Світові тенденції організації державного управління та державної служби

- створити базу даних інститутів громадянського суспільства, в якій має міститися інформація щодо їхніх цілей, членства, джерел фінансування та методів консультацій з їхніми членами;

- створити реєстр консультативних органів (завдання, членство, методи роботи).

- затвердити Кодекс поведінки або принципів, які встановлять мінімальні стандарти щодо: здійснення консультаційних процедур (визначать питання проведення консультацій); застосування консультацій на початкових стадіях; встановлять критерії визначення відповідних зацікавлених сторін; проведення процедури консультування й представлення результатів консультацій тим, хто приймає рішення; питання надання зворотного зв’язку зацікавленим сторонам (з якими проводилося консультування); створити можливості партнерства із певними інститутами громадянського суспільства (особливо у сферах соціальної політики, діяльності об’єднань працівників, споживачів і виробників певних товарів); удосконалити роботу мереж взаємозв’язків і взаємовідносин, які фокусуються на виконанні місцевих і специфічних цілей (із асоціаціями підприємців, місцевими громадами й органами місцевої влади, дослідницькими центрами тощо); розробити конкретні засади збирання й використання експертних і технічних порад: такі засади забезпечать прозорість процесу управління і створять можливість для того, що буде чітко видно, яку пораду отримано, від кого саме, яким чином пораду було включено в адміністративне рішення або як саме її було використано (такі засади повинні забезпечити підзвітність, плюралізм та доброчесність отриманих експертних матеріалів).

Потребують більшої відкритості процедури прийняття рішень і посилення консультаційних механізмів (публічні слухання, експертні обговорення тощо), проведення консультацій з інститутами громадянського суспільства у сфері діяльності парламенту та інших представницьких органів демократії (наприклад, муніципальних рад).

Реформування, яке буде здійснено в системі адміністративного менеджменту в ЄС з метою удосконалення комунікативних і консультаційних механізмів і процедур, відбуватиметься не лише на рівні інституцій ЄС, але й на рівні центральних органів влади конкретних країн, регіональних та місцевих органів самоврядування та загалом усього громадянського суспільства.

У Центральній і Східній Європі і, зокрема, в країнах СНД, впродовж минулого десятиріччя більшість зусиль спрямовувалися на створення системи демократичних інституцій, яка визначає основи сучасної держави (розподіл владних повноважень, забезпечення верховенства права), а також на запровадження базових структур ринкової економіки.

Крім цього, чимало уваги приділялося (особливо в так званих країнах-кандидатах у ЄС) питанням адаптації їх законодавства до стандартів ЄС і заснування або реформування окремих інституційних структур, необхідних для ефективної й узгодженої імплементації правових засад (acquis) ЄС. Тому лише нещодавно у східноєвропейських країнах і, зокрема в Україні, розпочалася нова фаза процесу реформування, в рамках якої складовими програми реформ стали:

- розробка й реалізація більш глибоких структурних реформ;

- визначення більш ефективних форм організації державного управління;

- розв’язання проблеми структурної слабкості й неефективності системи адміністративного менеджменту (реформування системи державної служби, удосконалення міжвідомчої координації, посилення територіальної децентралізації, підвищення ролі органів місцевого самоврядування), підвищення відкритості й прозорості процедур прийняття рішень для участі громадськості.

Проте, незважаючи на досягнуті успіхи, процедури і практика консультування органів влади з громадськістю на рівні центральних органів влади та управління залишаються ще недостатньо розвиненими через дію наступних факторів:

- недостатньої культури системи управління, її відкритості й прозорості;

- організаційної слабкості інститутів громадянського суспільства (як щодо технічних можливостей громадських організацій, так і їхньої здатності концентрувати й чітко та повно виражати інтереси громадських верств), а також високого ступеня фрагментарності громадянського суспільства.

