Зразком прибуткового
будинку, зведеного у 1902 році за проектом
О.Вербицького у найкращих традиціях модерну
стала будівля інженера В.Демченка. Розміри
п’ятиповерхової розкішної будівлі дивують,
хоча за проектом вона мала бути значно
більшою – планувалося вісьм поверхів.
Етапом збільшення
житлової площі на ділянці забудови став
Н–подібний план будинку. Внутрішнє розташування
парадних сходів спонукало зсунути на
півповерхи квартири фасадної і тильної
частини споруди задля спільного користування
одними парадними сходами. Така схема
є характерною для будинків київського
модерну, споруджуваних на початку 1910
років, під час другої київської «будівельної
лихоманки». Прикладами таких споруд є
наступні: Кузнєчна, 9, Жилянська, 41 і Пушкінська,
21.
Вигадливу конфігурацію
мала найбільша та найвища будівля
київського модерну – прибутковий будинок
Л. Б.Гінзбурга на вулиці Інститутській.
Його було зведено у 1909–1910 роках за
проектом архітектора Е. П. Брадтмана. [28,
с. 97]
Загалом, повторення
у плануваннях архітекторів київського
модерну явище досить рідкісне: кожен
архітектор був вільним у творчості. Однак
перші паростки типізації житлового будівництва
поступово зростали вже на початку ХХ
століття . Так, заощаджуючи кошти, домовласники
ще сто років тому вдавалися до повторного
використання проектів, про що свідчать
прибуткові будинки на вулицях Пушкінській
35 і 37, Кузнєчній 9, Некрасовській 4– 6 і
Андріївському узвозі 2 .
3.3 Громадські будівлі
Практика будівництва
київських громадських споруд початку
XX століття доби модерну мала дві тенденції
розвитку: перша – більш декоративна,
друга – тектонічна, проте, і в першій,
і в другій помітно переважали раціоналістичні
риси. Саме завдяки цьому приклади київського
модерну тієї доби вписуються в прогресивну
лінію розвитку архітектури, яка хоч і
не безпосередньо, веде до сучасності.
Школа на Куренівці
зведена за проектом В. Г. Кричевського
та Е. П. Брадтмана у 1908–1910 роках. Нині це
двокомплектна середня школа № 14 на вулиці
Фрунзе, 42. Вона стала однією з найбільш
важливих пам'яток першого етапу розвитку
київського архітектурного модерну. Школа
має економічне розпланувальне рішення,
і є подобою до літери П, утвореною поєднанням
рекреації з класами, розміщеними з трьох
боків. Будинок оточений трьома вулицями,
завдяки чьому три його фасади дістали
повну характерну стильову обробку. Зовні
споруда вражає простими й доцільними
формами, чітка геометрія силуету триповерхової
будівлі, накритої високим чотирисхилим
дахом, забезпечує його сприйняття ще
здалеку, особливо з двох проміжків головної
вулиці. Завдяки цьому будинок панував
над морем біленьких хат куренівців, нині
в оточенні багатоповерхових споруд він
справляє більш скромне враження. Проте
і зараз споруда спиняє увагу глядача
незвичністю форм, великими шестикутними
вікнами, трикутними і круглими нішами,
що заповнені яснозеленою, білою та померанчевою
глазурованою плиткою. Стіни прикрашені
дрібними, ритмічно вкрапленими плитками,
які створюють враження великої ошатності
будівлі, незважаючи на надто велику економію
оздоблювальних засобів, адже стіни не
були потиньковані, а залишені у первісностному
золотисто–рожевому кольорі київської
цегли. Стриманість архітектури визначалась
приналежністю будинку школи до раціоналістичного
варіанту київського архітектурно модерну
.
Іншу школу, Першого
комерційного товариства вчителів, що
знаходиться у провулку Ч.Бєлінського
3, збудовано у 1910–1912 pоках за проектом
архітектора київського земства В.Г.Коробцова.
Вона стала типовим прикладом, в якому
виявилися характерні прикмети народньостильової
архітектури: високі дахи у формі наметів
із заломами над трьома ризалітами, площинне
розв'язання фасаду симетричної композиції,
карниз великого виносу на легких профільованих
кобилках і вхідний портал у вигляді висунутого
вперед ґанку, накритого вальмовим дахом,
великі шестикутні вікна на верхньому
поверсі, а також цегляні мережки, ліплений
орнамент, кольорові вставки із глазурованих
плиток і, нарешті, різьблені двері. Ця
школа стала зібранням недостатньо узгоджених
між собою прийомів, що не дозволяє віднести
її до числа найліпших взірців народностильової
архітектури, проте це не зменшує її характерності.
На жаль, пожежа 1940 року пошкодила намети
дахів, які після цього не відновили, а
розібрали. Саме через це вигляд будинку
дещо змінився не на краще.
У 1910 роках за проектом
М. О. Даміловського на Саперній слобідці
у Києвї було зведено будинок міської
очищувальної санітарної станції, який
став прикладом промислової народностильової
архітектури . Станція складалася з низки
інженерних споруд, серед яких виділявся
невеликий будинок, в якому було приймальне
відділення та підсобні приміщення. Внесення
в архітектуру київського модерну подібної
дуже скромної споруди було неочікуваним
і невідповідало її функціям . М.О.Даміловський
зробив перший крок в галузі архітектури
інженерних споруд, виступивши в ній початківцем.
Будинок мав два об'єми, один у вигляді
невисокої присадкуватої вежі, де знаходилося
приймальне відділення, другий – видовжений,
з підсобними приміщеннями. Міцні цегляні
стіни з невеликими вікнами, високий дах,
шестикутні двері створили раціональний
образ будинку, який дещо нагадував сільські
господарчі споруди. Завдяки цьому раціональність
конструктивного рішення, функціональна
виправданість об'ємів та влучне розпланування
підкреслили загальну образність. Лаконічні
й трохи важкуваті за малюнком форми створили
виразний образ цього першого виконаного
в народностильовій архітектурі будинку
інженерного призначення. Він зберігся
до нашого часу, хоч і в дещо пошкодженому
стані, бо досить давно, майже п'ятдесят
років тому, припинив функціонувати за
призначенням. [28, с. 121]
Однією з найпомітніших
споруд київського модерну став Бессарабський
критий ринок, зведений у 19091– 1912 роках
у центрі Києва за проектом варшавського
архітектора Г.Гая на кошти, пожертвувані
за заповітом цукрозаводчика Л. Бродського.
Торговий заклад складався з магазинів,
розміщених по всьому периметру ринку,
торгових місць у головній залі та ресторану
на другому поверсі. В архітектурному
і конструктивному рішеннях Бессарабського
ринку знайшли відображення всі нововведення
київського модерну . Було використано
метал, залізобетон і скло, поєднано нові
конструкції з традиційними художніми
елементами та місцевими мотивами. Риси
української народної архітектури проглядалися
в усіх деталях великого приміщення –
у високому скляному покритті, у фасадних
вікнах, у декоративному орнаменті, який
нагадував вишиванку. Будівлю прикрашали
настінні скульптури з сюжетами українського
села.
Центральний київський
залізничний вокзал, зведений у 1920 – 1930
роках завдяки тандему О. Вербицького та
П. Альошина, також є прикладом київського
архітектурного модерну. Центром композиції
є головний вестибюль, який являє собою
складний конфігураційний об'єм – 37 метрів
заввишки, з великим еліпсовидним віконним
отвором, вирішеним з використанням прийомів
і пропорцій українського модерну. Домінуюче
значення головного вестибюля підкреслюється
ритмом арок і пілястрів уздовж крил будівлі. Єдність форми і конструкції
характерні також і для інтер'єрів будівлі.
Через серйозне пошкодження у перші післявоєнні
роки вокзал було відбудовано, а в 1950 році
перероблено інтер'єри. Вирішені в помпезних
формах «тоталітарного» стилю, переобтяжені
декором, вони не вписувалися в об'ємно–просторову
композію і конструктивну схему будівлі,
тим паче, що зовнішній вигляд вокзалу
залишився практично без змін. [16, с. 30]
РОЗДІЛ 4
ОХОРОНА
ПРАЦІ
Охорона життя та здоров’я
громадян у процесі їх трудової діяльності,
створення безпечних та нешкідливих умов
праці - одне з найважливіших державних
завдань.
Сучасний розвиток
науки та техніки привносить принципові
нововведення у всі сфери матеріального
виробництва, суттєво змінюючи технологічні
процеси та використовувані матеріали,
предмети та знаряддя праці. В свою чергу
зміни технології та устаткування призводять
до трансформації умов праці та трудового
процесу в цілому. Тому при розробці нової
техніки, технологічних процесів, організації
виробництва необхідно провести науковий
аналіз можливих небезпечних та шкідливих
виробничих факторів та розробити заходи
і засоби, спрямовані на мінімізацію їх
несприятливого впливу на працюючу людину.
Випадки травматизму,
професійних та професійно зумовлених
захворювань, які мають місце на підприємствах
часто виникають через порушення відповідних
норм техніки безпеки, виробничої санітарії
та пожежної безпеки при проектуванні
підприємств, технологічних процесів,
основного та допоміжного виробничого
устаткування. Часто окремі недоліки або
помилки, допущені в проекті, стають побічними
або безпосередніми причинами аварій,
пожеж, вибухів, нещасних випадків, професійних
та професійно зумовлених захворювань.
Аналіз шкідливих і
небезпечних чинників
По природі дії на організм
людини небезпечні і шкідливі виробничі
чинники (НВЧ і ШВЧ) підрозділяються на
чотирьох групи:
До фізичних ШВЧ відносяться
частини машин; гострі крайки; підвищений
рівень вібрації, шуму; аномальне значення
мікроклімату; підвищена запиленність
і загазованість, випромінювання і т.д.
