Книгознавство як наука

 

 

Зміст:

 

Розділ 1 Книгознавство як наука………...……………………………………3

1.1 Зародження книгознавства як науки і його періоди розвитку…..…..3

1.2 Сучасне розуміння книгознавства…………………………………….4

1.3 Об’єкт і предмет книгознавства…………………………...…………..5

Розділ 2 Офіційне видання……………………………………………….……..7

2.1 Видання та його класифікація…………………………………………7

2.2 Офіційне видання………………………………………...…………….8

2.3 Види офіційних видань……………………………………………...…9

Розділ 3 Поясніть значення терміну «рукописна книга і

наведіть приклади ……………………..………………………………………12

3.1 Виникнення та історія розвитку рукописної книги………..……….12

3.2 Приклади рукописної книги………………………………………….15

 

 

Розділ 1

Книгознавство як наука

 

1. Зародження книгознавства  як науки і його періоди  розвитку

Термін „книгознавство” чи не першим застосував Міхаель Деніс (кінець XVIII ст.). Його теоретичні погляди викладено в працях: "Нарис бібліографії та книгознавства" (1774) і "Вступ до книгознавства" (1778). Під бібліографією М. Деніс розумів насамперед історію рукописної і друкованої книги. Історія ж літератури представляла систематизований огляд книг по різних галузях знання, а книгознавство вважалося філологічною наукою.

У 1820 р. в статті "О необходимости в содействии российскому книговедению" А.Г. Анастасевич вперше в Росії вжив термін "книгознавство".

Книгознавство – це  наука про книгу і книжкову справу; об'єднує історію, економіку і статистику книги, журналістику, видавничу справу, мистецтво книги, бібліографознавство, бібліотекознавство та ін.

Інтерес до теоретичних побудов в області так широко трактованої „бібліографії” збільшився у роки Великої французької революції, коли в руках республіки опинилися колосальні книжкові багатства аристократів.

Широко тлумачив це поняття автор "Опыта российской библиографии" В. Сопиков (1765–1818). Він стверджував, що бібліографія "полягає в пізнанні книг взагалі, в ученій історії і в усьому, що стосується мистецтва друкарства".

Про бібліографію тоді говорили значно частіше, ніж про книгознавство. Однак, термін, запропонований М. Денісом, не забувся. У 1802 - 1804 р. вийшов "Тлумачний словник з бібліології", на сторінках якого Етьєн Пеньо спробував  сформулювати  відмінні  риси бібліографії та книгознавства[1,53-57].

Починаючи з Е. Пеньо став  формуватися погляд на книгознавство як "науку наук", що повною мірою був виражений А. Г. Анастасевичем, одним із засновників російського книгознавства. На його думку, "наука про книги зробилася галуззю людських пізнань і наукою тим найважнішою, що вона містить у собі всі інші, тому що всі інші містяться в книгах".

З другої половини XIX в. спочатку в Німеччині, а потім і в інших країнах книгознавство іменували терміном "бібліотекознавство".

Другий період знаменується  звуженням книгознавства (бібліології) до суто історико-книжкової науки, що досліджує книгу із зовнішнього матеріального боку (Ш. Ланглуа). Відбувається відособлення книгознавчих дисциплін, перш за все бібліографії та бібліотекознавства.

Третій період характеризується  появою інтегративного підходу до книгознавства як комплексу наук про книгу та книжкову справу, що намітився у працях М.М. Лисовського. У 1913 р. він прочитав у Петербурзькому університеті перший у Росії навчальний курс книгознавства, визначивши його як „наукову дисципліну, що поєднує технічні, практичні та теоретичні пізнання, що стосуються книги як такої у її минулому і сьогоденні і має на меті з'ясування умов виникнення, поширення й експлуатації творів писемності та друку, а також з'ясування причин і наслідків кількісного складу цих творів при різних обставинах”. Основною ідеєю, що визначає завдання книгознавства, є вивчення еволюції книги в її якісному та кількісному відношенні. Вчений виділяє три розділи: книговиробництво, книгорозповсюдження, книгоописання.

