Цивільно-процесуальне право

Як слушно зазначав Ю. С. Гамбаров, «міркування про суттєве  чи несуттєве значення тих чи інших  тверджень завжди належить суду, так  як сторони можуть помилятись стосовно юридичної оцінки наведених ними фактів і виявитися нездатними встановити правильне співвідношення між суттєвими і несуттєвими» [6]. Л. П. Смишляєв вважав, що обмеження дослідження справи первісними вказівками сторін на підставі їх вимог чи заперечень при наявності інших фактів, що характеризують взаємовідносини сторін, є процесуальним порушенням суду [7].

Неповне чи неправильне встановлення предмета доказування судом призводить до ухвалення неправильного рішення  суду, що, як правило, скасовується вищестоящим  судом апеляційної чи касаційної інстанції.

Як видається, слід позитивно оцінити вирішальну роль суду у встановленні предмета доказування, проте, такий відступ від змагального начала свідчить про змішаний характер національного судочинства, в якому простежуються слідчі функції суду.

Процес формування судом предмета доказування має такі етапи:

1. суд з’ясовує коло фактів, наведених сторонами для підтвердження своїх вимог і заперечень і визначає які з них мають значення для вирішення спору;
2. суд вказує факти, які на його думку мають значення для вирішення спору, але сторони не вказали ці факти як підставу своїх вимог чи заперечень;
3. серед фактів, які мають значення для вирішення спору, суд розмежовує дві групи фактів: а) факти, які визнаються сторонами, тобто є безспірними; б) факти, з приводу яких у сторін існує спір. Саме з останніх і формується предмет доказування.

Ще одним спірним  питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові  факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [8].

Прихильники ж широкого розуміння  предмета доказування вважають, що до нього мають входити факти, які мають матеріально-правове значення, так і факти процесуально-правового характеру, оскільки останні є підставою для вирішення питань, що належать до можливості і допустимості судового захисту, а також до належного порядку його здійснення.

Видається, що прихильники широкого розуміння предмета доказування більш послідовні, оскільки без доказування фактів процесуально-правового значення неможливо ухвалити рішення по справі. Зокрема, відповідач, який заявив заперечення проти позову в зв’язку з тим, що тотожна справа вже розглядалась судом, повинен довести цей процесуально-правовий факт.

Крім того, пропонують відносити  до предмету доказування і так  звані перевірочні факти, які  підтверджують чи спростовують достовірність  доказів.

Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.

Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.

Також доцільним буде визнання специфіки  предмета доказування залежно від  функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 ЦПК України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.

Особливістю предмета доказування  є можливість змінювати об’єм  фактів, що входять до його складу.

Зокрема, ця зміна може бути пов’язана з диспозитивним правом позивача протягом усього розгляду справи на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 ЦПК України). Визнання відповідачем певних фактів, що входять до підстави позову, також призводить до зміни предмета доказування.

Предмет доказування може змінитись  внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні  обставин, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок  помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнано в результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК України).

Також зміни в предметі доказування  можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 ЦПК України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 ЦПК України).

Проблемним залишається сьогодні питання щодо вирішення колізій  між окремими положеннями ЦПК  України щодо суб’єктів формування предмету доказування, а саме щодо ролі суду в цьому процесі. Очевидно, питання  має вирішуватись на користь вирішальної ролі суду у встановленні предмета доказування.

Видається за необхідне усунути  прогалину в законодавстві і  надати право відмовитись від  визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а й іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.

Доцільно також було б визначити  на законодавчому рівні критерії для визнання судом певних фактів загальновідомими. Як такі можна запропонувати  наступні: відомість факту особам, які беруть участь у справі та складу суду, що розглядає дану справу.

Отже, вбачається, що подальше дослідження суті, змісту та проблематики предмету доказування сприятиме  вдосконаленню доказової діяльності суб’єктів доказування в цивільному процесі, а також ефективному  здійсненню завдання цивільного судочинства.

 

 

3. Розподілення зобов’язань по доказуванню серед осіб, які приймають участь у справі.

