Органи державного регулювання сільськогосподарського і аграрного виробництва

Зростанню ефективності сільськогосподарського виробництва значною мірою сприяє рівень кредитного забезпечення сільськогосподарських  товаровиробників, який дозволяє реалізувати  їх виробничі цілі та плани. Проте  встановлені НБУ кредитні ставки часто виявляються зависокими для  сільськогосподарських підприємств, особливо дрібних. Крім того, навіть за умови таких ставок, кредити надаються  переважно великим підприємствам, які мають менший ризик їх неповернення. Одним із засобів гарантування повернення кредитів може бути застава майна  та землі (за умов перебування її обігу), механізм якої, як вже було зазначено  вище, в Україні недостатньо відпрацьований. Це означає, що необхідною є державна підтримка сільськогосподарських  підприємств у контексті їх кредитування, яка передбачає надання прямих субсидій на погашення процентних ставок. Непрямою формою підтримки сільськогосподарських  підприємств є встановлення пільгового оподаткування для банків, які  їх обслуговують, що дозволить їм знизити  рівень процентних ставок.

Зазначимо, що необхідною умовою підтримання фінансово-кредитних  відносин між банками та сільськогосподарськими підприємствами є існування стабільної національної валюти. Лише у такому випадку обидві сторони можуть бути впевненими, що зазначені відносини  мають стабільну основу, а реальні  пропорції фінансово-кредитних операцій залишаються незмінними у часі. І  хоча у 2011-2012 рр. фінансова система  України виявилась відносно стабільною, порівняно з кризовим та після  кризовим періодом 2008-2010 рр., залишається  проблема взаємної недовіри – банків до надійності позичальників та можливості відтворення позикового капіталу, а  позичальників до спроможності банків ефективно виконувати свої функції  в нестабільних ринкових умовах, коли є можливими економічні спади  та кризові явища.

Недовіра сільськогосподарських  підприємств до банківської системи  іноді поширюється і на державу, призводить до формування чіткого розмежування ними їх приватної вигоди та суспільного  інтересу. Як показує досвід незалежної України, прагнення сільськогосподарських  виробників до отримання підтвердженого сертифікатом земельного паю йшло всупереч загальнонаціональним інтересам збереження та відтворення земельних ресурсів, оскільки головною метою суб’єктів  господарювання на землі було отримання  прибутку не враховуючи її екологічного стану. Крім того, саме недовіра до держави  є причиною виникнення тіньового  сектору економіки, який функціонує в суспільстві теж не на користь  його інтересам.

Тіньова економіка є зворотною  стороною корупції, коли численні контролюючи  органи державної влади в особі  їх представників, що перевищують свої зобов’язання та зловживають ними, здійснюють посилений нагляд та контроль над сільськогосподарськими підприємствами з метою отримання від них  як штрафів, так і хабарів. Виникнення додаткових перешкод на шляху до здійснення прибуткової діяльності, змушує деяких сільськогосподарських товаровиробників шукати шляхи до успіху за межами чинного  законодавства.

Висновки. У чинному законодавстві поки що залишається невідпрацьованим механізм забезпечення сільськогосподарським товаровиробникам гарантованого прибутку, у результаті чого близько 30% підприємств України є збитковими. Середній рівень рентабельності прибуткових підприємств більш ніж у двічі нижче рівня, необхідного для розширеного відтворення виробництва, що негативно впливає на їх конкурентоспроможність. Внаслідок низької урожайності сільськогосподарських культур продукція України, порівняно з розвиненими країнами (членами ОЄСР), виявляється не конкурентоздатною.

Для підвищення доходів сільськогосподарських  підприємств потрібно розширити  масштаби застосування державою закладних  гарантованих цін на сільськогосподарську продукцію, за допомогою яких товаровиробники  отримують від неї плату за їх продукцію на рівні максимальної ринкової ціни. Крім того, необхідним є  здійснення заходів, спрямованих на скорочення диспаритету цін між  сільським господарством і промисловістю.

Державне регулювання  сільськогосподарського виробництва  повинно бути орієнтоване на інноваційний та інвестиційний розвитку сільськогосподарських  підприємств. З цією метою потрібно внести поправки до закону України  “Про інноваційну діяльність”, вдосконалити митне регулювання інноваційної діяльності, процедуру надання підприємствам  статусу інноваційного та передбаченням  можливості виконувати експертизу при  кваліфікуванні інноваційних проектів за рахунок державних коштів.