 

 

3. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ  СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ  В УКРАЇНІ

 

У Висновках, представлених Європейською Комісією 15 липня 1997 р., чітко визначено, що інституційна й адміністративна спроможність                        країн-кандидатів на членство в ЄС, поряд з політичними та економічними критеріями, є одним з головних параметрів, який визначає, чи готова країна забезпечити виконання своїх зобов’язань у процесі інтеграції та майбутнього членства в ЄС. У зв’язку з цим Європейська Комісія зауважує, що інституційний розвиток повинен стати одним із головних пріоритетів для    країн-кандидатів, якщо вони прагнуть бути успішними на шляху входження в ЄС. Інституційний розвиток передбачає проведення в країні адміністративної реформи, складовою якої є заходи щодо підвищення ефективності роботи держапарату та його окремих структур. Ефективний держапарат означає, що кожне міністерство, відомство або установа використовує свою владу і ресурси для досягнення мети й стандартів найбільш економним шляхом.

До викликів ХХІ ст., перед якими опинилася й українська система державного управління, відносять:

- підвищення ролі альтернативних способів виробництва та надання адміністративних послуг, які відрізняються від традиційних методів управлінської, владно-бюрократичної діяльності;

- посилення управлінської ролі недержавних організацій і установ, що потребує створення тісних інституційних взаємозв’язків державних і недержавних органів та забезпечення їх функціональної ефективності;

- підвищення ролі низових рівнів управління, що передбачає необхідність їх адекватної професійності та відповідальності;

- необхідність ефективної координації та підвищення прозорості процесів надання громадянам адміністративних послуг та усунення стримуючих адміністративних бар’єрів.

У нинішніх умовах український держапарат явно не справляється з покладеними на нього обов’язками, часто не здатний діяти в новому економічному і політичному середовищі, виконувати свої функції ефективно й результативно.

Незаперечним є той факт, що головним бар’єром                              соціально-економічного розвитку України є, насамперед, стара економічна ідеологія реформ та застарілий, бюрократичний тип державного управління. Теперішня модель влади й управління в Україні базується на безвідповідальності й безконтрольності. Головна проблема - не у відсутності ресурсів, а в нестачі прозорого, відповідального і професійного державного менеджменту їх використання.

Можна виділити дві основні проблеми, що призвели до такої ситуації:

- слабкість більшості інститутів державної влади й управління;

- невисокий рівень підготовки державних службовців до цих процесів.

Основними причинами ситуації, що склалася, є:

- повільна адаптація до швидкозмінного зовнішнього середовища і потреб суспільства;

- неефективний механізм ухвалення рішень;

- дефіцит професійних державних менеджерів;

 - низький рівень інтеграції, контролю і координації як усередині держапарату, так і відносно зовнішніх інститутів, що спричиняє нераціональні витрати і слабку реалізацію державної політики в багатьох сферах.

Одним із шляхів вирішення зазначених проблем, є розроблення Стратегії модернізації державного апарату, яка дасть змогу удосконалити його основні параметри і результати діяльності до рівня більшості розвинених країн.

З огляду на це під час розробки програми реструктуризації й модернізації системи державного управління в Україні необхідно враховувати сучасні тенденції дедалі більшої політизації адміністративного менеджменту та перетворення бюрократії на окрему і впливову політичну силу, що в багатьох випадках безпосередньо впливає на формування і впровадження політики.

На сучасному етапі суттєво зростає роль як міжнародних організацій (ООН, МВФ, Світовий банк, СОТ), так і неурядових та громадських організацій у системі регулювання суспільних відносин. Водночас уряди в багатьох країнах світу почали вдаватися до делегування частини владних повноважень на нижчі рівні управління.

У наслідок цього в теперішніх умовах одним із найважливіших викликів для України є те, що у світі активно формується нова конструкція національної влади і управління: законодавчо-політична і виконавчо-розпорядча влади дедалі більше концентруються на наднаціональному та регіональному рівнях.

Україні варто почерпнути наступні уроки й стратегічні орієнтири з реформаторського досвіду Нової Зеландії:

1. Переваги системності та комплексності реформ. Реформи в Новій Зеландії мали як мікроекономічну, так і макроекономічну спрямованість. Вони охоплювали реформування ринків праці й капіталу, товарних ринків та функціонування державного сектора.

2. Збереження рівноваги в проведенні реформ. Економіка Нової Зеландії увійшла в період стійкого зростання тільки після того, як була фактично усунена остання принципова перешкода на шляху її розвитку (тобто негнучкий ринок праці та надмірні державні витрати при її низькій ефективності).

3. Зосередження на середньострокових перспективі та завданнях. Всі принципові реформи в Новій Зеландії були спрямовані на виконання середньострокових планів.

4. Політична підтримка, чітка стратегія та їх високопрофесійна реалізація ключовими виконавцями.

5. Ефективне доведення до суспільства змісту, значення й необхідності реформ.

6. Усвідомлення нагальної потреби проведення реформ. Деякі фахівці вважають, що попри різноманіття конституційних основ і виборчих систем різних держав світу, успішна державна політика проведення реформ базується на таких універсальних чинниках і принципах:

- наявність лідера. Кожна нація потребує свого лідера й провідника, який змалює перед національною свідомістю переконливу картину майбутнього, що зачепить свідомість і серця людей і переконає їх у необхідності проведення змін.

- усвідомлення необхідності змін та створення системи управління реформаторськими змінами. Залежність від спонтанних соціально-економічних змін та управління такими змінами - це два полярні адміністративні типи світогляду й адміністративної поведінки - конформістський та нонконформістський, пасивний та активний. Управляти змінами, а не залежати від змін - цей принцип стає стрижневим орієнтиром для ефективного реформування системи державного управління.

- наявність команди реформаторів і високопрофесійних державних менеджерів, які вірять у реформи і хочуть досягти якісних результатів. Сила і можливості політика, який діє самостійно, - це не формула успішних реформаторських перетворень. Злагоджена урядова коаліція та активне залучення лідерів громадської думки з приватного сектора й громадянського суспільства є життєво важливими чинниками успішності проведення реформ у всіх країнах світу.

- високопрофесійний державний менеджмент. Наявність “генерала”, який відповідатиме за результати реалізації стратегії реформ. Кожен державний лідер, що прагне якісного проведення реформ, повинен призначити високопрофесійного політичного й державного менеджера, який управлятиме змінами адміністративних процесів. Наприклад, деякі держави світу спеціально створюють посаду міністра з питань забезпечення реформ. Цей фахівець бере на себе координацію адміністрування й практичної реалізації програми комплексних реформаторських змін у функціонуванні і взаємодії державного, приватного і громадського секторів.

- стратегічна орієнтація, але зосередженість на короткострокових результатах. Громадяни будуть скептично ставитися до реформ доти, поки вони не переконаються в їхній реальній користі й не отримають конкретних дивідендів. Тому під час побудови програм реформ треба зосереджуватися на короткострокових результатах і цілях, що дасть можливість не розгубити соціальну підтримку й довіру, зберегти темпи реформ, послідовність у проведенні заходів і досягненні реальних змін.

- наявність стратегії взаємодії і взаємовідносин держави й суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Європейський досвід державного управління є надзвичайно актуальним для нашої держави з огляду на європейський вибір України та сучасний стан розвитку її системи державного управління. Системна модернізація та реформування системи державного управління мають зосереджуватися на трьох складових державного управління - інституціях, процесах та людському ресурсі (кадрах). Кожна із складових є важливою сама по собі, але тільки три разом можуть забезпечити належне державне управління, демократичне та ефективне, що здійснюється в інтересах громадян.

Під час реформування системи державного управління та розвитку органів державної влади в Україні необхідно враховувати те, що незалежно від природи організації (адміністративної, комерційної, громадської), її внутрішньому управлінню притаманні загальні закономірності й однакові механізми менеджменту.

Головні ідеї сучасної теорії й практики державного управління, які треба