Висвітлення культурної проблематики в газетіі "Дзеркало тижня"

«Культуроформуюча функція журналістики, – зазначає Є. П. Прохоров, – не має прагматичної спрямованості, її мета – збагатити внутрішній світ людини як самоцінної особистості. При цьому розширюється принцип самостійного вибору кожною людиною культурних цінностей, їх осмислення та інтеріоризації, тобто «включення» в особистісний світ. Це зобов’язує журналіста знати сфери культурних уподобань та захоплень своєї аудиторії, щоб забезпечувати її відповідною інформацією» [17, с. 63].

Український інформаційний  простір, за оцінками фахівців, на 85–90 % заполонений чужомовною, агресивною, насильницькою, порнографічною, низькопробною  «культурою», яка денаціоналізує дітей, підлітків, молодь.  «Всім телевізійним каналам, більшості газет, Інтернет-виданням надано необмежене поле для руйнації величезного духовного потенціалу української нації» [15].

Сьогоднішнього читача не завжди задовольняє спектр «повідомлень»  зі сфери маскультури. «Зокрема встановлено, що бульварна преса з оповідями  про життя зірок асоціюється  з негативом для респондентів молодого покоління, а для більшості  респондентів, які позитивність інформації асоціюють з культурою, задоволення  приносить корисна, пізнавальна  інформація про історію, мистецтво, духовні надбання різних народів» [13].

 У вітчизняному інформаційному просторі, на жаль, цікавої, пізнавальної інформації досить мало. Зокрема, практично відсутні телевізійні програми з проблем мистецтва, історії, техніки тощо. Відповідно, національні програми, які в «дуже легкій» формі обговорюють проблеми кіно, книговидавництва, музики тощо мають досить примітивний характер та призначені не для пізнання та підвищення рівня освіченості, а просто для розваг, або заповнення ефірного часу, чи газетної площі.

Деякі українські мас-медіа, на жаль, не готові говорити про національність, націоналізм, українське в позитивному контексті. Сьогодні спостерігається тенденція неоднозначного сприйняття навіть самих цих понять (про що, до речі, свідчать не лише матеріали ЗМІ, а й навіть лексикографічні розвідки [2].

Неоднозначне розуміння  української національної ідентичності виявляється у наявній у журналістському  дискурсі тенденції тяжіння до створення  негативного стереотипу про українців  та українське взагалі. Так, проведений Н. С. Желіховською контент-аналіз етноніму «український» в публіцистичних творах журналу «Київ» засвідчив явну перевагу негативних матеріалів над позитивними: серед зафіксованих у публіцистичних текстах 475 слів «український» 301 виявилися у негативно-критичному контексті і лише 174 – у схвально-позитивному [7].

Відомо, що консолідує суспільство  зсередини і робить країну пізнаваною для зовнішнього світу насамперед символіка національної культури, яка  може бути представлена визначними іменами, національно-культурними реаліями тощо. Багато українських авторів, стурбованих  іміджем України на міжнародній  арені, нарікають із приводу негативного  характеру символічної репрезентації  на світовому рівні (екологічні катастрофи, герої «касетного скандалу», «вороги  вільної преси») та віднесеністю символіки  лише до поп-культурного реєстру (брати Клички, Андрій Шевченко, Вєрка Сердючка) [15, с. 76].

Ще в багатьох українських  газета існує внутрішньо національна  ворожнеча, поділ на східних і  західних, правобережних та лівобережних. На мою думку, такі упередженості  існують не лише в політичному  дискурсі, а й у культурному, що цілком легко простежити.  Україна  – це держава з надзвичайно  багатою та колоритною національною культурою. І, якщо б ЗМІ захотіли її пропагувати в широкі маси, то про брак тем, чи матеріалів тут і не згадувалося б. Але мас-медіа все-таки пишуть про масову культуру, цим самим допомагаючи їй ще міцніше утвердитись серед українського населення.

Національно-культурна символіка, на жаль, майже невідома за межами країни. Сьогодні вітчизняному інформаційному простору властива нав’язлива пропаганда викривлених уявлень про національно-культурні  цінності, традиції України, що особливо яскраво простежується в рекламному дискурсі. Тобто, українська істина культура, споконвічні символи та обереги для рекламних текстів. Основною метою реклами, як ми знаємо, є стимуляція збуту, збільшення попиту тощо. Так, рекламуючи певні товари (найчастіше алкогольні напої, тютюнові вироби), автори рекламних текстів вставляють рекламні образи в традиційні для українця архетипи мовної свідомості – уявлення про типові національні традиції, які зафіксовані у підсвідомій сфері психіки будь-якої людини. Наприклад, відомо, що архетип «український козак» представлено такими поняттями, як «мудрість», «почуття гідності», «служіння своєму народові»; архетип «гетьман» – поняттями «Богдан Хмельницький», «міць», «розум», «гідність»; архетип «українська земля» – «родючість», «працелюбність», «любов до рідного краю» тощо. Безумовно, перераховано далеко не всі поняття, що входять до складу зазначених архетипів, але точно можна зазначити, що вони не містять поняття «горілчані напої», для реклами яких вітчизняні крийетери використовують названі символи» [12].

1.4. Залишковий принцип культурної журналістики

Залишковий принцип (підхід) – відношення до чого-небудь як до другорядного, неважливого, чим можна зайнятися і що можна забезпечити в останню чергу із залишку коштів, ресурсів. 

В культурної журналістики інша проблема: мало того, що на розвиток культури майже не виділяють коштів, самі редактори та журналісти не надають  культурній тематиці важливого значення. Культурою «доповнюють» ефірний  час, заповнюють газетну площу тощо.

Ця проблема сформувалась в журналістиці, зокрема пострадянській, історично.  Преса в часи СРСР виконувала пропагандистську функцію, тому культурі не віддавали належного. «За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-ме місце у світі» [12].

Ще за часів Радянського Союзу  ми знаємо, що таке фінансування за "залишковим принципом". Усі кошти зосереджувалися  на розвитку важкої промисловості, а  легка промисловість нагадувала потопаючий корабель серед океану. «Сьогодні в Україні склалася подібна ситуація, коли "залишкового принципу" дотримуються вітчизняні можновладці у сфері культури. Однак проблема навіть не у фінансуванні, а у ініціативних рішеннях.

Самобутність української культури – явище виняткове. Складається таке враження, що нинішня влада не розуміє, для чого державі культура, і з якої такої примхи країни, які не можуть похизуватися культурним багатством, "вивертають кишені", щоб інвестувати кошти в культурну політику. Адже саме ця царина є головним "брендом", обличчям країни перед світовою громадськістю» [22].

Наприклад, Грузія досить вдало подолала проблему залишкового підходу фінансування. Лише згадати роботу над культурною інтеграцією грузинської влади за часів президенства Саакашвілі. Декілька років тому Грузію сколихнула культурна революція, яка забезпечила державі привабливість з боку туристів з різних країн світу і відіграла важливу роль у припливі капіталу до держбюджету країни. Створення умов для притоку туристів і, відповідно, валюти стало однією з ключових сфер, де нова грузинська влада почала діяти радикально.

Важливим є те, що українська культура, на відміну від грузинської, не потребує революційних кроків. «Вона є досить універсальною й багатогранною, і зацікавлена, швидше, в людині, яка зможе її еволюціонувати, стимулювавши чиновників до ініціативних рішень» [22].

Але для нашої держави  та можновладців, культура – поняття  далеко не із пріоритетних, про що свідчить кількамісячна відсутність міністра у цій галузі. Уже декілька років Міністерство культури перетворюється на бюрократичну структуру, у якій працюють, зазвичай, фахівці, повністю лояльні до регресивних "новацій" з боку влади. «Відомству не вистачає яскравих креаторів, творців із духовного осередку, новаторів, які зацікавленні в активізації культурного поступу країни» [24].

Якщо наслідувати передові держави  у цьому питанні, то власне, українській  культурі не потрібні « керманичі». У багатьох державах світу, як ось наприклад, Велика Британія чи США, Міністерства культури взагалі не існує. Це та сфера, що повністю віддана під опіку громадян. У цих країнах функціонують комітети, департаменти з питань культури, активну участь в яких беруть звичайні люди, а не можновладці. Та перш ніж запроваджувати таке новаторство в нашій державі, варто перевірити рівень культурної освіченості наших громадян.

Проблема «залишкового принципу»  прогресіє не тільки в Україні, а й у багатьох країнах СНД. Наприклад, російська журналістка Марина Ветрова говорить: «Я сама працювала в відділі новин і пам’ятаю, коли не вистачало часу вкластися в 15 хвилин, то відкидали культуру і спорт» [22].

Проте, подолати цю проблему, на жаль, не реально. Якщо Грузія подолала залишковий принцип щодо фінансування у сфері культури, то в журналістиці це неможливо. Адже його створюють самі журналісти, як регіональних, так і передових всеукраїнських видань. Журналіст Сергій Васильєв так висловлюється щодо цієї проблеми: «Залишковий принцип існував завжди і… ця ситуація ніколи не зміниться. Є особлива статистика, і вона стосується всього світу: проблемами духу і культури цікавляться менше 4% населення. Нічого тут страшного немає, таке людство. І проблеми більш насущні його цікавлять більше, ніж книжка, фільм, театральний спектакль, чи концерт академічної музики. І мені здається, завжди потрібно виходити з реальної ситуації і того, що вона не буде змінюватися» [22].

Як не гірко це визнати, але змінилося суспільство. І відповідно змінюється і преса. «Раніше вважали, що газети це пропагандисти-агітатори, преса несла мимоволі певні повчальні ідеї. Можна було пояснити, що ось ця музика хороша, а ця не дуже хороша, ця книжка цікава, а ця серйозна» [22].

РОЗДІЛ 2. Культурна проблематика на шпальтах всеукраїнського видання «Дзеркало тижня»

2.1 «Дзеркало тижня»  як один із найвпливовіших  друкованих ЗМІ

в Україні

«Дзеркало тижня. Україна» – український суспільно-політичний тижневик, одне з найвпливовіших аналітичних видань в Україні. Його наклад сягає 48 тисяч примірників.

Газета була заснована  у Києві в 1994 році як російськомовне видання під назвою «Зеркало недели», але з 2002 року виходить як російською так і українською мовою.

З 2011 року газета почала виходити під назвою «Інформаційно-аналітичний  тижневик «Дзеркало тижня. Україна».

Зміст тижневика складається  з трьох основних гілок: влада, гроші  та людина. В свою чергу вони поділяються  на рубрики, такі як внутрішня та міжнародна політика, право, бізнес, сільське господарство, енергоринок, фінанси, персоналії, наука, здоров’я, туризм, історія та культура [4].

Як бачимо, і в досліджуваному виданні  для культури спрацьовує принцип залишковості. Тобто більше акцентується на політичній та суспільній тематиці, а культура – насамкінець.  Саме керівництво газети проводило соціальне опитування. За його результатами склали статистику щодо читабельності своїх матеріалів:

• освіта — 21%
• наука, культура — 15%
• органи державної влади — 14%
• виробництво — 13%
• охорона здоров'я — 8%
• торгове посередництво — 6%
• сфера послуг — 4%
• фінанси — 3%
• ЗМІ — 3%
• інше — 13%

Як бачимо, для читачів  видання культурна тематика є  на другому місці. Тобто прихильники  «Дзеркала тижня» справді цікавляться  мистецькою темою.

Культурний відділ видання  пройшов низку  кадрових та концептуальних змін з початку заснування.

Відділ культури на початковому  етапі створення очолив Олексій Анатолійович Кононенко – український поет, письменник, журналіст, автор відомихукраїнських пісень, сценарист і режисер культурно-мистецьких заходів, заслужений діяч мистецтв України, Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Івана Огієнка, член Національної спілки письменників України. Автор понад 30 книг, 200 пісень з різними композиторами, 300 публікацій у пресі. Очолював відділ культури протягом 1994 – 1999 років [6,    с. 325].

Після Олексія Кононенка  відділ культури у виданні очолив Вергеліс Олег Анатолійович – український  театральний та кінокритик, журналіст, мистецький оглядач, редактор відділу культури часопису «Дзеркало тижня», письменник, публіцист [ 6, с. 325].