Інститут позовної давності в цивільному праві

Наступною обставиною виникнення набувальної давності є добросовісність. Добросовісність є однією із засад цивільного законодавства, наряду зі справедливістю та розумністю відповідно статті третій ЦК України. Як зазначалось вище, законодавець не зазначив, що саме слід розуміти під таким терміном як добросовісність володіння за набувальною давністю. Оскільки вітчизняний Цивільний Кодекс є фактичною рецепцією римського приватного права з урахуванням національних особливостей, то умова про добросовісність є відомою у римському приватному праві як умова про добру совість¹¹. Тож, відсутність правовстановлюючого документа ще не вказує на недобросовісність володільця. Для визнання володільця добросовісним, не вимагається, щоб він протягом всього строку давності володіння не знав і не повинен був знати про відсутність у нього права власності, адже дія інституту набувальної давності втратить своє значення. Разом з тим, незаконний володілець на протязі всього володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. Для визнання володільця добросовісним вважаємо достатнім, щоб він не набув майно злочинним шляхом чи способом, який завідомо суперечить основам правопорядку та моралі.

Безперечний теоретичний і практичний інтерес з точки зору інституту набувальної давності представляє питання, яке стосується співвідношення двох речових прав: власності та володіння. У ситуації безхазяйного майна, коли власника нема, або він не відомий, або відмовився від майна (ст.225 ЦК України), дійсно, вирішувати питання про придбання права власності сумлінним власником набагато простіше. Інша справа, коли володар сильного речового права реально існує. Тоді відбувається зіткнення двох прав, і цей конфлікт повинні вирішувати суди.

Аналіз статей, в яких йдеться про недобросовісних учасників цивільних правовідносин, приводить до висновку, що особу слід вважати добросовісною у тому випадку, коли вона діє без умислу причинити шкоду іншій особі, а також не допускає легковажності або самонадійності чи необережності по відношенню до можливого завдання шкоди ¹².

Ще однією важливою обставиною, яка підлягає доведенню за позовом про визнання права власності за набувальною давністю, є відкритість володіння, тобто володіння майном очевидне для третіх осіб, які повинні мати можливість це бачити, не перешкоджати доступу до нього інших осіб, які мають право отримувати про це майно інформацію. Однак це не означає, що володілець обов’язково повинен спеціально інформувати інших осіб про своє володіння майном. Володіти майном набувач повинен без якогось приховування цього факту, оскільки виникне підозра та сумнів у добросовісності, а значить і у відкритості володіння. Саме тому вимога про відкритість володіння забезпечує баланс інтересів і дає гарантії власнику для витребування майна¹³. У римському праві відкритість володіння за давністю повинна була поєднуватися з іншою його характеристикою - володінням річчю як своєю. Зазначена обставина не повинна спеціально доводитись позивачами за правилами статті 344 ЦК, однак вона дуже пов’язана із чітким розумінням відкритості володіння. Це означає, що володілець не просто уповноважений, але зобов’язаний відноситися до об’єкта володіння як власник, якщо він бажає зберегти незаперечний статус володільця за давністю, що дозволяє йому після спливу встановленого законом строку набувальної давності фактично перетворитися у власника. Доказами відношення до майна в якості його власника можуть бути, наприклад, такі дії володільця, як ремонт речі (будинку) за свій рахунок, страхування майна, передача майна на зберігання іншим особам тощо. Водночас сам по собі факт користування майном не може тягти за собою застосування набувальної давності.

Важливе значення при розгляді інституту набувальної давності має захист незаконного володільця. Він має свої особливості пов’язані із виключними ознаками цього способу набуття права власності. Вперше в цивільному праві захист можуть отримати незаконні володільці ще до того, як вони стануть власниками. Згідно з частино 3 статті 344 ЦК втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування. Це правило поширюється лише на строки, встановлені частиною 3 статті 344 ЦК. Володілець за давністю може отримати захист лише від тих осіб, які, як і він, права на володіння майном не мають. Його перевага лише в тому, що він є володільцем за давністю і його володіння при наявності всіх умов, зазначених в законі, після спливу встановлених строків може перетворитися в право власності.