Система державної підтримки  сільськогосподарських підприємств  має складатися з таких важливих елементів – її напрямів, форм та методів. Напрями, за якими здійснюється державна підтримки сільськогосподарських  підприємств, визначені в законі України “Про державну підтримку сільськогосподарських підприємств”.Зважаючи на велику кількість різноманітних форм державного регулювання для сільськогосподарських підприємств доцільно виділити три основні форми – непрямі, прямі та опосередковані. Методи державної підтримки сільськогосподарських підприємств складаються з двох груп – адміністративних та економічних методів, проте основою такого поділу має бути чітке визначення та розмежування функцій і ролі державної влади та ринкового механізму у цій системі.

В основі конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств  є створення законодавчої бази орієнтованої на підтримку їх розвитку, розвиненої системи аграрних, фондових та товарних бірж, банків та страхових компаній, за допомогою яких створюються передумови ефективного виробництва та реалізації конкурентоздатної продукції.

Втілення описаного концептуального  підходу до формування системи державного регулювання сільськогосподарського виробництва можливо за умови  об’єднання зусиль державної влади  та сільськогосподарських підприємств  для реалізації спільної мети –  підвищення конкурентоспроможності національної економіки, повне задоволення внутрішніх потреб населення у продуктах  харчування, вихід вітчизняної сільськогосподарської  продукції на світові ринки.

2.Правове становище  особистого селянського господарства  громадян

Особисте селянське господарство — це форма організації індивідуального  аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від  селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.

Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції  і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються  інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.

Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва  властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення  до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове  виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей  сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.

Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову  діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці  в суспільному виробництві час

Земельна ділянка являє собою  засіб виробництва як основну  базу для ведення особистого селянського  господарства громадян і територіального  розташування житлових і господарських  будівель. Згідно з Конституцією і  Земельним кодексом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов'язків у особистому господарстві є громадяни України. Ними можуть бути також іноземці, особи  без громадянства. Іншими словами, безпосереднім  носієм земельних прав у особистому селянському господарстві є фізичні  особи, яким надано земельні ділянки  для ведення такого господарства. 
Набуття права власності на земельну ділянку відбувається згідно з чинними нормативними актами за наявності підстав, передбачених ст. 81 Земельного кодексу України.

Для ведення такого господарства громадянам за рішенням органів місцевої влади  та органів місцевого самоврядування передаються безкоштовно у власність  земельні ділянки в межах населених  пунктів, вказаних у земельно-облікових  документах, у розмірі не більше 0,2 га (ст. 121 Земельного кодексу України).

Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного  сектора економіки» передбачено  надання громадянам на основі земельної  частки (паю) можливості розширювати  особисті господарства без створення  юридичної особи за рахунок цих  ділянок.

Громадянин, який веде підсобне господарство і перебуває в договірних відносинах з сільськогосподарським підприємством  щодо вирощування або відгодівлі молодняка худоби, птиці, реалізації молока та іншої аграрної продукції, може отримати додаткову земельну ділянку  в користування із земель сільськогосподарського підприємства за відповідним рішенням вищого органу управління або адміністрації  такого підприємства.

Слід зазначити, що громадянам, які  мають у власності худобу, надаються  в користування земельні ділянки  для сінокосіння і випасання  худоби відповідним органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування. 
Чинним законодавством (ст.140 Земельного кодексу України) право приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється в разі: добровільної відмови від неї; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; відчуження земельної ділянки для суспільних потреб та ін. Припинення права власності на земельну ділянку в разі добровільної відмови власника землі або землекористувача проводиться за його заявою. В цих випадках функція державних органів полягає в юридичному оформленні припинення такого права.

У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призначенням; використання земельної ділянки  способами, які суперечать екологічним  вимогам; систематичної несплати земельного податку або орендної плати згідно зі ст. 141 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою припиняється.

Правовий режим майна особистих  селянських господарств — це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.

Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного  кодексу України, шлюбного контракту  та інших правових актів. Основою  майнових відносин є право приватної  власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові  відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.

Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові  кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого  призначення. 
Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Громадяни, які ведуть особисте селянське  господарство, мають право використовувати  належне їм майно для ведення  господарської та іншої, не забороненої  законом діяльності. Громадяни мають  право передавати майно в тимчасове  користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності  також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.