Значний внесок у розвиток книгознавства вніс чеський книгознавець Л.Я. Живні, який ставив знак рівності між поняттями «бібліологія» і «книгознавство»[1,62-70].

 

2. Сучасне розуміння книгознавства

Сучасне розуміння книгознавства базується на концепції М.М. Лисовського, розвинутої і збагаченої у працях О.М. Ловягіна, М.М. Куфаєва та їхніх західних колег.

Більшість фахівців вважають книгознавство універсальною наукою про книгу та книжкову справу. Проте існують розбіжності у підходах до визначення його складу, предмета, об’єкта, методів, співвідношення з іншими науками і в розумінні книгознавства як науки. Умовно виділяють три концепції книгознавства:

1. Книгознавство – єдина  комплексна наука про книгу  та книжкову справу.

2. Книгознавство – комплекс  наук про книгу та книжкову  справу, пов’язаних між собою.

3. Вузьке розуміння книгознавства  як науки про книговидавничу  справу і книжкову торгівлю.

Книгознавство як комплексна наука включає до свого складу науку про видавничу справу, науку про поліграфію, про книжкову торгівлю (бібліополію), бібліотечну справу (бібліотекознавство), науку про бібліографію (бібліографознавство). Кожна з цих дисциплін, у свою чергу, представляє собою комплекс відносно самостійних галузей знання. Дисципліни книгознавчого циклу існують на трьох рівнях і можуть розглядатися в ракурсі минулого (історія), сьогодення (теорія і практика) і майбутнього (прогностика). Рівні діалектично пов'язані, що дозволяє, вивчаючи минуле, зрозуміти сьогодення і передбачати майбутнє.

Книгознавство розглядає книгу (журнал, газету) як знакову систему, що є посередником в обміні інформацією між зовнішнім світом, автором, що відображає його у своїх творах, і читачем[2].

 

3. Об’єкт і предмет  книгознавства

Об'єктом книгознавчого знання служать всі факти і явища книги і книжкової справи, а також усі види книгознавчої діяльності, тобто всі види рукописної і друкованої книги (видань), всі процеси і форми книжкової справи – книговиробництво, книгорозповсюдження, книговикористання, діяльність з їх організації й удосконалення.

Під предметом книгознавства слід розуміти сукупність проблем і завдань, пов'язаних з виявленням сутності, закономірностей існування, розвитку, зміни форм книги і книжкової справи.

Створення книги, її поширення, збереження і використання є логічним процесом, початок якого в авторі, згодом випливають процеси – редакційно-видавничий, виробничий (поліграфічний), книгорозповсюдження (книжкова торгівля і бібліотечна справа), інформація про книгу на всіх стадіях її виробництва і поширення – бібліографія і читач – його сприйняття книги.

Усі ці процеси тісно пов'язані й створюють те, що називається книжковою справою. Таким чином, об'єктом вивчення стають книга і книжкова справа. У зв'язку з тим, що кінцевим адресатом є читач, то і він входить до об'єкту науки, в результаті виникає триєдиний  системний об'єкт: книга, книжкова справа, читач[3,304-309].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Офіційне видання

 

1. Видання та його класифікація

Видання – це найголовніший вид документа, головне джерело інформації, універсальний засіб соціальної комунікації.

Видання – це документ, який призначений для розповсюдження інформації

Основну частину видань складають текстові видання, зміст яких передається знаками природної мови. Їхню основу складає словесний (мовний, літературний) текст, що містить фрази і слова, значення яких відомо читачеві або може бути знайдено в тлумачному словнику.

Будучи одним з видів документів, видання може класифікуватися за ознаками документа: за змістом, матеріальної конструкції, періодичності, знаковій природі інформації і т.п. Його типологічне різноманіття, як і документа в цілому, базується на сукупності ознак, головними з яких є цільове та читацьке призначення, а також характер інформації, що міститься у виданні. Це служить підставою для всебічної характеристики видання як виду документа[4].

Видання класифікують за такими ознаками: цільовим призначенням, обсягом, складом основного тексту, структурою, ступенем аналітико-синтетичної переробки інформації і т. ін. Це дозволяє здійснити внутрішньовидову класифікацію видань, визначити їх різновиди і типологічну розмаїтість.

