Жіночі партії та організації в Україні

Заслуговує на особливу увагу  контингент жінок-лідерів найбільш активних жіночих формувань. В Україні  на кінець 2000 року діяли 106 політичних партій. У їх утворенні і діяльності дедалі помітнішою є роль жінки. Так, з-поміж політичних партій у восьми з них лідерами є жінки:

- Аграрна партія (перший заступник голови Катерина Ващук);

- Конгрес українських націоналістів (голова Ярослава Стецько);

- Прогресивна соціалістична  партія України (голова Наталія Вітренко);

- Демократична партія  України (голова Ганна Антонєва);

- Партія «Жінки України» (голова Аліна Комарова);

- Всеукраїнська партія  жіночих ініціатив (голова Валентина Дибенко);

- Партія «Солідарність жінок України»(г олова Валентина Гошовська);

- Християнська партія  жінок України - голова Ольга Горинь [2, с. 172].

Поняття «жіночих політичних партій» не має нормативного визначення і закріплення в українському законодавстві та політичній науці. В Україні, починаючи з 1997 року, Міністерство юстиції зареєструвало п’ять політичних партій жіночого спрямування. Серед них – партія «Жінки України»(1997), «Жіноча народна партія (об'єднана)» (1998р.), партія «Солідарність жінок України» (1999), Всеукраїнське політичне об'єднання «Жінки за майбутнє» (2001 р.), «Всеукраїнська партія жіночих ініціатив" (з 1997 р.) та інші [4, с. 174].

Для вагомого впливу на політику, жінки повинні в ній брати  активну участь, відстоювати себе та свої ідеї. У дійсності стається так, що жінки активно приймають участь у багатьох сферах суспільного життя: висувають соціальні програми, приймають участь у міжнародних організаціях та у виконавчій владі на місцевому рівні, але у «великій політиці» з’являються рідко. На виборах Президента України 2010 було зареєстровано Центральною виборчою комісією України 18 кандидатів з них 3 жінки: Богословська Інна Германівна, лідер партії «Віче»; Супрун Людмила Павлівна, лідер Народно-демократичної партії; Тимошенко Юлія Володимирівна, Прем'єр-міністр України, голова партії «Батьківщина». Саме ці три жінки-кандидати, жінки лідери політичних партій слугують якісним прикладом практичної реалізації жіночого політичного лідерства в українській політиці. У порівнянні з виборами Президента України 1999 та 2004 рр. для участі в президентській кампанії зареєстровано 13 та 26 кандидатів відповідно, з них тільки одна жінка: Вітренко Наталія Михайлівна. На виборах Президента України 1994 та 1991 років жінок-кандидатів не зареєстровано. На виборах 2010 року був найбільший показник репрезентації жінок-кандидатів у передвиборній президентській кампанії за всю історію незалежної України. За підсумками виборів Президента України 2010 року можна зробити наступні висновки: по-перше, всі жінки-кандидати у президентській передвиборній кампанії 2010 року очолювали політичні партії; по-друге, жінки-політичні лідери в українському політичному процесі не виняток, а закономірний розвиток української політики та свідомий вибір електорату; по-третє, в українських жінок-політиків є достатньо політичного, економічного та культурного капіталу для гідної боротьби у виборчих кампаніях вищого рівня [21].

Тому традиційно причину поразки «жіночих» партій прийнято вбачати у неготовності української громадськості приймати гасла гендерної рівності, які є невід’ємними для суспільств розвинених демократичних країн. Таке посилання зручно виправдовує нині чимало явищ, але зазвичай не вирізняє їх проблематики [3, с. 31].

Серед політичних партій, переважно  жіночого складу, яскравим прикладом  є діяльність партії «Жінки України», яка була створена у 1997 році на чолі з Аліною Комаровою. Серед громадських організацій її союзницями (згідно виборчого закону — неофіційними) мали бути Всеукраїнська асоціація жінок-підприємців та Всеукраїнська громадська організація «Жінки і діти України». Партія проголосила себе центристською силою, що ставить такі програмні цілі як: побудова правової, демократичної, суверенної Української держави,  створення громадянського суспільства, досягнення консенсусу на основі соціального партнерства, і соціального захисту найбільш незахищених верств населення, підтримка сім’ї, материнства й дитинства, захист власного виробника тощо. Маємо тут повний набір популістських гасел, які підкреслюють, що партія неоригінальна як за назвою, так і за програмою. Проте цій партії не вдалося зареєструватися для участі у виборах (ЦВК не визнала дійсними усі 200000 підписів, які партія зібрала на свою підтримку). Список кандидатів з понад 150 осіб залишився незатребуваним [18].

Сьогодні ще однією із найбільш впливових є Жіноча народна партія (об’єднана), яку очолює Горобець Валентна Олександрівна. Метою цієї Партії є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування, побудова демократичної правової держави, утвердження в Україні принципів гуманізму, солідарності, соціальної справедливості, незалежності особи, що ґрунтується на вільній діяльності в усіх сферах суспільного життя і невід'ємності міжнародне визнаних прав і свобод особи.

Ця партія ставить перед  собою такі завдання:

• У співпраці з іншими демократичними силами сприяти перетворенню України в цивілізовану, розвинену країну з ефективною ринковою економікою і надійним соціальним захистом громадян;
• Пропагування ідей і цілей, викладених у програмних документах Партії;
• Участь у формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їх складі;
• Участь у виробленні державної політики, турбота, перш за все, про інтереси людей праці та соціально незахищені верстви населення [15].

За результатами соціологічного дослідження «Жінка і політика» проведеного у вересні-жовтні 2011 р. серед населення України більшість українців на виборах не підтримали б партію переважно жіночого складу. Як розповів журналістам директор з наукових питань соцслужби Б. Сагалаков, на питання чи «підтримуєте ви партію, де більшість будуть жінки» позитивно відповіли 35% опитаних, і 42% відповіли негативно. На питання «як ви відноситеся до участі жінок в політичній діяльності» позитивно відповіли 65% опитаних. Крім того, 50% опитаних вважають, що жінки здатні позитивно вплинути на діяльність представницьких органів влади. Не згодні з цим 30% українців. А також, 5,5% опитаних вважають, що у владі належить бути присутніми більше 50% жінок. 20,4% вважають, що їх кількість повинна коливатися від 40% до 50%, а 23,5% - думають, що ця цифра повинна складати від 30% до 39%, ще 21% - від 20% до 29%. З тим, що в політиці повинне бути менше 20% жінок, згодні 20,1% українців [11].

Таким чином, жіночі партії виникають тоді, коли влада або ігнорує гендерну проблематику, або розв’язує її вкрай повільно й поверхово, а також коли в суспільстві переважають патріархальні традиції, а державна влада тяжіє до патріархальних форм управління, не встигаючи чи не бажаючи утвердити егалітарні форми в усіх життєвих сферах.

Серед невеликої кількості  жіночих партій можна виділити партію «Жінки України», основною метою якої є побудова правової, демократичної, суверенної Української держави,  створення громадянського суспільства, досягнення консенсусу на основі соціального партнерства, і соціального захисту найбільш незахищених верств населення та Жіночу народну партію (об’єднану), яка основними своїми завданнями ставить: участь у формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їх складі; участь у виробленні державної політики, турбота, перш за все, про інтереси людей праці та соціально незахищені верстви населення, а також перетворення України в цивілізовану, розвинену країну з ефективною ринковою економікою і надійним соціальним захистом громадян. Проте традиційно причину поразки «жіночих» партій прийнято вбачати у неготовності української громадськості приймати гасла гендерної рівності, які є невід’ємними для суспільств розвинених демократичних країн. Проте за результатами соціологічного дослідження сьогодні в Україні суспільство ще не готове приймати гасла гендерної рівності. Більшість українців негативно відносяться до участі жінок в політиці і вважають, що вони не зможуть кардинально змінити ситуацію в країні.

2.2 Умови розвитку політичної активності жінок в Україні

Досвід західних демократичних  країн демонструє можливі шляхи  досягнення тендерного паритету: запровадження  системи гендерних квот або ж  потужний загальнонаціональний жіночий рух, що знаходить підтримку у суспільстві та є могутнім лобі прийняття низки законодавчих актів і контролю за дотриманням прав та інтересів жінок. В українському суспільстві майже немає ознак подібного розвитку. Ідея запровадження тендерних квот не знаходить підтримки ні серед населення України, ні серед численних політичних партій різного ідеологічного спрямування. Більшість політичних партій, що будують свою діяльність на проголошуваних засадах демократії, підтримують загальнодержавну риторику про повернення жінки у коло сім’ї як справжньої «берегині домашнього вогнища».

Значна частина жіночих  політичних організацій в Україні  виникла як «додаток» до політичних партій,  маскулінних  за своїм  складом і пріоритетами, як посередник між партіями та жіночою частиною населення, а не як виразник інтересів  жінок і політики гендерної рівності. Незважаючи на сотні жіночих організацій, що виникли за роки незалежності, політична  самоорганізація загального жіночого руху в Україні не відбулася [3, с. 201].

Необхідною умовою ефективної антидискримінаційної стратегії є взаємодія трьох важливих компонентів. До них належать, по-перше, переконливе обґрунтування антидискримінації, на основі якого може бути досягнута загальна умова за основними принципами для того, щоб була створена і стала сильною та досить широкою підтримка з боку держави. По-друге, прийняття досконало розробленого зводу законів для того, щоб подолати особливі обставини, за яких можуть виникати різні типи дискримінації. По-третє, існування механізмів і місця для ефективних дій, щоб вести боротьбу з дискримінацією у всіх сферах суспільства. Три ці компоненти – етика відмінності, антидискримінаційне законодавство, і практика рівності, або, іншими словами, принципи, пропозиції і процеси повинні бути присутні в різній мірі і у всіх країнах. Вони є попередніми умовами успішної антидискримінаційної діяльності [2].

На жаль, у сучасних умовах парламенти в більшості країн  світу залишаються за своїм складом чоловічими, а жінки в них становлять незначну частку. Однак можемо констатувати, що з другої половини ХХ століття світова практика формування парламентів демонструє тенденцію до паритетності їхнього складу. Найвиразніше вона проявляється в північних країнах Європи. Зокрема, в складі парламентів 2003 року відсоток жінок коливався від 25-45%. Ця тенденція зумовила виникнення в світовій політології та гендерних дослідженнях терміна «паритетний парламент» – парламент, у складі якого досягнуто (або майже досягнуто) гендерної рівності (50/50).

Паритетними називають парламенти Португалії, Швеції, у складі яких понад 50% становлять чоловіки і близько 50% – жінки. Майже 50-відсоткового представництва жінок і чоловіків досягли регіональні парламенти в Німеччині й Шотландії. До Конституції Франції внесено зміни, згідно з якими до парламенту Франції має обиратися по 50% жінок і чоловіків [23].

Тому сьогодні досить виражено існує потреба кардинальних змін, адже дійсно, незалежно від адекватності оцінки масовою свідомістю ситуації, існує об’єктивна потреба в широкому залученні жінок до влади і політики. Вона зумовлена такими чинниками:

По-перше, багато проблем, які  стосуються життя і суспільного  статусу жінок, неможливо розв’язати поза межами державної політики. Ці питання потребують постановки на порядок денний, розгляду в законодавчому органі, схвалення і впровадження в життя державно-правовим шляхом.

По-друге, жінки внаслідок  специфіки свого менталітету, уважніше, з більшою щирістю і навіть самовідданістю ставляться до проблем, від яких найбільше потерпає наше суспільство сьогодні та через невирішеність яких йому може загрожувати ще більша деградація в майбутньому.

Третьою причиною є те, що непредставлення жіноцтва у вищих  сферах врядування елементарно зменшує  «лаву запасних», про яку так  люблять говорити наші державні лідери. Потенціал національної еліти зменшується  внаслідок такої ситуації майже  вдвічі. А це, за наявності такої  кричущої проблеми, як брак кваліфікованих кадрів, – неприпустима розкіш.

І нарешті четверта причина. І сам спосіб прийняття рішень, і поведінка суб’єктів під  час цього процесу можуть значно оздоровитись, якщо до згаданого долучаться представники обох , поки що лише формально рівноправних статей [3, с. 156 ].

Суспільство, що перебуває в такій глибокій кризі, у якій є нині Україна, не може не відчувати потреби у примноженні внеску жінок у вирішення загальносуспільних проблем. Воно просто вимушене сприяти ширшій залученості жінок до всіх форм громадської та політичної активності і задля цього має зробити наступне:

• Домогтися полегшення побуту і покращення матеріального становища сімей (зменшення тягара побутової завантаженості обох статей, але в першу чергу жінки, бо вона сьогодні на своїх плечах несе основний тягар сімейних проблем). Сюди входить, окрім іншого, покращення охорони здоров’я, вдосконалення громадських форм виховання і догляду дітей в дитячих садках, освітнього та виховного процесу в школах. 
• Крок за кроком долати стереотипи патріархального суспільства щодо «нормального» розподілу сімейних та суспільних функцій, видів творчої та рутинної побутової роботи за статевою ознакою; сприяти утвердженню рівномірного розподілу сімейних обов’язків між подружжям як норми суспільного життя, розуміючи, що зміна культурних стереотипів є справою не одного десятиліття та що вона вимагає змін в усьому процесі соціалізації особи – починаючи від сім’ї і закінчуючи стосунками в професійному та громадському середовищі.
• Усувати будь-які, як явні, так і приховані форми дискримінації жінок – на роботі, в житті і політиці; використовувати правові та  організаційно-політичні  заходи для забезпечення рівного доступу жінок до процесу прийняття рішень. Адже в конституціях усіх демократичних держав мовиться про створення рівних можливостей для самореалізації (в усіх сферах, у тому числі й у політиці) кожного індивіда, незалежно від віку, статі, етнічної, класової чи іншої групової приналежності [6].