Програма «Гроші» (1+1) ¾ зразок якісної аналітики в українському медіапросторі

Ток-шоу в дослівному перекладі з англійської ¾ «розмовне дійство, розмовне видовище». Вже в 60-ті роки минулого століття цей жанр набув неабиякої популярності, спочатку в США, згодом ¾ в Європі.  Жанр ток-шоу є синтезом таких жанрів як інтерв’ю, дискусія та гра. Головною постаттю в ток-шоу є ведучий. Цей жанр заполонив ледь не весь телевізійний простір, його тематична різноманітність не перестає дивувати. Окрім ведучого, «компонентами» ток-шоу є заздалегідь запрошені гості, «герої ¾ люди, котрі чимось прославились, або просто є цікавими в своїх вчинках, думках, способом життя» [9, с. 59]. Цей жанр один із найбільш яксраво та чисельно представлений українським глядачам. Наприклад, «Говорить Україна», «Один за всіх», «Я так думаю» .

Прес-конференція ¾ різновид інтерв’ю з великою кількістю інтерв’юерів, що ставлять запитання, або добре обізнаними у певній сфері фахівцями.

«Будь-яка прес-конференція може стати паралельно телевізійною передачою ¾ в тому випадку, якщо її тема представляє всезагальний інтерес» [16, с. 49]. Інколи навіть самі телевізійники зініційовують прес-конференції. Зазвичай, такі прес-конференції транслюють в прямому ефірі. Досвід показує, що популярність їх є стабільно високою. Під час них є змога організовувати телемости, приймати дзвінки від телеглядачів, що чудово налагоджує акт комунікації. В жанрі прес-конференції закладена  можливість різностороннього, глибокого висвітлення важливих економічних, політичних, чи наукових проблем. Найяскравішим прикладам такого жанру в українському телевізійному просторі є прямі телемости-конференції із Президентом України, під час яких ставлять свої запитання, як журналісти, так і мають нагоду зателефонувати люди з будь-якого куточка України і поставити свої запитання.

Кореспонденція («передача»), як і більшість жанрів аналітичної журналістики, що прийшла в телевізійний простір із пресової журналістики, проте цей термін так і не прижився в лексиці телевізійників. Сьогодні кореспонденцію називають просто «програмою». Це найпопулярніший із всіх телевізійних аналітичних жанрів. Телевізійна програма за принципом побудови і функціональним призначення не відрізняється від газетної кореспонденції: повідомляє факти, паралельно аналізуючи та узагальнюючи їх. Часто телевізійну програму ототожнюють не лише з газетною кореспонденцією, а й із проблемною статтею.

Російські журналістикознавці Р. Борецький  і В. Цвік  пропонують  до аналітичних тележанрів зарахувати ще, окрім вище зазначених, бенефіс, брифінг, виступ в кадрі, журналістське розслідування, кіножурнал.

 «Бенефіс ¾ ігровий синтетичний видовищний жанр, пов’язаний з презентацією цікавої особистості (наприклад, актора, чи політика)» [9, с. 54]. В такому форматі виходить в світ програма «Імена» з Оксаною Марченко.

Зазвичай, жанр «брифінг» прийнято зараховувати до інформаційних жанрів. Проте дослідники вирішили згадати його і в аналітичній тележурналістиці, аргументуючи це тим, що «брифінг транслює відкриту, зазвичай, безособову передачу офіційного погляду, чи інформації (оригінальної, або суб’єктивно опрацьованої) органу влади (від імені прес-центру чи уповноваженого представника)» [9, с. 65]. Телевізійники практикують таку форму подачі інформації у випусках новин (хоч останні повинні бути інформаційними).

Виступ  (в кадрі) ¾ монолог на якусь суспільно значущу та актуальну тему. Типовий приклад жанру – виступ політичного діяча, чи коментатора, в зв’язку з подією та її висвітленням. Частіше за все використовується як метод подачі інформації в новинних сюжетах, інколи в журналістських розслідуваннях.

Журналістське розслідування ¾ один із найбільш популярних аналітичних жанрів, до якого телевізійники звертаються частіше задля того, щоб висвітлити хід розслідування, а не відобразити його безпосередні результати. Незважаючи на численні потенційні проблеми, перш за все, етичного характеру, що виникають під час проведення журналістського розслідування, цей жанр продовжує займати лідерські позиції серед аналітичних тележанрів. Адже результат розслідування дає можливість конкретно  побачити реакцію суспільства та дієвість праці журналістів [9]. Цілі цикли журналістських розслідувань виходять на телебаченні. Це і «Знак Оклику» (ТВі), «Критична точка» ( ТРК «Україна»), «Гроші» (1+1).

Незважаючи на весь спектр аналітичних тележанрів практикуючі журналісти все ж таки допускають плутанину, створюючи «гібридні» жанри. Наприклад, інформаційний тижневик (за визнаним стандартом) прийнято готувати за принципом випуску новин. На сьогодні всі ці новинні програми гордо йменують себе «інформаційно-аналітичними тижневиками». Так і починається недільний вечір глядачів. Спочатку  «ТСН. Тиждень» (1+1), далі ¾ «Факти тижня» (ICTV),  «Подробности недели» (Інтер), «Сьогодні. Підсумки» (ТВі), «Час. Підсумки» (5 канал), «Підсумки тиждень» (Перший національний). Потім «на закуску» кілька політичних ток-шоу, які пропагують певну ідею, політичну силу тощо, використовуючи при цьому маніпулятивні технології; а не виконують свою пряму функцію ¾ збалансованого висвітлення усіх точок зору щодо порушеного питання. Ось такий інформаційно-аналітичний недільний вечір в пересічного українського глядача.

Проте деякі дослідники, зокрема Сураханов, вважає, що такі інформаційно-аналітичні — одна із основних ознак якісного телевізійного ефіру. За словами Сураханова, це робота телеканалів за принципом «тижня». Суть цього принципу полягає в тому, що п’ять разів на тиждень ¾ інформаційний підсумок дня, раз в тиждень ¾ підсумок попередніх випусків. Безперечно, в останньому має бути присутній аналіз подій, що трапились впродовж тижня [25, с. 151].

Про таку неузгодженість між теоретиками і практиками говорить і Кузнєцов: «Оголошують, дивіться репортаж. А замість події, без якої репортаж не можу існувати, показують виступ кореспондента на місці події, котра давно вже закінчилась» [19, с. 194]. Так само можна сказати і про розуміння ток-шоу. Адже оголошують саме так. А насправді показують бесіду, чи дискусію, де немає ні глядацької аудиторії, ні думки експертів, ні можливості зателефонувати в студію; при цьому ведучий безцеремонно нав’язує глядачам свою точку зору, видаючи її за єдино правильну та безальтернативну.

1.2. Зародження української телевізійної аналітики

Історія українського телевізійного мовлення не така вже й давня, як і у всіх держав. Адже вперше публічне телебачення  з’явилося у 1936 році, в Англії. В 1939 році телевізійні сигнали були і в Нью-Йорку та Москві. Проте справді масове телебачення виникло в Європі та в Америці лише після Другої світової війни. Згадуючи СРСР, дослідники говорять про розквіт телебачення тут у 1950-их роках. Зародження нового каналу комунікації нерозривно пов’язане із технічним прогресом та науковцями-експерементаторами. Винахід телетранслятора не приписують одній людині, проте говорять, що в 1925 році талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в СРСР і в цілому світі передачу телевізійного сигналу. Проте його винахід, як і багато творінь радянських науковців, не був запатентованим [10].

Поява телебачення нерозривно пов’язана із винаходом двох інших каналів передання інформації ¾ радіо (О. Попов) та кінематограф ( брати Люм’єри). Винахід французів братів Люм’єрів у 1875 році був вирішальним поштовхом для зародження та розвитку телебачення. До речі, сам термін «телебачення» у побут увів штаб-капітан російської армії  К. Перський.

Від теоретичних постулатів та ідей вчені поступово переходили до експериментів. І вже в 1920-их роках отримали прототип сучасного телевізійного сигналу. У СРСР, тобто й на українських землях, що входили до його складу, телебачення вперше було «представлене на широкий загал» наприкінці квітня 1931 року. І в цій першій публічній телепередачі були показані співробітники лабораторії (зображення, які рухалися) і фотографічні портрети — без звукового супроводу, «німі» [5].

Зрозуміло, що телебачення 30-их і сучасне кардинально відрізняється: на сьогодні телебачення виконує інформаційну, естетичну, пізнавальну та освітню функції. В 30-х роках про таке навіть і не здогадувались.

Після проведення перших спроб випуску в телеефір агітаційних та політичних програм став очевидним його вплив на маси. Недаремно, найвпливовіші люди світу в сферах політики, економіки тощо  є успішними медіамагнатами, монополістами ЗМІ. Серед них і Сільвіо Берлусконі, Рінат Ахметов, Кіт Руперт Мердок, Віктор Пінчук і т.д.

Ще на початку ХХ століття, в час створення потужних пропагандистських кампаній зрозуміли, що розумними людьми важко керувати. Розповсюджувалось це правило не лише на аудиторію (маси), але й на тих, хто працював «за кадром». Ось так описує «реформи» на радянському телебаченні Саруханов: «На етапі перевиховання нам зовсім не потрібні розумні люди... Потрібні переконливі, цікаві, красиві та покірливі» [25, с. 50].

Вже в 1939 році у Києві здійснили першу телепередачу. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі «Телебачення України» [22] назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник «Українська Радянська Соціалістична Республіка» де у статті «Телебачення і радіомовлення» повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв. Під час війни телецентр було зруйновано, а відновили його діяльність у 1952 році. В ефір подали великий святковий концерт, приурочений 1-му травню. Проте вже згодом почали транслювати не лише твори мистецтва, концерти і т.д., а й власні телепередачі. Спочатку це були інформаційні випуски новин. Першими дикторами Київської телестудії були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко.

Зрозуміло, що працювати на телебачення йшли журналісти-газетярі. Саме із їх приходом на телестудію в Києві пов’язують вихід першої аналітичної програми. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції. Тому система жанрів, на початку, зовсім не відрізнялась від пресової. Але все ж таки телебачення продовжувало залишатись, в першу чергу, каналом передачі інформації, а не формування громадської думки. Тим паче навіть інформаційні передачі проходили ретельний контроль, що здійснювала комуністична партія. На телебаченні переважно можна було зустріти трансляції з’їздів партії (альтернатива газетних звітів), концерти, новини, серіали тощо. Згодом з’явилася реклама, яку також не оминув вплив цензури.  Про аналітику говорити було й годі. Телебачення було перенасичене українофобськими настроями та орієнтоване на оспівування комунізму. Якщо й до 1990-их років спостерігаємо аналітичні програми, то всі вони пропагують та нав’язують через судження ведучого думки радянського керівництва. Отож, робимо висновок, що аналітики на телебаченні в її сучасному прояві до здобуття Україною незалежності, не було.

У 1956 році почала діяти друга після Київської ¾ Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 році почала функціонувати і Львівська телестудія. З 1958 року почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959-го ¾ у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві [5].

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього ¾ практично все сільське населення. Телебачення стало потужним засобом впливу на масову свідомість, тому радянське керівництво ще більше взяло його «під свій покров».

На нашу думку, аналітики,  як такої, не існувало на телебаченні до 1990-их років. Адже якщо й створювалась видимість аналітики, то там не було аналітичного ядра. Програми української радянської соціалістичної республіки були, перш за все, пропагандистськими. Вони створювали соціалістичні пролетарські ідеали, що ставали для так званого середнього класу культовими. Окрім балету, концертів, приурочених Дню перемоги, партійних з’їздів та «аналітичних» програм, в радянському телевізорі нічого не було.

Проте і в 1990-их український телевізійний простір продовжував «страждати» від засилля російських медійних продуктів. Зокрема, виходили в ефір такі аналітичні програми: Время деловых людей (РТР, 1993), «Де-факто» (РТР, 1994), «Батуалло!» (Тоніс, 1994), «Старый телевизор» (НТВ, 1998), УТН (УТ-1, 1991), «Дело вкуса» (Simon [м. Харків], 1996), Ток-шоу "Табу" (1+1, 1998) [4].

РОЗДІЛ 2. Програма «Гроші» (1+1) ¾ зразок якісної аналітики в українському медіапросторі

«Гроші» ¾ «спецпроект телеканалу 1+1, що розслідує найактуальніші економічні, політичні, соціальні та фінансові проблеми країни. На вас чекають справжні журналістські розслідування актуальних таємниць, які хвилюють кожного українця» [23]. Саме так анонсується на сайті телеканалу 1+1 програма «Гроші».  Варто зауважити, що опис програми простий, точний та лаконічний і дає змогу аудиторії зрозуміти, про що йдеться у програмі.

Перший випуск програми «Гроші» вийшов в ефір 23 жовтня 2010 року. Її ведучим став Олег Дейнека. Після його звільнення у січні 2012 року програму вели почергово самі журналісти. А з вересня 2012 року ведучим програми став Жан Новосельцев, котрий працює на телеканалі з 2006 року. Спочатку працював кореспондентом ТСН. З того часу і донині спеціалізується на журналістських розслідуваннях, низку яких провів та оприлюднив, після чого отримував на свою адресу погрози. 

Проекти Жана Новосельцева:

• «Жесть мундира»: розкривається корупція у правоохоронних органах (2008);
• один з організаторів журналістського руху «Стоп цензурі!» (2010);
• разом з Олексієм Душкою ведучий спецпроекту журналістських розслідувань «Особиста справа» (2010);
• ведучий програми журналістських розслідувань «Гроші» (2010).