Характеристика грунтів криму

 

 

Потужність  профілю на рівнинах досягає 2м, у  горах – значно менша. Забарвлення  ґрунтів залежить від особливостей ґрунтоутворюючих порід. При загальному для них коричневому кольорі на продуктах вивітрювання вапняків вони мають червоно-бурий відтінок, а на сланцях – сіруватий. За гранулометричним складом переважають важко суглинкові та глинисті відміни. Характерною їх особливістю є наявність скелетних включень у вигляді щебеню і каміння. Це ґрунти не диференційовані а елювіально-ілювіальним типом, сильно поглинені в середній, рідше в верхній частині профілю, насичені основами, з нейтральною реакцією середовища, часто карбонатні. Гумусу містять4-7%, його кількість різко зменшується з глибиною. Фізико-хімічні властивості добрі. рН ~7, висока СНО (~100%). Непогана оструктуреність, добрі водно-фізичні властивості, ґрунти практично незасолені.[3]

Коричневі ґрунти достатньо родючі, використовуються для вирощування багатьох цінних субтропічних сільськогосподарських культур, зокрема тютюну й ефіроолійних, а також як сади і виноградники. Але в літній період вони недостатньо забезпечені вологою, тому потребують зрошення, що в умовах складного рельєфу є досить проблематично. Обов’язкове внесення органічних та мінеральних добрив, бажано проводити глибоке розпушування з метою руйнування оглиненого горизонту. Важливо здійснювати захист від водної ерозії. Найбільш ефективний захід – терасування схилів виїмково-насипним методом зі збереженням гумусового горизонту на полотні терас. Цей захід разом із протиерозійною організацією території, будівництвом водовідвідних і водорегулюючих валів, каналів цілком виключає змив ґрунту. Контроль і регулювання гумусового стану ґрунту за рахунок внесення добрив, торфу чи сівби сидератів у осінньо-зимовий період – важливий та необхідний засіб підвищення родючості коричневих ґрунтів терасованих схилів. На крутих безлісих схилах доцільно здійснювати заходи із заліснення. [15]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     РОЗДІЛ 3. Охорона грунтового покриву

 

           Однією з причин погіршення якості земель є нераціональне застосування засобів хімізації сільського господарства, що призводить до нагромадження в ґрунтах залишків мінеральних добрив і пестицидів.[8]

          Серйозну проблему забруднення ґрунтів становлять техногенні викиди промислових підприємств. Землі забруднюються важкими металами та іншими компонентами промислових викидів. При   всіх   способах   землекористування   найбільшої шкоди  сільському  господарству завдає ерозія  ґрунтів. Неправильне землекористування посилює дію еродуючих факторів. Ерозія ґрунтів відбувається на всіх континентах   світу і Кримський півострів не е виключенням.  

          Залежно від характеру й тривалості процесів руйнування верхніх шарів ґрунту та материнської породи розрізняють геологічну ерозію і ерозію прискорену. Остання часто посилюється в зв'язку з господарською діяльністю людини.

          Геологічна ерозія — це природний процес, який відбувається протягом геологічних епох і завдяки якому сформувався сучасний характер земної поверхні. Головні фактори, що зумовлюють геологічну ерозію — опади, вітер, крутизна схилу, температурні коливання, фізичні властивості порід, часткове підняття земної кори і землетруси. В наших широтах ця ерозія не є небезпечною для сільського чи лісового господарства, бо швидкість процесу руйнування ґрунту дорівнює швидкості процесу ґрунтоутворення. Більш небезпечний цей вид ерозії в пустелях , де відсутній рослинний покрив, і ніщо не може перешкодити вітру, який зносить верхні шари ґрунту.[8]

         Шкоди народному господарству завдає водна та вітрова ерозія.

         Водна ерозія буває внаслідок змивання й вимивання частин ґрунту опадами, талими та проточними водами. Вона залежить від кількості й інтенсивності опадів, рельєфу, властивостей ґрунту, рослинного покриву.

            Небезпека водної ерозії полягає не лише в зниженні родючості орного горизонту, а й замулюванні річок, ставків, водойм, заплавних земель. Цей вид ерозії поширений на схилах, переважно розораних, і найбільш небезпечний у гірських ландшафтах, в яких знищений лісовий покрив.

           Дуже небезпечна яружна ерозія. Ліквідувати її можна лише залісненням та будівництвом спеціальних гідротехнічних споруд. Значних успіхів у боротьбі з яружною ерозією досягла Ржищівська гідро лісомеліоративна станція в Київській області, яка застосувала комплекс агротехнічних, гідротехнічних і лісомеліоративних заходів: захисні лісонасадження, спорудження водорегулю-ючих і водозатримуючих валів, донних загат. Завдяки застосуванню науково обгрунтованої системи захисних заходів вдалося припинити дальше розмивання багатьох ярів і зберегти таким чином великі площі орних земель що деградували на території Криму.[10]

           При річковій ерозії внаслідок швидкої течії води зноситься грунт з дна річок і незакріплених берегів. Щоб запобігти цьому, треба оберігати лісові насадження в прирусловій смузі, закріплювати береги за допомогою спеціальних гідротехнічних прийомів.

           Захисна роль лісів, особливо на гірських схилах, винятково важлива, її не можна замінити ніякими гідротехнічними спорудами.

           Отже, збереження грунту, рослинного покриву й вологи тісно зв'язані між собою. Рослинність переводить поверхневий стік вологи у внутрішньогрунтовий і тим самим сприяє кращому збереженню й використанню вологи, нормалізує гідрологічний режим водних артерій, перешкоджає виникненню ерозійних процесів. У районах з малопорушеним рослинним покривом руйнівна дія водної ерозії незначна.

             Вітрова ерозія поширена там, де немає перешкод сильним вітрам, і де відсутній природний рослинний покрив, що захищає поверхневі шари грунту, розораного на великих площах. Локальна вітрова ерозія спостерігається і на безструктурних піщаних ґрунтах. Особливо небезпечні піски біля озер та на узбережжі моря, де часто дмуть сильні вітри.

           Причиною вітрової ерозії, крім несприятливих кліматичних умов, є руйнування зернистої структури ґрунту внаслідок неправильного обробітку та відсутності надійного його захисту. Надмірне випасання худоби в посушливих степах, яке призводить до знищення дернини, теж може спричинити вітрову ерозію.[8]

             Залежно від швидкості вітер видуває різної величини дрібнозем (іноді діаметром до 1 мм) і переносить його на значну відстань. При інтенсивній вітровій ерозії виникають так звані чорні бурі, під час яких у повітря піднімаються мільйони тонн ґрунту. Чорні бурі катастрофічно знижують родючість ґрунту не тільки в тих місцях, де вони виникають, а й завдають шкоди сільському господарству в тих районах, де відкладаються пилові маси.

           Крім водної та вітрової ерозії, іноді на схилах різної крутості спостерігається спливна ерозія. Ґрунтовий покрив перенасичений ґрунтовими або талими водами, може поступово або й раптово спливати, внаслідок чого зносяться його родючі шари. Пізніше це може призвести до яружної ерозії.

           Останнім часом у деяких районах зрошування спостерігається іригаційна ерозія від зрошування ґрунту напуском води й, зокрема, від його дощування. Неправильне зрошування може призвести до засолювання ґрунтів. Ґрунтові води піднімаються до поверхні. Після випаровування води розчинні солі, що містяться в ній, залишаються в приповерхневих шарах, що зумовлює їх засолення. Щоб запобігти цим явищам, треба проводити хімічний аналіз вод і відповідно визначати спосіб зрошування.

           Завдання охорони ґрунтів полягають у втіленні в життя науково обґрунтованої системи організаційно-господарських, агротехнічних лісомеліоративних та гідротехнічних заходів, спрямованих на раціональне використання земельних ресурсів, збереження й підвищення родючості ґрунтів, відтворення їхньої продуктивності з метою найкращого використання всіх біологічних можливостей наземних екосистем. Ефективність цих заходів залежить від глибини якісних змін у ґрунтовому покриві, викликаних стихійним або антропічним впливом, а також від фізико-географічних і насамперед ґрунтово-кліматичних умов.

           Організаційно-господарські заходи передбачають вирощування на крутих схилах лісів, які їх надійно захищають, або садів. Вздовж водних артерій виділяються спеціальні захисні ліси водорегулюючого значення. На схилах з малопотужним ґрунтом, що легко руйнується, не можна вирощувати просапні культури, не допускається випас худоби на легких, слабко закріплених дерниною ґрунтах.[8]

           Агротехнічні заходи визначаються видом ерозії ґрунтів і типом ландшафту. Так, на землях, які зазнають водної ерозії, оранку, сівбу, культивацію ґрунту проводять поперек схилу. Така оранка зменшує в 3—4 і більше раз поверхневий стік.

           Ефективним способом боротьби з водною ерозією є розміщення борозен і рядів рослин під прямим кутом до поверхневого стоку. З цією метою в умовах слабо-розсіченого рельєфу застосовують контурний обробіток ґрунту. Добрі протиерозійні результати дають ґрунтозахисні сівозміни, розміщення сільськогосподарських культур смугами, поперек схилу, залуження ґрунтів на схилах. Дуже еродовані землі треба переводити з орних на луки.

           У районах поширення вітрової ерозії застосовують ґрунтозахисні сівозміни, розміщують смугами посіви , висівають буферні смуги з багаторічних трав, проводять снігозатримання, безвідвальний обробіток

ґрунту із залишенням стерні на поверхні полів, залуження еродованих земель. Істотне значення для боротьби з вітровою ерозією дає поліпшення структури ґрунту.

           Для боротьби з водною або вітровою ерозіями з успіхом застосовують мульчування ґрунтів. Матеріалом для мульчі може бути стерня, післяжнивні та післязбиральні рештки, тирса, спеціальний папір, тощо.

          Для охорони ґрунтів від вітрової ерозії останнім часом застосовують і хімічні методи, які полягають у захисті поверхневого шару спеціальними хімічними речовинами.[4]

          У гірських районах протиерозійні заходи полягають у терасуванні схилів, їх залуженні (в посушливих районах), будівництві протисельових споруд, регулюванні випасання худоби. Особливе значення має збереження лісових фітоценозів, вирощування мішаних насаджень, практикування вибіркових і насіннєво-лісосічних рубок лісу.

           Агролісомеліоративні заходи мають важливе значення для поліпшення мікрокліматичних умов, снігозатримання та боротьбі з вітровою ерозією. На роль полезахисного лісорозведення в боротьбі із засухою та ерозійними процесами вказував ще В. В. Докучаєв. За радянський період у країні створено систему полезахисних лісових смуг, яка захищає посіви від суховіїв і чорних бур , поліпшує водний режим ґрунтів і запобігає ерозії. Урожайність зернових на захищених смугами полях підвищується на 2—3 ц/га.

          Щоб зменшити руйнівну дію зливових і талих вод на полях, що прилягають до балок і ярів, створюють прибалкові і прияружні лісові смуги. Яружні системи заліснюються кущовими породами, які своїм корінням захищають грунт від подальшого розмивання.[8]

           Гідротехнічні споруди для боротьби з ерозією ґрунтів застосовують у тих випадках, коли інші заходи не дають належного ефекту. Вони створюються в комплексі з протиерозійними насадженнями. Для перехоплення зливових вод споруджуються спеціальні колектори, які відводять поверхневий стік. У руслах річок, де швидка течія води руйнує береги, використовують берегозакріплюючі бетонні плити, блоки тощо.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ:

 

1.   Процес ґрунтоутворення відбувається дуже повільно. У середніх широтах помірного поясу, де розташована Україна, родючий шар ґрунту завтовшки 0,5—2 см утворюється приблизно за 100 років. Повністю ж сформований ґрунт має потужність 1—2 м і складається з кількох шарів — горизонтів. Формування ґрунтового покриву залежить від багатьох факторів абіотичного, біотичного та навіть антропогенного походження.

Основні типи ґрунтів які поширені на території України.

На поліссі: дерново-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дернові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені. Ґрунти лісостепу: сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, чорноземи вилугувані, сірі лісові і чорноземи реградовані, чорноземи типові.

2.   Типи ґрунтів, що поширені на півострові Крим.

Гірська частина представлена такими: чорноземи і дерново – карбонатні та щебенюваті, бурі гірсько-лісові, дерново - буроземні та гірські – лучні,  чорноземи на важких глинах (переважно солонцюваті), солонці, темно каштанові.

Рівнинна частина представлена такими: чорноземи південні, лучно – чорноземні, чорноземи на важких глинах а також темно-каштанові.

3.   Охорона ґрунтів з кожним роком займає провідне місце в системі ієрархії екологічних проблем не тільки України і АР Крим а й усього світу. Тому дотримання правильних норм експлуатації ґрунтового покриву і раціональне використання ресурсів є проблемою сьогодення.

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

1. Александрова Л.М., Антипов-Каратаєв І.М., Гаркуша І.Ф., Горшенін К.П., Соболєв С.С.  Ґрунтознавство. Державне видавництво с/г літератури Української РСР Київ: 1960 – 423с.
2. Вернандер Н.Б. Географія ґрунтів з основами ґрунтознавства. Київ: 1965
3. Ґрунти України та їх агро виробнича характеристика. Колектив авторів . Київ: Урожай 1964 – 164с.
4. Гнатенко О.Ф., Петренко Л.Р., Кипштик М.В. та ін. Бонітування ґрунтів та якісна оцінка земель . Київ: НАУ 1999 – 55с
5. Довідник з агрохімічного та агроекологічного стану ґрунтів України. За ред. Носка Б.С., Прістера Б.С., Лободи М.В. Київ: Урожай 1994 – 334с.
6. Земельні ресурси України.За ред.  Медведєва В.В., Локтінової Т.М. Київ: Аграрна наука 1998 – 150с.
7. Крикунов В.Г.  Ґрунти та їх родючість. Київ: Вища школа  1993 – 287с.
8. Капштик М.В., Петренко Л.Р.  Охорона ґрунтів. Київ: НАУ 2000 – 94с.
9. Назаренко І.І. Ґрунтознавство. Навчальний посібник ч. 1, 2. Чернівці: Рута 1998 – 1999 .
10. Полупан М.І., Соловей В.Б., Величков В.А.  Класифікація ґрунтів України . Агрохімія і ґрунтознавство . 2002 – Спец. випуск  Кн.1 – Харків  2002 – 129-138с.
11. Полупан М.І., Соловей В.Б., Величков В.А. Класифікація ґрунтів України . Київ: Аграрна наука 2005 – 300с.
12. Панас Р.М.  Ґрунтознавство. Навчальний посібник . Львів: Новий світ – 2000 . 2005 .
13. Шкварчук М.М., Делеменчук М.І.  Грунторзнавство. Київ: Урожай  1965 – 388с.
14. Половина І.П. Фізична географія Європи. – Київ: “АртЕк” 1998.
15. Лапко М.В., Руфін В.А., Твердохлебов І.Т.  Кримська область (географічний нарис) – Київ: “Радянська школа” – 1961.
16. Фізична географія Української РСР /Під редакцією О.М. Маринина – Київ: Вища школа – 1982.
17. Физико-географическое районирование Украинской ССР /Под редакциею  В.П. Попова – Издательство Киевского университета – 1968.