 

 

Докази подаються сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази, або збирає їх за своєю ініціативою. Доказове значення мають лише ті пояснення сторін і третіх осіб, в яких містяться відомості про факти, що мають значення для справи.

Поряд з поясненнями  по суті справи, сторони і треті  особи мають право представляти свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході судового розгляду питань, брати участь у допиті свідків та експертів, висловлювати свою думку з приводу змісту і достовірності письмових і речових доказів тощо. Подібні пояснення поряд з заявами сторін розпорядчого характеру ( признання позову, відмова від позову і.т.п.) не є доказами у справі.

Пояснення сторін і третіх осіб мають неоднакове значення, а доказами з цивільної справи можуть бути тільки ті пояснення, які містять відомості про факти, що належать до предмета доказування. У поясненнях сторін і третіх осіб виділяють:

1. повідомлення, відомості по факти, тобто докази;
2. волевиявлення;
3. судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;
4. мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;
5. вираження емоцій, настрою.

Значення пояснень сторін визначається тим, що сторони є учасниками спірного правовідношення і можуть дати більш повні відомості відносно фактів, які мають значення для справи. Суд не може обґрунтовувати свої висновки лише на заявах сторін, не підкріплених ніякими об’єктивними даними, і повинен запропонувати їм обґрунтувати свої ствердження. Не тільки твердження сторін, але й призначення фактів, на яких вони обґрунтовують свою позицію зі справи, для суду не обов’язкові і приймаються тільки тоді, якщо немає сумніву, що признання відповідає обставинам справи.

Один із засобів доказування  в цивільному процесі – показання свідків, тобто повідомлення суду свідком відомостей (фактичних даних) про обставини, які мають значення для встановлення істини в справі.

За ст. 50 ЦПК Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

Закон встановлює усну форсу  показань свідків. Якщо зазначені вище свідки з’являються у засідання суду, який розглядає справу, їх слід допитати. Крім обов’язку дати показання, свідок наділений процесуальними правами. Свідок, даючи показання, може користуватися письмовими замітками в тих випадках, коли його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті.   Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. ( ст. 181 ЦПК)

Висновок експерта –  результат експертизи, тобто дослідження представлених судом об’єктів, яке провадиться експертом з метою встановлення обставин, що мають значення для справи. Таким чином, засобом доказування в цивільному процесі є не сама експертиза, а висновок експерта.

Згідно ст. 143 ЦПК для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Експертизу проводять на суді чи поза судом, коли це потрібно за характером дослідження або коли об’єкт дослідження неможливо доставити до суду.

В ухвалі про призначення  експертизи належить зазначити з  яких питань потрібні висновки експертів і кому доручається провести експертизу.

Експертиза проводиться  експертами відповідних установ  або іншими спеціалістами, призначеними судом. Експертом може бути призначена будь-яка особа, яка володіє необхідними  знаннями для дачі висновку.

У цивільному процесі застосовуються різні експертизи:  судово-медицинська, судово-психіатрична,почеркознавча, товарознавча, біологічна тощо. Предметом експертизи не можуть бути питання права.

 Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 КПК. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.  
 
 

 

 

6. Види доказів

 

Класифікація доказів  може проводитися по декількох підставах  або ознаках. Так, наприклад, доказові факти класифікуються по одній ознаці, а засоби доказування - по іншій. Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення.

Способом класифікації доказових фактів є їх розмежування по характеру зв”язку з шуканим  фактом на прямі і непрямі.¹ Як ми встановили, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.

Наприклад, по справі про  відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням  гр-на К., суд встановив, що:

- потерпілий у момент  спричинення шкоди знаходився  в стані сп”яніння;

- наїзд на потерпілого  відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;

- в результаті різкого  гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох  машин.

Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.

Оскільки відомості  про факти є змістом доказу, а засоби доказування їх формою, класифікація може бути застосовна і  до тих, і до інших.

По джерелу вони діляться на особисті (інформаційні), речові і змішані.² Під джерелом розуміється певний об”єкт або суб”єкт, на якому або в свідомості якого знайшли віддзеркалення різні факти, що мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Особисті (інформаційні) докази складаються з: