Поняття і загальна характеристика прав, свобод, обов'язків людини і громадянина

Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості Конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов'язані і взаємо-обумовлені1.

Поряд із поділом гарантій прав і свобод людини та громадянина на нормативно-правові та організаційно-правові існують і інші класифікації. Так, Б. М. Габрічідзе та А. Г. Чернявський поділяють конституційні гарантії на загальні, до яких відносять конституційний лад, державний захист прав і свобод людини та громадянина, самозахист прав і свобод, судовий захист, міжнародний захист та гарантії правосуддя.

С.   Ю.   Кашкін   пропонує   ділити   гарантії   прав   і   свобод   людини   і   громадянина   на внутрішньодержавні та міжнародно-правові. Перші, у свою чергу, включають судові та позасудові гарантії1.

Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини у сучасній демократичній державі і суспільстві є конституційне правосуддя2.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено особливості провадження у справах, що стосуються захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є:

1) наявність   спірних    питань   щодо    конституційності    прийнятих   і   оприлюднених    у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2. виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;
3. виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності.

У разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється.

За таких умов відкривається конституційне провадження у справі, і справа розглядається Конституційним Судом України невідкладно.

Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов'язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання.

У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого — неконституційними і нечинними.

Суб'єктами права на конституційне подання у зазначених справах є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

У резолютивній частині висновку Конституційного Суду України офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення.

У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Розрізняють універсальний та регіональний міжнародний захист прав людини. Універсальний захист здійснюється в межах ООН та її спеціалізованих установ, а регіональний — в межах міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система вважається найбільш досконалою; заснована вона на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1.

Органом,   який   розглядає   скарги,   відповідно   до   згаданої   Європейської   конвенції,   є Європейський суд з прав людини. Протягом часу свого існування суд постановив понад 500 рішень, пов'язаних з порушенням прав і свобод в європейських державах. Судовий процес торкнувся практично всіх прав та свобод, передбачених Конвенцією, що призвело до змін національних законодавств2.

Спеціалізованою установою ООН, на яку покладався захист прав та основних свобод людини, донедавна була Комісія з прав людини при ООН. Сьогодні її замінено Новою Радою, на яку покладається обов'язок здійснювати моніторинг ситуації щодо прав людини та допомагати окремим державам щодо вдосконалення законодавства у цій галузі .

Аналіз нормативної бази України в галузі гарантій прав та свобод людини і громадянина, на думку деяких авторів, дає підстави дійти висновку про необхідність прийняття Кодексу прав та свобод людини і громадянина в Україні та видання систематизованого законодавчого збірника чинних законів з цієї проблеми4.

Серед механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні від свавілля державних органів та посадових осіб при здійсненні ними владних повноважень особливе місце посідає інститут омбудсмана, який було вперше запроваджено в 1809 р. у Швеції. На початку 50-х рр. XX ст. даний інститут існував лише у двох країнах — Швеції та Фінляндії. Нині він є у понад 40 країнах світу. Практично у кожній державі ця посада має свою назву: Адвокат народу — в Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації — у Великобританії, Посередник (Медіатор) — у Франції, Захисник народу — в Іспанії тощо.

У багатьох державах омбудсман наділений правом законодавчої ініціативи.

У зв'язку зі збагаченням та універсалізацією каталогу прав та свобод людини на міжнародному й національному рівнях дедалі помітнішою стає необхідність спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмана. Запроваджується омбудсман з питань рівноправ'я чоловіків і жінок (Фінляндія), у справах національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів і контролю за конкуренцією (Фінляндія), з питань нагляду за станом справ в армії (ФРН, Данія)1.

Призначає омбудсмана і Європейський парламент. Він наділяється повноваженням приймати скарги від будь-якої особи, яка знаходиться під юрисдикцією держави—члена ЄС або зареєстрованої в ньому юридичної особи, що стосуються випадків поганої організації інститутів та органів ЄС (крім Суду ЄС). Генеральною Асамблеєю ООН призначається близький за функціями Верховний комісар з прав людини2.

Отже, до сфери діяльності Уповноваженого належать відносини між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До його компетенції не належать справи, в яких громадяни взаємодіють між собою.

Згідно із ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений). Порядок його діяльності визначається Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р. Відповідно до зазначеного Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його діяльність доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг сорока років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість непогашена та незнята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлює несумісність посади Уповноваженого з представницьким мандатом, зайняттям іншою оплачуваною чи неоплачуваною роботою або політичною діяльністю, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав та свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав та свобод людини і громадянина, які отримує:

1. за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;
2. за зверненнями народних депутатів України;
3. за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав та свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжено Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

Уповноважений не вивчає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо зацікавлена особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права та свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав та свобод людини і громадянина.

За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України ухвалює постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом із прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Обмеження прав та свобод людини і громадянина зумовлені перш за все необхідністю поважати права та свободи інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Але будь-які обмеження допустимі лише в тому випадку і тією мірою, в яких вони передбачені конституцією. Так, ч. 1 ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обмеження прав і свобод можуть бути загальними, тобто стосуватися реалізації всіх прав та свобод, та конкретними, тобто такими, що належать до окремих прав і свобод .

Наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України передбачається загальне обмеження, відповідно до якого кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей.