Поняття і загальна характеристика прав, свобод, обов'язків людини і громадянина

 

 

 

 

МІНІСТЕОСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

Київський національний лінгвістичний університет

Кафедра права

 

 

 

 

 

 

Реферат :

Поняття і загальна характеристика прав, свобод, обовязків людини і громадянина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                      Виконала студентка I курсу

факультету сходознавства

групи 09-13

Тинда Марина Ярославівна

Перевірив :

Жарков Г.М.

 

 

 

 

 

 

Київ 2013

План :

 

1. Поняття та юридична природа прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.
2. Поняття та види особистих прав і свобод.
3. Особливості та види політичних прав і свобод.
4. Економічні, соціальні і культурні права і свободи.
5. Конституційні обов'язки людини і громадянина.
6. Механізм реалізації, гарантії та захист прав та свобод людини і громадянина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.   Поняття та юридична  природа прав, свобод та обов'язків  людини і громадянина.

Такі поширені поняття, як «основні», «фундаментальні», «конституційні» права, — це терміни-синоніми.

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

Основні права є суб'єктивними, тобто вони належать особі як учаснику суспільного життя і залежать від неї, принаймні в частині їх використання.

Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивним правом є міра можливої поведінки суб'єкта. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода».

Існують два основні способи конституційного формулювання прав і свобод:

1. позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право.  Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;
2. негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У багатьох конституціях поєднуються обидва способи формулювання прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонською системою права, тоді як позитивний — для правових систем країн континентальної Європи.

Обов'язок — це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки також, як і права та свободи, характеризуються певним дуалізмом (про дуалізм прав та свобод людини і громадянина йшлося у попередній главі). Є обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно із ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов'язків зумовлена їх значною кількістю.

Виділяють такі групи прав та свобод людини і громадянина.

1. права людини і права громадянина (цю класифікацію було охарактеризовано в попередній главі);
2. індивідуальні та колективні права,  свободи та обов'язки.  Тут слід мати на увазі,  що індивідуальні  права  можуть здійснюватися  колективно,  а от  право  колективне  індивідуально здійснюватися не може. Наприклад, відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Дане право може реалізо вуватися тільки колективно, оскільки індивідуальний страйк — це прогул. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними. Що ж до колективних прав, то у більшості випадків це права різного роду меншин. Наприклад, відповідно до ст.10 Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;
3. основні і додаткові  права,  свободи та обов'язки.  Так, у ст.  38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це основне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
4. найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав свобод та обов'язків людини і громадянина за змістом на:

• особисті (громадянські) (право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

• політичні   (публічні)   (право   брати   участь   в   управлінні   державними   справами,   у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо);

— економічні, соціальні, культурні (право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на житло, право на працю та інші).

 

 

Міжнародні стандарти прав та свобод людини і громадянина та їх співвідношення з національним законодавством

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

• Загальна декларація прав людини (1948 р);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р);

• Європейська конвенція  про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р), ратифікована Україною 17.07.1997 р., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі—учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав та свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обставина зумовлена загальністю формулювання прав та свобод у міжнародних актах, а також фактором часу.

2.   Поняття та види особистих прав і свобод.

 

Особисті права — це природні права, які людина одержує від народження. їх держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності2. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території.

Боротьба   з    порушеннями    особистих    прав    і    свобод   утворює   сферу    кримінального   та адміністративного права.

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

1. перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;
2. друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації,   право  на  недоторканність  житла,   свободу   пересування  та  кримінально-правові   і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:

1) проблема часових меж поняття «життя».

Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати початком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? При цьому моментом народження пропонується вважати як мить відділення дитини від матері, так і момент початку фізіологічних або штучних пологів. Щодо визначення моменту смерті, то це питання врегульовано законодавчо.

2) питання щодо права жінки вирішувати питання про припинення вагітності (право на аборт). У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт забороняється законодавчо, тоді як в інших (Китай, Індія) з метою скорочення народжуваності — заохочується.

За українським законодавством ненароджена істота не розглядається як людина, хоча в окремих випадках можуть захищатися інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України);

3) проблема смертної кари.

Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'язнення.

Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної кари. 29.12.1999 р. Конституційний Суд України ухвалив Рішення, відповідно до якого положення Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

4) проблема евтаназії.

Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його проханням з метою позбавити зайвих страждань. Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія — це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських або інших засобів, або здійснення будь-яких дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті. Пасивна евтаназія — це припинення надання людині медичної допомоги, спрямованої на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивну евтаназію дозволено в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких штатах США. Існування такого права дає підстави ставити питання про те, чи можна розглядати припинення власного життя як право людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного Кодексу України забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Під гідністю людини у науці конституційного права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких зокрема:

1. ніхто  не  може бути  підданий  катуванню,  жорстокому,  нелюдському або такому,  що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;
2. жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;
3. право на недоторканність приватного життя;
4. право на недоторканність житла;
5. право на невтручання в особисте і сімейне життя;
6. право на свободу думки і слова;
7. право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.