Зовнішня політика Аргентини

Зовнішня  політика Аргентини

Незалежність  від Іспанії отримана в 1816 році. Хоча на чолі нової держави став Верховний  правитель, Конгрес не зміг дійти  згоди щодо форми державної влади. Багато делегатів, зокрема від міста і провінції Буенос-Айрес, були прихильниками конституційної монархії. Пізніше вони, коли змінили позицію на користь централізованої республіканської системи, зіткнулися з опозицією в особі делегатів від інших провінцій, які виступали за федеральну систему державного устрою. Дискусія між двома фракціями призвела до громадянської війни 1819 року, яка велася при постійній загрозі нового іспанського вторгнення. Одним з тих, хто більше всього зробив для отримання країною незалежності, був генерал Хосе де Сан-Мартін, якого за його патріотизм і самовідданість часто називали «Святим з шпагою в руках». Уродженець північної Аргентини, він вступив в іспанську армію коли йому було 11 років, і брав участь у військових діях в Європі і Африці. Повернувшись на рідну землю, щоб битися за її незалежність, він вирішив добитися вигнання іспанських військ з їх оплоту в Лімі. Проте до певного часу Сен-Мартін тримав свій план в таємниці і протягом двох років займався підготовкою армії, влаштувавшись в районі Мендоси біля підніжжя Анд. Коли війська були підготовлені, він таємно провів свою армію через Анди і розгромив іспанські війська в Чилі. Потім він двинув свою звитяжну армію в Перу і захопив центр роялістів в Лімі, проголосивши незалежність Перу 28 липня 1921 року. У Південній Америці, проте, ще залишалися значні військові сили іспанців. Вважаючи за необхідне об'єднати сили проти загального ворога, генерал Сан-Мартін відправився до Ґуаякілю (Еквадор) на переговори з генералом Симоном Боліваром. Останній не горів бажанням об'єднуватися, і Сан-Мартін повернувся до Ліми, де склав з себе обов'язки командувача, поступившись цим місцем Болівару, а потім виїхав до Буенос-Айресу.

Громадянська  війна закінчилася та загроза  вторгнення зникла до 1821 року. Проте  основне питання, а саме створення  стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу.

У Аргентині продовжувалися внутрішні розбіжності. Крім Уругвая, Парагвай і Болівія відмовилися  визнати верховенство Буенос-Айреса і створили у себе самостійні уряди. За контроль над рештою території (майбутня Аргентинська республіка) боролися два угрупування: унітарії, що прагнули до створення централізованої держави із столицею в Буенос-Айресі, і федералісти, що виступали за вільну федерацію автономних провінцій. В результаті 1826 року було ухвалено конституцію, згідно з якою країна була оголошена конфедерацією і отримала назву Федеральна Республіка Аргентина.

Першим цивільним президентом  країни став в 1826 році Бернардіно Рівадавія, лідер унітарієв, якому вдалося  здійснити цілий ряд реформ, що стосувалися народної освіти, церкви, судової системи і соціальної сфери. Так, була введена система оренди невідчужуваних державних земель, ухвалені декрети про заохочення імміграції, відмінені церковна десятина і церковні суди, встановлена свобода релігій та культів.

Проте, будучи прихильником нової конституції, що закріпила  принцип централізованої держави, він не користувався підтримкою каудільо — цивільних або військових голов  провінцій, які мали на місцях практично  необмежену владу. Це привело до того, що в 1827 році Рівадавія був вимушений піти у відставку. Спроба президента ввести в дію конституцію в провінціях викликала запеклий опір федералістів і повергнула країну в хаос, який закінчився приходом до влади генерала Хуана Мануеля де Росаса. Цей перший диктатор Аргентини мав великий авторитет серед гаучо. Протягом ряду років, що увійшли до історії як «епоха кривавого Росаса», в провінції Буенос-Айрес правили федералісти, а Росас був абсолютним диктатором. Під час правління Росаса опір опозиції було придушено, а групи опозиціонерів пішли в підпілля.

Диктаторський режим Росаса скинула у 1852 році група під керівництвом генерала Хусто Хосе де Уркіси, який раніше був губернатором Ентре-Ріос. Революція вдалася зробити завдяки  допомозі з Уругваю і Бразилії. У 1853 році було ухвалено конституцію Аргентини, а Уркіса став президентом Аргентинської Республіки. Провінція Буенос-Айрес не приєдналася до Конституції і в 1854 р. проголосила незалежність. Взаємна ворожнеча двох держав призвела до війни 1859 року. Аргентинська Республіка швидко здобула перемогу, і в жовтні 1859 році провінція Буенос Айрес приєдналася до конституційного ладу решти країни. Проте вона стала центром нового заколоту, спрямованого проти федерального уряду, що спалахнув у 1861 році під командуванням генерала Бартоломе Мітре. Бунтівники завдали поразки національній армії у вересні цього ж року. 5 листопада президент республіки оголосив про свою відставку. У травні наступного року Мітре був обраний Конгресом на посаду президента, а Буенос-Айрес став столицею Аргентини. У результаті цих подій провінція Бунос-Айрес, найбагатша і найвпливовіша в Союзі, домоглася контролю над рештою території країни.

Безпорядки в Уругваї  призвели до інтервенції Парагваю на територію Аргентини та Бразилії в 1865 році. Так розпочалася кривава Війна Потрійного альянсу, яка закінчилася перемогою Аргентини, Бразилії та Уругваю у 1870 році.

В результаті цієї війни  та політики президентів Бартоломе  Мітре, Домінго Фаустіно Сармьєнто (1868—1874) і Ніколаса Авельянеде (1874—1880) країни пережила швидкий економічний розвиток. За допомогою іноземного капіталу і технологій будувалися залізниці, розводилися нові породи великої рогатої худоби і овець, люцерна увійшла до вживання як кормова культура, а пасовища обносилися колючим дротом. Стало застосовуватися заморожування м'яса, і почався масштабний експорт сільськогосподарської продукції з Арентини (включаючи охолоджене м'ясо) в європейські країни. Заохочувалася імміграція; у період з 1850 по 1880 роки населення Аргентини виросло на 150 %. Величезним внеском в справу розвитку країни з'явилася проведена Сармьєнто повна реорганізація системи народної освіти. Завдяки цим реформам Сармьєнто залишився в пам'яті народу як «президент-вчитель». При Сармьєнто в 1869 році був проведений перший перепис населення.

Наступне десятиріччя  ознаменувалося завоюванням пампасів, території, відомої нині як провінція  Ріо-Негро, під час якого було усунуто загрозу з боку тубільних  племен. Ця так звана Пустельна  війна (1879—1880) під керівництвом генерала Хуліо Роки відкрила шлях до значних територій, сприятливих для розвитку землеробства і тваринництва. У 1880 році Рока, противник піднесення Буенос-Айреса, був обраний на посаду президента. У наступні роки Буенос-Айрес був відділений від провінції і затверджений як столиця Аргентини і федеральний округ. Внаслідок тривалого прикордонного конфлікту з Чилі у 1881 році було підписано договір, відповідно до якого Аргентина отримала контроль над частиною території острова Вогняна Земля.

Після закінчення терміну  правління Хуліо Рока в 1886 році пост президента зайняв при його відкритій підтримці родич Рока, Мігель Хуарес Сельман. Його правління ознаменувалося посиленням корупції, а на противагу правлячої Консервативної партії був створений опозиційний Цивільний радикальний союз, що об'єднував безліч іммігрантів з Іспанії і Італії. Діяльність цього союзу привела в 1890 до революційних виступів, які спричинили за собою відставку президента. Наступного року були заморожені виплати по зовнішніх боргах і країна опинилася під загрозою банкрутства. 1892 року був обраний новий президент — Луіс Саенс Пенья (з кандидатурою якого погодилися обидві основні партії), проте вжиті ним заходи не мали підтримки, і 1895 року він пішов у відставку.

1895 року гострий прикордонний  конфлікт, тепер вже з Бразилією, був переданий на розгляд Сполученим Штатам. Аргентина отримала 65 тис. км2 нової території. У 1899 році Аргентина була втягнута в серйозне протистояння з Чилі, що розгорілося з приводу патагонського кордону. Суперечку було вирішено в 1902 році за посередництва Великої Британії, і вона завершилася встановленням нині діючих кордонів між Аргентиною і Чилі.

У період з кінця  дев'ятнадцятого століття і до 1930 р., швидке економічне зростання в  Аргентині було пов'язане з розробкою  іноземної політики, спрямованої включення у її світову економіку як експортера сільськогосподарської продукції, намагаючись забезпечити для країни впливову роль в масштабах півкулі і світу загалом. Стратегія зовнішньої політики Аргентини закликала до встановлення тісних відносин з європейськими імпортерами зерна і яловичини, зокрема, з Великобританією. Цей підхід привів до проявів зовнішньополітичної самостійності у тому числі до відмови від панамериканських ініціатив США.

Під час Великої  депресії, сільськогосподарську експортно-орієнтовану модель Аргентини поступово замінив процес індустріалізації та імпортозаміщення. Однак, деякі особливості її зовнішньої політики, такі як близькі відносини з Великобританією, конфронтація зі Сполученими Штатами і намагання досягти позиції регіонального лідерства, залишається незмінною. Таким чином, протягом більшої частини періоду Другої світової війни, Аргентина залишилася нейтральною, навіть коли посилився тиск США після 1941 року.

Після офіційного вступу на пост президента 4 червня 1946 року, Перон ужив усі заходи, щоб запобігти можливій загрозі своїй владі. Одним з цих заходів було введення строгого урядового контролю над всіма суспільними організаціями. Дружина Перона, Ева Дуарте де Перон (відоміша під ім'ям Евіти), яка керувала реалізацією соціальних програм, користувалася великим впливом серед аргентинських робочих. З її допомогою Перон зумів позбавитися практично від всіх профспілкових лідерів, не виключаючи і тих, хто допоміг йому досягти влади. У 1949 році Перон ввів в країні нову конституцію, за якою права президента значно розширилися, а федеральна система країни була скасована. До кінця правління Перона в руках пероністського уряду знаходилися всі засоби масової інформації. Були внесені зміни в закон про вибори, що зробили неможливим утворення яких-небудь антіпероністських коаліцій, виборчі округи були перекроєні так, щоб забезпечити урядовій партії принаймні дві третини місць в палаті депутатів, а лідери опозиційних партій підвергалися переслідуванням.

