Цивільно-процесуальне право

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА  АКАДЕМІЯ»

 

 

            Кафедра цивільного права та  процесу

 

 

Контрольна робота

з курсу: «Цивільно-процесуальне право»

 

 

 

студентки IV курсу

групи № 1

факультету заочного та вечірнього навчання

судово-адміністративної

спеціалізації

Покляцької Анастасії  Ігорівни

 

 

 

ОДЕСА -2013

 

ВАРІАНТ 2

 

 

1. Поняття судових доказів та доказування.
2. Предмет доказування.
3. Розподілення зобов’язань по доказуванню серед осіб, які приймають участь у справі.
4. Відносність та допустимість доказів.
5. Види доказів
6. Оцінка доказів

Задачі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття судових доказів та доказування.

 

У сучасній юридичній  літературі виділяють і відмежовують поняття доказування та докази. Такої концепції дотримується більшість учених, які займаються проблемами цивільного судочинства. Але деякі автори загальним аспектом визначають власне докази, а похідним - процес доказування і засоби доказування, що відповідає назві гл.5 Цивільного процесуального кодексу "Докази". Інші автори надають переваги саме процесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. Деякі автори говорять про те, що існує обов'язок збирання процесуального матеріалу та необхідних для вирішення цивільної справи доказів, хоча не розкривають поняття "процесуальний матеріал". Тобто єдиної понятійної бази протягом тривалого часу дослідження цього питання ще не склалось.

Тому, першою чергою, доцільно зосередити увагу на визначенні основних понять процес доказування та докази.

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М.С. Шакарян: "Доказування - діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Хоча термін судові докази не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується зв'язати процес доказування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова "доказування" свідчить про нерозривний зв'язок доказу з процесом доказування, який слід використовувати для розмежування понять "доказування" і"доведення".

М.Й. Штефан так визначив характерні особливості процесу  доказування:

а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів;

б) докази і доказування  виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Схожої точки зори тримається Васильєв С.В. "гражданское процессуальное доказывание - это мыслительная и процессуальная деятельность суда и иных участников гражданского процесса, направленная на установление истины по конкретному делу и разрешение спора между сторонами" [7.146].

В той же час В.В. Комаровим  визначаються такі етапи доказового процесу: збирання, дослідження й оцінка доказів. Не зважаючи на різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій на кожній стадії процесу доказування, загальним аспектом доказового процесу буде поетапність та відповідна стадійність, які також мають відтворюватись у понятті доказування. [7.11]

Заслуговує на увагу  й розширене визначення процесу  доказування, дане М.Й. Штефаном: "Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів". [11] Тобто вченим на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні. [6.12]

Треба відокремити розумову діяльність та її наслідки від доказової за допомогою додаткового поняття "доведення". Останній термін має застосування у ст.10 ЦПК України у широке значення і характеризує всю діяльність осіб, що беруть участь в справі, а саме: "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень". Тобто норма закону чітко встановлює, що існування певних обставин необхідно довести, а не тільки доказати.

Слід зазначити, що поняття "доводи" застосовується як у ст.27 нового ЦПК, так і мало застосування в дореволюційному цивільному процесі. Якщо сучасні науковці не розкривають поняття "доводи", то в дореволюційній науці доводи розкривались з таким значенням: "Доводи в широкому змісті - все, що сторона приводить на захист своїх прав та на спростування прав супротивника, зокрема - це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і підкріплюючі або спростовуючи їх докази, без яких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозумілі суддям, не правильно розтлумачені і замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї". [6.14] Можна дійти висновку, що у цьому ґрунтовному визначенні простежується певний зміст на закріплення за дієсловом "доводити" як процесуальної, так й розумової діяльності.

Таким чином пропонується: по-перше, розмежувати поняття доказування та доведення. По-друге, закріпити за поняттям доказування лише зміст стосовно таких процесуальних дій, як збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів особами, що беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. По-третє, поняття доведення пропонується вважати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування. Сформульовані у ст.27 ЦПК окремі процесуальні дії, як то: подача своїх доводів, міркувань та заперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням.

Стосовно терміну докази, то для визначення найбільш конкретного та обґрунтованого поняття, необхідно дослідити позиції вчених, що займались теорією доказування. Так, більшість авторів встановлює і надає переваги, в основному одній, на їх думку, характерній особливості доказів, що стає основою для визначення поняття доказів.

Д.М. Чечот розглядає  докази як "будь-які факти і  відомості про них, які опинились  на орбіті судового дослідження" [10], хоча, на наш погляд, таке широке розуміння  цього поняття потребує тлумачення через передбачені законодавством обмеження. Можна погодитися з тим, що при визначенні питань належності доказів та допустимості засобів доказування (за ст.59 ЦПК доказів) суд або суддя можуть припуститися помилки і, навіть, після ухвали суду про неприйняття таких доказів, вони можуть бути розглянуті судом апеляційної або касаційної інстанції. Отже абсолютно "відкидати" доказ, який подавався стороною можна тільки в тому випадку, коли рішення суду набрало законної сили.