За цільовим призначенням виділяють такі типи видань: офіційне, наукове, науково-популярне, науково-виробниче, виробничо-практичне, нормативне виробничо-практичне, навчальне, суспільно-політичне, довідкове, видання для дозвілля, рекламне, літературно-художнє.

 

 

2. Офіційне видання

Офіційне видання – це видання, що публікується від імені державних органів, закладів, відомств чи громадських організацій та містить матеріали нормативного чи директивного характеру.

До офіційних видань належать видання Конституції, законів, указів, ухвал, розпоряджень, рішень, циркулярів, програм, статутів, інструкцій, методичних вказівок, прейскурантів, а також стандартів, нормативів і норм.

Функціональне призначення офіційних видань – уводити в дію і поширювати встановлені, тобто затверджені відповідними органами, норми, вимоги й правила у сфері суспільного життя, науки, культури, виробництва. Більшість з них, як правило, має обов'язковий характер, тобто юридичну силу.

Офіційні видання містять інформацію, необхідну для управління суспільством або державою (Конституція України, Указ Президента, постанова Верховної Ради, рішення Кабінету Міністрів України і т.п.); окремою територією (республіка, область, район, селище, село); конкретною сферою діяльності (наука, техніка, економіка, культура, освіта, охорона здоров'я і т.д.); окремими підприємствами, установами, організаціями (об'єднання, підприємство, фірма, навчальний заклад і т.д.).

Залежно від сфери дії і нормативності визначається читацька адреса офіційних видань. Так, Конституція і закони України поширюються на всіх громадян країни, статут — тільки на співробітників установи, підприємства або організації, стандарт — тільки на тих, хто зайнятий розробкою, випуском і експлуатацією виробу, виготовленого за цим стандартом.

Для офіційних видань характерний компактний набір (вживання шрифтів дрібних кеглів), невеликі береги, дробова рубрикація тексту. Часто застосовуються двосторонні поточні колонтитули. Переважають брошури з м'якою обкладинкою, віддруковані на дешевих ґатунках паперу. Проте деякі видання виготовляються з дорогих ґатунків паперу, покриваються тканинною палітуркою і золотим тисненням. Так часто видають Конституцію (основний закон) держави.

 

3. Види офіційних видань

Виділяють такі види офіційних видань: нормативно-правові; нормативні видання зі стандартизації і нормативно-інструктивні видання.

До нормативно-правових видань відносять конституцію, закон, указ, постанову, загальнодержавну програму економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, розпорядження, рішення.

Конституція — основний закон держави, що визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи утворення представницьких органів влади, виборчу систему, основні права й обов'язки громадян. Конституція — основа всього поточного законодавства.

Конституція України має вищу юридичну чинність. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція приймається сесією Верховної Ради України.

Закон — нормативний акт, прийнятий вищим органом законодавчої влади (Верховною Радою України) у встановленому Конституцією порядку. Це основне джерело права, що має вищу юридичну чинність стосовно інших нормативних актів (указів, постанов і ін.). Закони розрізняються між собою за тематико-змістовною ознакою (Кодекс законів про працю, Цивільний кодекс, Закон „Про бібліотеки і бібліотечну справу” і т.д.).

Указ — нормативний акт глави держави (президента).

Президент України на основі Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.

Постанова — нормативний документ, внесена вищими органами виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерство, відомство, інші центральні органи виконавчої влади), обов'язковий для виконання.

Загальнодержавна програма економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища є нормативним документом, прийнятим сесією Верховної Ради України, має вищий директивний характер, обов’язкова для виконання. Регіональні програми соціально-економічного і культурного розвитку, охорони навколишнього середовища, прийняті органами місцевого самоврядування, є обов'язковими для виконання на відповідній території.

З метою вживання оперативних заходів по важливим тепер питаннях органами виконавчої влади, міністерствами (відомствами) видаються розпорядження.

Рішення видаються органами місцевого самоврядування в межах наданих їм прав і сфери або території дії.

Статут — це офіційне видання, що містить звід правил, що регулюють організацію, порядок діяльності, права й обов'язки членів однієї установи (підприємства, організації).