Таким чином, якщо третя особа неправомірно позбавляє володільця за давністю володіння майном чи чинить йому в цьому перешкоди, він вправі вимагати поновлення порушеного права в установлений законом строк і усунення перешкод за правилами, які існують для власника, тобто за статтями 387, 391 ЦК з обов’язковим посиланням на ч. 3 статті 344 ЦК. Це захист незаконного володільця незалежно від права на майно і лише для захисту від зовнішніх зазіхань. За такими позовами позивач повинен довести тільки факт порушення його володіння, а не підстави його володіння цим майном, оскільки предметом позову не є визнання права власності за набувальною давністю. Предметом є витребування майна. Разом з тим, відповідач не позбавлений права доводити, що у позивача відсутні підстави вважатися володільцем за давністю володіння. Важливим є те, що строк, протягом якого проходить вказаний судовий спір про захист володіння, не перериває загального строку набуття за давністю.

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУТ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

2.1. Поняття позовної давності

Порушення цивільних прав призводить до виникнення права на їх захист. Для впорядкування цивільних правовідносин законодавець вводить інститут позовної давності. Наявність цього інституту у цивільному законодавстві сприяє формуванню стабільних та упорядкованих цивільних правовідносин тому важливим та актуальним є визначення поняття позовної давності.

Історія розвитку інституту позовної давності бере початок з римського права. Римські юристи вважали, що тільки судовий захист має правову цінність та цілісність. У стародавньому римському праві позови не були обмежені строком. На противагу до позовів з необмеженим строком існували преторські тимчасові позови. У Дигестах Юстиніана говориться: «Поки раб чи син перебуває у владі, позов про пекулія є постійним; але після смерті позов стає тимчасовим, тобто річним»¹⁴. Згодом була введена тридцятирічна давність для всіх позовів. Запровадження давності здійснювалось заради зниження числа тяжб. Позовна давність за римським правом означала погашення можливості процесуального захисту права внаслідок того, що протягом певного часу такий захист не здійснено зацікавленою особою.

У вітчизняній історії перші відомості про позовну давність відомі з грамоти князя Івана III від 1492 року. В цій грамоті констатується, що ще раніше князь Василь Дмитрович видав закон, за яким позови про право власності на землю і воду повинні були припинятися із закінченням п’ятнадцятирічного терміну. Першим же загальним законом про позовну давність, що поширюється на територію всієї Русі був Судебник 1497 року, за яким позови про право власності втрачали силу із закінченням трирічного терміну. Боярським вироком 8 лютого 1588 вводилася п’ятнадцятирічна давність для позовів за зобов’язаннями¹⁵. Дореволюційне право містило правило про те, що кожний має право в разі необхідності вимагати здійснення свого майнового або особистого немайнового права позовом, однак втрачаються і ті й інші права, якщо позов про них не буде подано протягом строку давності. У дореволюційному праві позовній давності приділялася значне місце. Зокрема, в статті 692 Громадянських законів вказувалося, що право відшукування тим чи іншим чином обмежується десятирічною давністю.

Радянське право приділяло багато уваги інституту позовної давності. Так стаття 44 Цивільного Кодексу УРСР 1922 року передбачала: «Строк позовної давності в спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями є півтора року, а в спорах приватних осіб і організацій як між собою, так і з установами, підприємствами і організаціями усуспільненого сектора народного господарства є один рік» Загальний строк позовної давності за статтею 71 ЦК УРСР 1963 року був встановлений у 3 роки. Цей Кодекс визначав позовну давність як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено¹⁶.

Із прийняттям Цивільного Кодексу України, який набрав чинність у 2004 році у вітчизняному законодавстві було вперше визначено поняття позовної давності. Правовому регулюванню строків позовної давності присвячено главу 19. Згідно статті 256, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

Цим кодексом, поряд із збереженням сталих норм про позовну давність започатковано ряд новел. Наприклад, змінено підхід до спеціальних строків позовної давності. Але не можна казати про остаточну сформованість правового регулювання цього інституту. Можливі зміни щодо уточнення видів спеціальних строків позовної давності, підстав для поновлення строків позовної давності. Деякі науковці вважають, що неминучі зміни стануться у процесі адаптації цивільного законодавства України до відповідних норм цивільного законодавства ЄС, де ці строки значно триваліші¹⁷.

Можна сказати, що термін позовної давності це спеціальний термін захисту порушеного права, бо протягом розвитку цивільного законодавства він не зраджував свого поняття, змінювалася тільки його тривалість.

