктами управління управлінських впливів суб’єкта державного управління.

Суб’єктні зворотні зв’язки характеризують доцільність і раціональність власної, внутрішньої організації і діяльність суб’єкта державного управління

загалом, його підсистем, ланок і окремих компонентів. Вони дають

можливість побачити, зрозуміти й оцінити, як кожний нижчий рівень реагує на рішення та дії вищого, наскільки і яким чином він враховує їх у своїй діяльності, яке його реальне відношення до вищого рівня тощо. До суб’єктних зворотних зв’язків належать: контроль, аналіз і оцінка організації та діяльності державних органів, виконання своїх обов’язків з боку посадових осіб, звіти, інформація

тощо.

2. Аналіз останніх  досліджень і публікацій.

Питання здійснення комунікативних заходів за участю органів державної влади та громадськості в сьогодні є важливим, але недостатньо вивченим. Певну увагу цим питанням приділяли такі науковці як В. Бебик, І. Виселко, Н. Драгомирецька, Ф. Кирилюк, О. Маруховський, В. Рожков, Є. Романенко, В. Степанов, А. Халецький та ін. Однак відсутнє вивчення цього питання у контексті інтеграції робіт відомих зарубіжних вчених, які займалися розробкою наукових ідей з приводу функціонування інформаційного суспільства.

Сучасний світ існує в умовах активного зростання ролі інформації і знань як основного стратегічного ресурсу та продукту виробництва. Нова ера розвитку людства – ера інформаційного суспільства – в своїй основі має формування якісно нового способу функціонування соціальної системи. З розвитком нових інформаційно-комунікативних технологій відбуваються динамічні зміни у всіх сферах життя людства, в тому числі і у державному управлінні. Варто згадати, що винахід самого терміну «інформаційне суспільство» приписується Ю. Хаяші, професору Токійського технологічного інституту. На думку Ю. Хаяші, інформаційне суспільство – це суспільство, в якому виробництво і його продукти стають «інформаційновмісними». В такому суспільстві в якості головних цінностей проголошуються культурне дозвілля та час. При цьому новий соціальний устрій, зокрема, економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтованість на майбутнє – засновується на комунікаціях. Технологічно комунікація та обробка інформації віднині як би зливаються у єдину модель, яка отримала спеціальну назву «комп’юнікація».

Автор праці «Настання інформаційної ери» У. Дайзард вважав, що інформаційне суспільство – це суспільство, де основним видом економічної діяльності стає виробництво, зберігання і поширення інформації.

В інформаційному суспільстві відбувається динамічна зміна процесів комунікації через введення нових технологічних засобів. В свою чергу, комунікація приводить до формування нової ціннісної системи, згідно з якою по-новому вирішуються соціальні завдання. На думку американського футуролога та соціолога Е. Тоффлерра, завдяки розвитку комунікації відбувається «подрібнення» процесів соціальної дестандартизації, у результаті чого конфлікти цінностей, які ймовірно можуть виникати у суспільстві, вирішуватимуться шляхом налагодження ефективної комунікації.

Вагомий внесок у розробку поняття інформаційного суспільства здійснив японський вчений Й. Масуда. На думку багатьох дослідників, саме він і ввів це поняття у науковий обіг. Найвідомішою працею Й. Масуди стала «Комп’ютологія». Японський вчений вважав, що сучасна інформаційно-комп’ютерна революція рухає цивілізацію до інформаційного суспільства, яке буде в XXI ст. світовим «суспільством достатку». При цьому інформаційне суспільство буде скоріше функцією навколо осі інформаційних цінностей, ніж цінностей матеріальних. На думку Й. Масуди, відмінна риса майбутнього інформаційного суспільства полягає в тому, що якщо індустріальне суспільство – це суспільство, в якому люди мають споживання у пріоритеті, то інформаційне суспільство буде суспільством, у якому творче пізнання особистості розквітне загалом, пронизавши все суспільство воєдино.