Російське законодавство  передбачає регламентування аспекту, яким впорядковується порядок отримання доказів. Так, раніше у російському законодавстві (ч.3 ст.49 ЦПК РСФСР) докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили та не можуть бути взяті за основу рішення суду, а нині (ч.2 ст.55 ЦПК РФ). У чинному ЦПК України таке положення відсутнє, але нині ч.1 ст.59 нового ЦПК також закріплено положення аналогічне російському процесуальному законодавству, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Повертаючись до наукових концепцій, слід зазначити, що суттєвої уваги, заслуговує позиція А.А. Давлетова, який пропонує розглядати інформаційний підхід як результат розвитку теорії відображення і виділяти три елементи ретроспективного пізнання: факт, інформацію, знання. З цього напряму дослідження інші процесуалісти роблять ще більш істотні висновки, що докази по цивільній справі - це відомості про факти, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи, отримані з указаних в законі засобів і в порядку, передбаченому ЦПК, з чим однозначно погодитись важко. [6.18]

Для більш детального розуміння процесу доказування  Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділяти докази на матеріальні та інформаційні та витлумачувати термін "фактичні дані", застосований у ст.57 ЦПК  відповідно до характеру засобів  доказування.

Засоби доказування  можуть поділятись на:

інформаційні (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків);

речові;

змішані (письмові докази, висновок експерта).

Доказ - окремий елемент  засобу доказування, що містить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

 

 

2. Предмет доказування.

 

Визначення предмету доказування в цивільному процесі  є складною проблемою в науці  процесуального доказування. Щодня  вона постає перед сотнями практикуючих юристів та не є новою для вчених-процесуалістів. Це і не дивно, так як дана категорія має не лише теоретичне, а й значне практичне значення – своєчасне та повне з’ясування судом обставин справи та правильне вирішення цивільних спорів.

За часів існування радянського союзу даним питанням займалися такі вчені, як: Звягінцева Л. М., Клєйман А. Ф., Плюхіна М. А., Решетнікова І. В., Трєушніков М. К., Штутін Л. Я., Юдельсон К. С. та інші. Сьогодні ж робляться окремі спроби дослідити питання предмету доказування в цивільному судочинстві у рамках більш загальних понять «докази і доказування», так би мовити «мимохідь», не вдіючись до глибокого аналізу.

Разом з тим, проблеми реально існують, а всю їх сукупність можна звести до такого:

• визначення поняття предмету доказування в цивільному процесі;
• спірні питання суб’єктів формування предмету доказування в цивільному судочинстві;
• проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі;
• факти, що не підлягають доказуванню в цивільній справі. 

З огляду на те, що дані питання  мають особливо важливе практичне  значення, варто спробувати дійти  висновків щодо деяких з них.

Так, аналіз чинного законодавства  свідчить, що в діючому Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) немає визначення поняття «предмет доказування». Але даний термін вживається в окремих статтях кодексу (наприклад: ст.ст. 58, 179 ЦПК України). Це призводить до плюралізму думок серед науковців стосовно того, що потрібно розуміти під предметом доказування в цивільному процесі, а також до неоднозначного сприйняття і розуміння сторонами і судом даного поняття.

Штефан М. Й. вважає, що предмет доказування – це юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі [1].

Клєйман А. Ф. визначає предмет  доказування в цивільному процесі  як спірні юридичні факти, що мають  значення для вирішення спору, так  як вони пов’язані з підставами позову і з мотивацією рішення  суду [2].

Штутін Л. Я. вважав, що «під предметом доказування в цивільному процесі слід розуміти обставини, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін» [3].

Як видається, аналіз ст.ст. 58, 60, 130 та 179 ЦПК України дає  підстави стверджувати, що предмет  доказування – це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, та з приводу яких між сторонами існує спір.

Слід зазначити, що внаслідок  поглиблення змагальності у сучасному  цивільному процесі сторони поряд  із судом починають відігравати роль основних суб’єктів доказування. При цьому їх доказова діяльність має свій предмет, правильне визначення якого робить доказування організованим, плідним і забезпечує встановлення істини 4].

Позивач розпочинає формування предмета доказування під час складання позовної заяви, у якій він вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 ЦПК України). Відповідач долучається до процесу формування предмета доказування, висловлюючи і обґрунтовуючи свої заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України). Тому факти підстави позову чи заперечення проти нього є основою предмета доказування. Проте, остаточне судження про належність тих чи інших фактів до предмета доказування належить суду, оскільки відповідно до ст. 130 ЦПК України суд під час попереднього судового засідання визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору. Розширене тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що суд має право відносити до предмета доказування обставини, якими сторони не обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, але повинні були це зробити, бо на думку суду, ці обставини мають суттєве значення для ухвалення рішення по справі. Отже, остаточне значення у формуванні предмета доказування відіграє суд, за яким останнє слово в цьому питанні [5].