За радянських часів інститут позовної давності докладно досліджувався юристами. Так професор Б.Б. Черепахін дав наступне визначення: «Позовна давність є терміном, протягом якого допускається примусове здійснення цивільного суб’єктивного права шляхом реалізації права на позов. Із закінченням строку позовної давності припиняється право на позов, але це не означає припинення існування самого суб’єктивного права. Останнє не вмирає тільки через те, що втратило можливість виконання в примусовому порядку». Такого ж погляду, що суб’єктивне право продовжує існувати в юридично ослабленому стані, дотримувалися І.Б. Новицький, Д.М.Генкін, В.А. Тархов, проте були і прихильники думки про припинення самого суб’єктивного права з закінченням строку позовної давності , наприклад, Д. І. Мейер, Г. Ф. Шершеневич, М. М. Агарков, О. С. Іоффе, В. П. Грибанов.

У сучасній науці немає єдиної думки щодо визначення поняття позовної давності. Існують різні підходи до поняття позовної давності та її значення, різні ставлення до законодавчого визначення. Одні вченні обмежуються у своїх працях визначенням статті 256, а інші не погоджуються із ним. Професор Є.О. Суханов пише, що позовна давність покликана сприяти усуненню нестійкості, невизначеності у відносинах учасників цивільного обороту. А так як з плином часу ускладнюється збір доказів, встановлення позовної давності, спонукаючи сторони до звернення в суд за захистом свого права, одночасно служить інтересам правопорядку в цілому. Позовна давність слугує зміцненню договірної дисципліни, стимулює активність учасників цивільного обороту в здійсненні належних їм прав і обов’язків, а також посилює взаємний контроль за виконанням зобов’язань¹⁸. Окрему думку з приводу позовної давності висловив В. Цікало. Він не погоджується з позицією, згідно з якою позовна давність розглядається як строк для захисту права. Під позовною давністю він пропонує розуміти встановлений законом строк, що спрямований на припинення права на звернення з вимогою про прийняття рішення на захист¹⁹.

Інститут позовної давності продовжує застосовуватися і вдосконалюватися до теперішніх часів. Єдиного міжнародного терміну позовної давності не існує, але норми міжнародного права підкреслюють необхідність відповідності строків позовної давності принципам демократизму, гуманізму, рівності прав суб’єктів цивільних правовідносин. Інститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої держави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб’єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов’язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулювання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм.

Джерела правового регулювання позовної давності різноманітні. У Франції і ФРН, наприклад, позовна давність регулюється нормами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів. У Швейцарії - нормами Цивільного кодексу і зобов’язального закону. У Великобританії замість ряду нормативно-правових актів, що регулювали позовну давність, прийнято єдиний Закон про позовну давність 1980 р. Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умови для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними. Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встановлення сторонами в договорі скорочених термінів давності. По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім’ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо - германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права - як інститут процесуального права²⁰.

Враховуючи положення нині чинного законодавства позовна давність як різновид строків за своєю природою є законним строком, встановленим державою для примусового виконання, здійснення дій з метою захисту, відновлення порушених прав через суд.

Необхідно зазначити, що не можна ототожнювати строк позовної давності із присічним (обмежувальним) строком. Основна відмінність в тому, що зі спливом присічного строку припиняється саме існування реального права, яке охороняється законом на відміну від спливу строку позовної давності, наслідком чого є відсутність реальної можливості захистити своє право в суді.

Можна сказати про найважливіші причини, якими пояснюється значення інституту позовної давності. Насамперед, обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

Виділяють загальну та спеціальну позовну давність. Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Вона застосовується в усіх випадках, за винятком тих, щодо яких законом передбачені спеціальні строки.

Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 року в статті 16 встановлювали такі строки позовної давності: трирічний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, та однорічний за позовами державних організацій, колгоспів, кооперативних та інших організацій один до одного. Трирічна тривалість загальної позовної давності була визначена статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року. Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1991 року в статті 42 також встановлювали лише трирічний строк позовної давності незалежно від того, хто звертається з позовом до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу. Збереження двох загальних строків позовної давності суперечило б загальним принципам цивільного права, тому збереження єдиного лише трирічного строку позовної давності є цілком виправданим²¹. Загальний строк позовної давності в три роки витримав перевірку часом. Практика свідчить, що саме такий строк дозволяє судам об’єктивно розглянути спір, з’ясувати реальні обставини справи та винести справедливе рішення. Крім того, в більшості випадків такий строк вважається достатнім для того, щоб особа змогла оцінити зміст та обсяг порушення свого права і звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права.