Варто окремо згадати цікаву думку японського вченого, праці якого завоювали світову славу, про такий феномен як «демократія участі». Саме цей механізм, згідно з прогнозами Й. Масуди, займе панівне становище в інформаційному суспільстві. У своїй праці «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» вчений вказує, що політична система в інформаційному суспільстві має бути в природі «демократії участі». Під цим розуміється форма правління, при якій політичні рішення, як для держави, так і для місцевого самоврядування, будуть здійснюватися через участь простих громадян. Нині діє політична система парламентської демократії, в якій народ обирає представників на голосуванні, і люди беруть участь лише побічно в процесі прийняття рішень центральної державної влади або місцевого самоврядування, тобто політичні дії знаходяться в руках представників народу. Іншими словами, така система діє як непряма демократія шляхом непрямої участі.

Науковець Й. Масуда неодноразово наголошував, що сьогодні людство постало перед альтернативою, а саме вибором між двома різко контрастуючими моделями майбутнього, між «Комп’ютопією», тобто справді демократичним, правовим інформаційним суспільством, та «автоматизованою державою». За його твердженням «існує серйозна небезпека того, що ми рухаємося у напрямі контрольованого суспільства.

Японський вчений запропонував шість основних принципів для ефективного функціонування «демократії участі». Зокрема, Й. Масуда виділив такі принципи: перший принцип: усі громадяни повинні брати участь у прийнятті рішень, або, принаймні, максимальна їх кількість. Громадяни, зацікавлені безпосередньо або опосередковано, в будь-якому питанні, повинні мати право брати участь в цій системі, незалежно від раси, релігії, віку, статі чи професії. Також  необхідно послабити обмеження на рахунок віку, для того, щоб залучити підлітків. Не може бути  демократичним рішення без участі підліткового покоління з таких питань як куріння, освіта, секс та інші. Другий принцип: дух взаємодії та взаємної допомоги повинен пронизувати весь стовбур (мається на увазі система управління державою). Синергія означає, що кожна людина співпрацює та діє від його або її власної точки зору у вирішенні спільних проблем. Третій принцип: вся необхідна інформація повинна бути доступна для громадськості. Коли питання має бути вирішене за участю усіх громадян, вся відповідна інформація має бути оприлюднена.Четвертий принцип: всі отриманні вигоди і жертви з боку громадян повинні розподілятися справедливо між ними. Всі проблеми, які вимагають участі для їх вирішення є складними за своєю природою, і те, як вони вирішуються вплине на різних людей по-різному, в залежності від свого місця в житті та тих обставин, в яких вони живуть. П’ятий принцип: рішення має бути знайдено шляхом переконання та угоди. Згідно цього принципу рішення про шляхи вирішення проблеми повинні, в принципі, приймаєтися спільною згодою всіх зацікавлених громадян. Шостий принцип: як тільки рішення прийнято, всі громадяни повинні будуть співпрацювати для його реалізації. Це зобов’язання є наслідком права брати безпосередню участь у розробці політики, але воно несе в собі очікування добровільного самообмеження, і не повинне приймати форму примусу, що супроводжується покаранням для зміцнення законності, як в індустріальному суспільстві.

Таким чином, наукові ідеї Й. Масуди. спрямовані на розробку абсолютно нової форми здійснення управління суспільством: не шляхом опосередкованої демократії, а шляхом «демократії участі». Це пряма форма влади народу, яка можлива лише через здійснення активної комунікативної взаємодії громадськості та участі кожного у вирішенні практично всіх вагомих питань, а не лише найважливіших на думку органів державної влади, як це відбувається сьогодні при ініціюванні заходів, які називають формами прямої демократії.

Розглядаючи особливості діалогу між владою та громадськістю в умовах інформаційного суспільства не можна не згадати ім’я американського соціолога Д. Белла, який у своїх працях «Настання інформаційного суспільства» та «Соціальні рамки інформаційного суспільства» також висловлював думки з приводу такої взаємодії. Зокрема, на думку вченого, виступи з боку суспільства проти бюрократії і прагнення до участі – це тема, що знайшла відображення в крилатому виразі «люди хочуть мати можливість впливати на рішення, що впливають на їхнє життя». На противагу старим централізованим бюрократичним формам управління у всіх сферах життя повинні з’явитися нові моделі.

Проте, до «демократії участі» вчений Д. Белл відноситься досить скептично. Він вважає, що: «демократія співучасті» є панацеєю (як зображують її пропагандисти) не більшою мірою, ніж зусилля, які докладалися більш ніж півстоліття тому,  по створенню політичних механізмів плебісциту у вигляді референдуму або права відкликання депутата.