Економічна політика уряду Перона була направлена на розвиток важкої промисловості. Урядова організація — Аргентинський інститут виробництва і обміну — отримала монопольне право на закупівлю і експорт продукції землеробства і тваринництва. До останніх років існування режиму ціни на сільськогосподарську продукцію утримувалися на дуже низькому рівні, не дивлячись на високі ціни на світовому ринку. Отримуваний прибуток прямував на субсидії, що дозволяло знизити ціни на продовольство на внутрішньому ринку, на розвиток промисловості, на зміцнення і удосконалення збройних сил. Перон націоналізував деякі підприємства, що належали іноземцям, та використовував частину валютних запасів на покупку залізниць — власності англійських і французьких компаній. Перон викупив в США телефонну мережу і експропріював деякі інші підприємства з іноземною власністю.

Однак в останні роки, у зв'язку з погіршенням економічного становища країни, іноземні інвестиції були знову дозволені. Режим Перона ставав все більше автократичним. Спроби Перона секуляризувати державу призвели до конфлікту з Католицькою церквою.

В середині 1955 року незадоволення  урядом Перона досягло апогею. Рух, очолений офіцерами військово-морського  флоту і деякими представниками ВПС та внутрішніх військ країни, організував  новий військовий переворот. Коли флот став загрожувати обстрілом Буенос-Айреса, Перон покинув країну, а влада перейшла в руки бунтівників.

Період з середини 1950-х  років до початку 1970-х характеризувався частими перевортами та зміною темпів економічного роcту з дуже низьких в 1950-х роках до дуже високих в кінці 1960-х. Протягом цього періоду продовжувалися страйки та інші форми протесту робітників промислових підпріємств.

«Звільнююча»  революція (Revolución Libertadora), організована націоналістичними та церковними силами, 16 вересня 1955 року привела до влади Едуардо Лонарді, який, проте, протримався дуже недовго, вже 13 листопада його змінив Педро Арамбуру, що правив до 1 травня 1958 року.

В червні 1956 року два генерала-пероніста, Хуан Хосе Вальє  і Рауль Танко, спробували здійснити переворот, намагаючись дозволити всі політичні сили, припинити перевлідування профспілок та відновити дію конституції. Проте постання було швидко придушене, а кілька десятків його керівників та активістів страчені, частина таємно.

Іншими відомими актами насильства цього періоду  стало бомбардування Травневої  площі в червні 1955 року (364 вбитих) та різанина в Хосе-Леон-Суаресі. Остання  різанина стала приводом захоплення та страти Арамбуру в 1970 році активистами  руху Монтонерос.

В 1956 році були проведені  вибори з метою відновлення конституційного  уряду, в яких перемогла Радикальна партія, проте біля 25 % виборців проголосували  при всіх через заборону Пероністської  партії, а ліве крило Радикальної  партії відмовилося засідами в парламенті, також в підтримку перонізму. Обрана Асамблея в результаті не була функціональною, та змогла лише відновити конституцію 1853 року з незначними змінами.

Фрондізі, кандидат від UCRI, виграв вибори 1958 року, отримавши біля 4 млн. голосів проти 2,5 млн. у Рікардо Бальбіна. Перон підтримував Франдізі з Каракасу та закликав своїх прихільників голосувати за нього з метою покласти кінець забороні пероністської партії та відновлення законодавства часів диктатури Перона. Фрондізі призначив Альваро Альсоґарая міністром Економіки з метою підтримки інтересів землевлесників та консервативних сил. Член впливової династії, Альваро, що вже був міністром Промисловості під час президенства арамбуру, провів девальвацію песо та впровадив консроль за кредитами. З іншого боку, Фрондізі прислухався до антицерковних сил, забезпокоєних зростанням впливу Католицької церкви, які сприяли організації ультраправого руху Націоналістичного руху Такуара. Такуара, «перша міська партизанська група Аргентини», брала участь в антисемітських погромах, особливо після захоплення Моссадом Адольфа Айхманна в 1960 році. Під час візиту президента США Двайта Ейзенхауера, Такуара організувала масові акції протесту проти нього, що привели до ув'язнення кількох лідерів руху, таких як Джо Бакстер.

Незважаючи на велику підтримку в народу, уряд Фрондізі також завершився переворотом у 1962 році, здійсненим за участю військовиків, після того, як ряд місцевих виборів був виграний кандидатами від пероністської партії. Протягом короткого періоду, поки військовики вирішували кандидатуру нового президента, формально країною керував председатель сенату Хосе Марія Ґуїдо.