Хімічні чинники діляться на токсичні,
що дратують (алергени), канцерогенні,
мутагенні. Біологічні НВЧ: патогенні
мікроорганізми і продукти їхньої життєдіяльності;
рослини; тварини; людина. Психофізіологічні
НВЧ: нервово-емоційні перевантаження;
монотонність; статичне, динамічне навантаження;
робота в нічну зміну і т.д.
Під терміном "виробничий
мікроклімат" розуміють умови виробничого
середовища, які забезпечують відчуття
комфортності на виробництві.
До параметрів виробничого
мікроклімату належать температура і
вологість повітря, а також швидкість
його руху. Ці компоненти виробничого
середовища здатні як знижувати, так і
підвищувати продуктивність праці, спричинювати
не пов'язані з виробничим процесом захворювання,
впливати на самопочуття персоналу тощо.
Ступінь вологості
повітря в робочій зоні визначається технологічним
процесом і може бути як надто високим
(понад 75 % відносної вологості), так і істотно
зниженим.
Джерелами інтенсивного
виділення вологи на виробництві є процеси,
які здійснюються в недостатньо герметичній
або зовсім розкритій апаратурі, обводнені
підземні виробки у гірничодобувній промисловості
тощо. Гідропроцеси застосовують практично
в усіх галузях промисловості, але в одних
галузях, наприклад при гідродобуванні
корисних копалин, у целюлозно-паперовому
виробництві, гідрометалургії, вони становлять
основу технології, в інших (у машинобудуванні,
радіотехнічній, текстильній промисловості)
обмежені окремими цехами або ділянками.
На окремих ділянках деяких виробництв
високу вологість повітря підтримують
штучно, використовуючи зволожувальні
установки (у прядильних і ткацьких цехах).
В окремих галузях
промисловості вологість повітря в робочій
зоні може бути зниженою. Це спостерігається
тоді, коли у виробничі приміщення повітря
надходить з низькою абсолютною вологістю,
а потужні джерела виділення теплоти сприяють
подальшому його висушуванню.
Тепловий комфорт —
це суб'єктивне відчуття людини, яким вона
виражає задоволеність мікрокліматичними
умовами навколишнього середовища, а також
такий стан механізмів терморегуляції,
коли вони не напружуються. Як правило,
тепловий комфорт людини визначають за
її тепловідчуттям і температурою шкіри.
Людина відчуває тепловий
комфорт, коли середньозважена температура
її шкіри становить 31,0-34,5 °С (при температурі
навколишнього середовища 24-26 °С). За нижчої
температури шкіри у людини з'являється
неприємне відчуття холоду, за вищої температури
— відчуття спеки. За комфортних умов
різниця між температурою тіла та середньозваженою
температурою шкіри коливається в межах
3-5 °С.
На виробництві причини
високої температури повітря на робочих
місцях можуть бути такі:
• нагрівання повітря
в результаті контакту з технологічним
обладнанням, призначеним для плавлення,
нагрівання, сушіння, випалу різних матеріалів,
а також з нагрітими до високої температури
виробами та оброблюваними матеріалами
(розплавлені метали, шлак, прокат чорних
і кольорових металів тощо);
• теплота, що утворюється
під час екзотермічних хімічних реакцій
і виділяється крізь нещільності в обладнанні,
у трубопроводах у вигляді гарячої пари,
нагрітих газів або яка утворюється в
результаті перетворення електричної
та механічної енергії;
• нагрівання повітря
до температури гірничої маси у глибоких
підземних виробках (вугільна, гірничорудна
промисловість). Низька температура повітря
у виробничих приміщеннях, так само, як
і висока, зумовлюється характером технологічного
процесу (холодильні камери, текстильне
виробництво тощо) або внаслідок відсутності
опалення в холодну пору року. При виконанні
робіт на відкритому повітрі його температура
залежить від метеорологічних умов певної
місцевості.
До основних причин
руху повітря у виробничих приміщеннях
належать такі:
• потоки повітря,
що спричинюються його контактом з високо
нагрітим технологічним обладнанням і
матеріалами (конвекційні потоки);
• інтенсивний повітрообмін
через транспортні прорізи (ворота, двері),
приточні отвори вентиляційних систем,
аераційні ліхтарі, вікна внаслідок різниці
температури повітря всередині виробничих
приміщень і ззовні;
• вентиляційні установки
у виробничих приміщеннях і підземних
гірничих виробках;
• потоки повітря,
які створюються частинами машин та обладнання,
що рухаються.
Швидкість руху повітря
на робочих місцях коливається у значних
межах — 0,09-5 м/с і більше залежно від характеру
технологічного процесу, природної та
штучної вентиляції, архітектури виробничих
приміщень тощо.