Не дивлячись на обурення, викликане «демократією співучасті», лише деякі її прихильники намагалися продумати до кінця на найелементарнішому рівні значення цих слів. Якщо окремим людям належить впливати на рішення, що змінюють їх життя, то відповідно до таких правил прихильники сегрегації на Півдні США мали б право виключити чорношкірих з навчальних закладів; аналогічно, чи можна дозволити населенню району накласти вето на план міської перебудови, який бере до уваги потреби більш широкої та представницької соціальної групи?… Коротше кажучи, «демократія співучасті» – це ще один шлях постановки класичних питань політичної філософії, а саме: хто і на яких урядових рівнях повинен приймати рішення, якого типу та на яку соціальну групу вони повинні поширюватися? Концепція раціональної організації суспільства продовжує залишатися в глухому куті».

Про особливості функціонування постіндустріального суспільства писав також і провідний вчений в області теорії комунікації М. Маклюен Особливе значення у його працях надане питанням функціонування засобів масової інформації. Зокрема, у своїй книзі «Розуміння засобів масової комунікації: зовнішнє розширення людини» М. Маклюен зазначає, що «якщо ми уважно поставимося до мозаїчності преси, її залучаючого характеру або організації, а також до того, що вона являє собою світ самодіяльності, ми зможемо зрозуміти, чому преса настільки необхідна демократичній державі». Науковець Д. Кейтер, який досліджує пресу в своїй книзі «Четверта влада», постійно спантеличений тією обставиною, що, незважаючи на крайню роздробленість міністерств, відомств і гілок влади, пресі якимось чином вдається підтримувати їх взаємний зв’язок один з одним та з народом.

Також М. Маклюен у своїх наукових поглядах відводить важливе місце медіапростору. Початкове призначення медіапростору – це продукування та формування громадської думки, спосіб осмислення реальності, здійснення ефективної комунікації [5]. На думку канадського вченого, «медіапростір – це спосіб розширення людини. Тобто розширення можливостей людини і в той же час звуження самого простору, доступність до перегляду та участі у подіях в різних куточках планети».

У своїй праці «Галактика Гутенберга» М. Маклюен зазначає, що «якісною специфікою сучасної стадії розвитку комунікації є її  глобальність – перетворення комунікації у виробничу силу, що з необхідністю призводить до виходу за межі європейської соціокультурної системи і підпорядкування її новим глобальним тенденціям управління, пов’язаних з подоланням національно-державних кордонів та культурно-цивілізаційних процесів.

Доречно згадати в тому числі наукові напрацювання іспанського соціолога М. Кастельса, який в свою чергу теж здійснював розгляд ЗМІ в контексті політичного впливу. Відтак, вчений вважав, що залежність суспільства від нових способів поширення інформації дає останнім анормальну владу, призводить до ситуації, коли не ми контролюємо їх, а вони нас. Головною політичною ареною тепер стають засоби масової інформації, але вони політично безвідповідальні. При цьому політичні партії зникають як суб’єкт історичних змін, втрачаючи свою класову основу і одержуючи функції керуючих соціальними протиріччями [18]. В контексті розвитку інформаційного суспільства М. Кастельс підкреслює, що новий розподіл світу відбудеться за ознаками включеності та відключеності у світові інформаційні мережі.

Ще одним вченим, що в певній мірі розглядав механізм діалогічної взаємодії органів влади та громадськості був американський політолог Г. Лассуел. У його працях такий діалог розглядається як обмін інформацією. Зокрема Г. Лассуел вважає, що у відкритому суспільстві монополія на владу не зосереджена в руках панівної касти, тому все суспільство є тим ґрунтом, на якому зростає еліта; еліта відкрита для всіх талановитих людей. У концепції Г. Лассуелла демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, яка має найбільший вплив на суспільне життя, а її відкритим, представницьким, відповідальним характером.

Ще одним відомим японським вченим, що розглядає проблеми функціонування демократії та, відповідно, участі громадян в управлінні державою є Ф. Фукуяма. Він висловлює ідею, що ліберальна демократія може являти собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії». Також Ф. Фукуямі належить думка, що особливу роль в забезпеченні ефективності політичних демократичних інститутів відіграє соціальний капітал. Важливим тут є поняття довіри, тоді як довіра – це відмова від нанесення збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги.