Правові засади дисциплінарних проваджень

Міністерство внутрішніх справ  України

Харківський Національний університет  внутрішніх справ

СУМСЬКА ФІЛІЯ

 

 

 

 

Реферат

З дисципліни: „ Адміністративний процес “

На  тему „ Правові засади дисциплінарних проваджень “

 

 

 

 

 

 

 

Підготовив: студент 3-го курсу

Заочної  форми навчання

групи СФзср-10-1

Хоменко Роман  Анатолійович

Моб.тел 097 469 62 67

 

 

 

 

План

Вступ…………………………………………………………………………..с.2

1. Поняття та характерні риси адміністративних процедур........................с.4
2. Характеристика дисциплінарних проваджень (процедур) за нормами адміністративного права...........................................................................с.10
3. Стадії адміністративного судочинства....................................................с.14
4. Висновок………………………………………………………………….с.20
5. Список використаних джерел...................................................................с.21

 

Вступ

Актуальність  теми. Розвиток та становлення України  як демократичної та соціальної держави  вимагає забезпечення законності та неухильного дотримання органами виконавчої влади, їх посадовими особами прав людини і громадянина. Ефективне виконання завдань, поставлених перед працівниками органів внутрішніх справ, в цілому залежить від рівня захищеності прав, свобод та інтересів кожного працівника. Вказане положення обумовлене тим, що належна організованість та готовність працівників органів внутрішніх справ до рішучих дій щодо захисту законних прав та інтересів громадян, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки залежить від багатьох факторів. Серед факторів, які докорінно впливають на ефективність діяльності кожного працівника важливу роль відіграє наявність дієвого механізму захисту його особистих прав і свобод в тому числі і під час здійснення дисциплінарного провадження. 

Аналіз динаміки показників притягнення працівників органів внутрішніх справ до дисциплінарної відповідальності за період з 2006 року по теперішній час показує їх стійке зростання. Так, наприклад, у 2008 році до дисциплінарної відповідальності було притягнуто 45452 працівника МВС України (за 2007 – 41697) тобто на 3755 працівників більше, у 2009 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності 48939 (на 3487 працівників більше), у 2010 – 50843 (на 1904 працівника більше). Така тенденція свідчить, принаймні, про дві обставини. З одного боку, має місце посилення заходів контролю за дотриманням дисципліни і законності в органах внутрішніх справ, а, з іншого – виникає проблема забезпечення законності у процесі притягнення до дисциплінарної відповідальності. 

Недосконалість нормативно-правого забезпечення дисциплінарного провадження в органах внутрішніх справ спричинена відсутністю єдиного акту, який би регламентував порядок здійснення процесуальних дій на всіх стадіях дисциплінарного провадження. Положення щодо окремих стадій дисциплінарного провадження фрагментарно закріпленні в Дисциплінарному статуті органів внутрішніх справ, затвердженому Законом України від 22 лютого 2006 року «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» (далі – Статут). Наявність окремого нормативного акту, що визначає порядок проведення процесуальних дій на стадії службового розслідування в органах внутрішніх справ (Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженої Наказом МВС України від 06.12.1991 № 552 (далі – Інструкція)), також не забезпечує належного здійснення процесуальних дій на вказаній стадії. Основною причиною такого становища є часткове закріплення положень щодо проведення службових розслідувань в двох різних нормативно-правових актах (Статуті та Інструкції), положення яких іноді не співпадають, а іноді й суперечать один одному. Крім того, недостатньо деталізоване закріплення прав та обов’язків всіх суб’єктів провадження – не дозволяють назвати нормативно-правове забезпечення дисциплінарного провадження в органах внутрішніх справ досконалим

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття та  характерні риси адміністративних  процедур

 

Вітчизняна правова наука традиційно пов’язує аналіз адміністративних процедур з поняттям «адміністративний процес», отже, необхідно переглянути деякі уявлення щодо процесуального аспекту адміністративного права.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день в  адміністративно-правовій науці не склалося одностайного підходу до визначення поняття і сутності адміністративного процесу.

Перший підхід (його ще називають «юрисдикційним») передбачає так зване «вузьке розуміння адміністративного процесу», згідно з яким адміністративний процес – це врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок застосування заходів адміністративного примусу, і насамперед адміністративних стягнень (іншими словами, у вузькому розумінні адміністративний процес – це провадження в справах про адміністративні правопорушення). У такому розумінні адміністративний процес має виключно юрисдикційний (правоохоронний) зміст.

Відповідно до другого підходу (так званого «управлінського»), його ще називають «широким розумінням адміністративного процесу», адміністративний процес пропонується розглядати як врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок розгляду індивідуально-визначених справ у сфері виконавчої діяльності органів державної влади, а у передбачених законодавством випадках й іншими, уповноваженими на те органами. Іншими словами, у широкому розумінні адміністративний процес – це вся сукупність адміністративних проваджень.¹

Перевагу позиції широкого розуміння адміністративного процесу на сучасному етапі віддають О.М. Бандурка, М.М. Тищенко, які зазначають, що юрисдикційна діяльність є лише незначною частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, а зведення адміністративного процесу до розгляду індивідуальних справ по суті відкидає управлінський характер і ототожнює адміністративний процес із кримінальним і цивільним процесами, що неможливо визнати правильним.²

Нарешті, як зазначає Т.О. Коломоєць, виокремлюється і третій підхід до визначення адміністративного процесу, умовно його можна назвати «судочинським», який походить від розуміння адміністративного процесу виключно як форми правосуддя.³

Отже, адміністративний процес у цьому випадку розглядається тільки як судовий розгляд публічно-правових спорів, віднесених до компетенції адміністративних судів.

Дискусія навколо визначення співвідношення між адміністративним процесом і адміністративною процедурою продовжується й досі, правова наука не знає єдиного, уніфікованого підходу до вирішення цього питання.

Так, Ю.П. Битяк і В.В. Зуй, які є прихильниками широкого розуміння адміністративного процесу, вказують, що адміністративний процес – це відповідна процедура, що відбувається в рамках, установлених процесуальними правовими нормами, а їх сукупність становить провадження. Сукупність різних видів проваджень, у свою чергу, утворює адміністративний процес.⁴

На думку Л.Л. Попова, адміністративні процедури – це процедури здійснення різних видів позитивної управлінської діяльності (процедури нормотворчої діяльності, процедури реалізації прав і обов’язків громадян і організацій у сфері управління, процедури контрольної діяльності), а також процедури, пов’язані з організацією роботи апарату органів виконавчої влади. Така діяльність характеризується як організаційно-процедурна, що здійснюється органами виконавчої влади в процесі реалізації своїх функцій.⁵

А.І. Філатова визначає адміністративну процедуру як нормативно-правове закріплення (правову модель) певних видів діяльності, що реалізуються в межах адміністративних правовідносин і виражаються в певній, встановленій законом правовій формі.⁶

Отже, між поняттями «процес» і «процедура» різниця не тільки в термінології, а й у тій формі, в якій підлягає розв’язанню конкретна справа. Процедура – це тільки початкова форма урегульованості в діяльності відповідних органів, яка за наявності об’єктивної необхідності може перерости у форму, яка називається процесом. Якщо допустити змішування питань, які розглядаються, то знецінюється поняття «процес» у тому соціальному, юридичному сенсі, який історично склався в законодавстві, на практиці і в науці.⁷

З точки зору співвідношення адміністративної процедури й адміністративного процесу в цілому, а не окремо взятого провадження, О.В. Кузьменко зазначає, що у процедурі, на відміну від процесу, неможливо віднайти умови, що забезпечують трансформацію вихідного пункту у наслідок, оскільки «у процедурі відсутня головна детермінанта процесу – подовженість у часовому вимірі, тобто процес наділяється такими ознаками, як динаміка, безперервний рух, що виражається в послідовних переходах від одного до іншого стану, а процедура визначається як дискретність такого руху. Процедура не є явищем, наділеним часовою динамікою».⁸

Отже, адміністративну процедуру можна визначити як встановлений нормами адміністративно-процесуального права порядок діяльності владних суб’єктів правовідносин публічної адміністрації щодо реалізації нормативно-правового регулювання у сфері публічного управління та розгляду і вирішення конкретних адміністративних справ.

Проект Адміністративно-процедурного кодексу України в редакції 2008 р. містить таку дефініцію «адміністративна процедура», під якою слід розуміти визначений законодавством порядок адміністративного провадження (п.1 ч.1 ст.2). Під адміністративним провадженням у проекті АПК розуміється «сукупність послідовно здійснюваних адміністративним органом процедурних дій і прийнятих процедурних рішень з розгляду та вирішення адміністративної справи, що завершується прийняттям адміністративного акта і його виконанням» (п.2 ч.1 ст.2).⁹

Таким чином, на підставі проведеного аналізу можна виділити наступні характерні риси адміністративних процедур:

1. Адміністративні процедури застосовуються в публічній сфері. Саме за допомогою адміністративних процедур управлінській діяльності публічної адміністрації надається правова форма, що забезпечує чітке функціонування суб’єктів управління. Адміністративними процедурами можуть бути врегульовані як «внутрішні», організаційні прояви повноважень органів публічної влади, так і «зовнішні» прояви повноважень таких органів, тобто прийняття рішень відносно індивідуальних справ, що має значення для приватних осіб у зв’язку з реалізацією їхніх прав і законних інтересів.

2. Адміністративні процедури регулюють порядок здійснення правозастосувальної діяльності. Застосування права – це владнаорганізуюча діяльність компетентних органів і осіб, що забезпечують у конкретних життєвих випадках реалізацію юридичних норм. Застосування права необхідне у випадку, коли закон повинен діяти з урахуванням тих або інших конкретних обставин, що вимагають встановлення та контролю. Застосування права – важлива сторона діяльності органів державної влади по виконанню законів і інших правових актів, у процесі якої видаються інші акти, що мають головним чином організаційний характер.

Адміністративні процедури, додаючи правову форму такої діяльності, закріплюють порядок дій і прийняття рішень компетентних органів і посадових осіб у зв’язку з застосуванням ними правових вимог до конкретного життєвого випадку. Нормативно закріплені адміністративні процедури, забезпечуючи проведення в життя вимог закону, стають критерієм правомірності поводження суб’єктів і в цьому розумінні виконують також правозабезпечуючу функцію. Правозастосування в розглянутому контексті повинне розвиватися в напрямку зведення ролі виконавчої влади до обслуговування процесу реалізації права приватною особою, тобто створенню передбачених законом умов для доцільного й оптимального використання громадянином правових можливостей, що повністю узгоджується із сучасною ідеологією трансформації вітчизняного адміністративного права, надання йому публічно-сервісного призначення.

3. Адміністративні процедури  охоплюють управлінську діяльність позитивної спрямованості, тобто діяльність, спрямовану на створення умов для ефективної реалізації прав і законних інтересів громадян і організацій. Саме «позитивна» сторона адміністративної діяльності повинна одержати нормативне закріплення через адміністративні процедури.

У рамках адміністративних процедур не вирішуються суперечки і не розглядаються скарги приватних осіб на дії і рішення органів публічної адміністрації. Адміністративні процедури не мають своїм результатом застосування примусових заходів. Між зацікавленою особою і владним суб’єктом, що беруть участь в адміністративних процедурах, виникає регулятивне процесуальне правовідношення, у якому суб’єкт публічного управління виступає не в ролі арбітра, а в ролі організатора, що забезпечує реалізацію в сфері публічного управління прав або обов’язків зацікавленої особи, передбачених відповідними матеріальними нормами права.

4. Адміністративні процедури встановлюють визначений порядок здійснення тих або інших дій. Завдання адміністративних процедур – упорядкувати діяльність уповноважених органів влади і всіх зацікавлених осіб. При цьому таке упорядкування має своєю кінцевою метою підвищення ефективності і якості роботи державних органів, забезпечення належного виконання публічною адміністрацією своїх задач і функцій. Таким чином, процедурні норми повинні складати основу діяльності органів публічної влади.

5. Для адміністративних процедур характерний особливий суб’єктний склад. Однією із сторін в адміністративній процедурі завжди виступає державний орган або посадова особа, наділені державно-владними повноваженнями.

6. Адміністративні процедури закріплюються адміністративно-процесуальними нормами, які, в свою чергу, регулюють застосування матеріальних норм адміністративного та інших галузей права (фінансового, господарського, трудового та ін.) і при цьому регламентують діяльність уповноважених органів і посадових осіб.¹⁰