Економіка та організація інноваційної діяльності

На другому етапі  уточнюються дані ТЕО, обирається оптимальний  варіант побудови виробу і його частин з урахуванням вартості, ефективності і масштабів виробництва. Розробляються  структурні, функціональні, принципові й інші схеми, визначаються загальні конструкторські і технологічні рішення, розглядаються питання енергоживлення, захищеності від зовнішніх впливів, ремонтопридатності та ін. Макетуються найбільш складні і відповідальні функціональні частини виробу, улаштовуються і складаються заявки на розробку й освоєння нових матеріалів і нових комплектуючих виробів тощо.

На третьому етапі  здійснюється теоретична й експериментальна перевірка схемних, конструкторських і технологічних рішень; уточнюються принципові схеми; перевіряються нові матеріали, напівфабрикати, що комплектують вироби; виготовляються макети, що проходять механічні і кліматичні випробування. На цьому етапі оцінюють надійність виробу, його функціональних вузлів і частин, електричні й температурні режими, ремонтопридатність, зручність в експлуатації. Оцінюються відповідність застосовуваних елементів пропонованим вимогам, ступінь уніфікації, ефективність засобів технічного контролю за якістю, що використовуються. Розробляється робоча документація для виготовлення дослідного зразка.

На четвертому етапі  складається перелік елементів, що підлягають вихідному контролю, й елементів, що підлягають додатковій перевірці, макетується і компонується складна функціональна частина  виробу. Готова технічна документація на виготовлення дослідного зразка здається у відділ технічної документації для розмноження і передачі у виробництво. Дослідний зразок виготовляється за мінімального технологічного оснащення. Попередні заводські випробування проводять за участю представника замовника за програмою і методикою, складеною розроблювачем. Потім проводять випускні державні випробування, і все це оформляється актом.

Закінчені науково-технічні розробки, за якими видаються пропозиції про використання, повинні відповідати таким вимогам:

1) новизна й перспективність  запропонованих науково-технічних  рішень, використання в них сучасних  вітчизняних і закордонних досягнень  науки та техніки;

2) економічна ефективність  нового виробу або нового технологічного  процесу за умови застосування його у виробництві;

3) патенто- і конкурентоспроможність;

4) довговічність і  експлуатаційна надійність виробу, стійкість технологічних процесів;

5) відповідність вимогам  техніки безпеки, технічної естетики, наукової організації праці.

Науково-технічна розробка вважається закінченою, якщо виріб пройшов випробування, його прийнято комісією і рекомендовано до освоєння у виробництві.

За всіма закінченими  і рекомендованими для використання розробками замовник приймає рішення  про строки й обсяги освоєння промислового виробничого виробу. Підставою є акт приймання дослідного зразка.

 

 

2. Вивчення досвіду  створення і функціонування інноваційної  сфери в розвинених країнах  дозволяє стверджувати, що роль  держави у вирішенні виникаючих  проблем є визначальною. Вона полягає в першу чергу у формуванні ефективної інноваційної політики, правильному визначенні її пріоритетів, стратегії і механізмів втілення, які повинні бути сконцентровані на технологічному оновленні виробництва, на прогресі знань і кваліфікації персоналу, на задоволенні потреб ринку в продукції високого науково-технічного рівня.

Збереження економіки  України на траєкторії стійкого зростання  вимагає, щоб інноваційна політика стала основою державної концепції  довгострокового соціально-економічного розвитку країни. Маючи головними цільовими орієнтирами підвищення економічної ефективності господарської діяльності і збільшення її обсягів, інноваційна політика повинна визначати модернізацію індустріального комплексу, переважний розвиток його напряму, що працює на виробничий і споживчий сектори ринку, ресурсозбереження і енергозбереження, збереження і примноження науково-технічного і інтелектуального потенціалу.

Актуальність дослідження  економічною наукою теоретичних  основ інноваційної сфери обумовлена декількома чинниками. По-перше, необхідністю наукового визначення і обгрунтування напрямів переходу від сировинного до інноваційного типу розвитку економіки країни. По-друге, необхідністю більш повного включення інтелектуальної складової виробництва в економічний потенціал України. По-третє, світовими економічними процесами інтеграції і глобалізації, які орієнтовані на сучасні знання, науку, технології і виробництва, що визначають конкурентоспроможність країн і можливість їх розвитку в динамічному світі. Проблеми формування інноваційної сфери, яка забезпечує оновлення виробництва, випуск конкурентноздатної продукції, ефективність економіки і національну безпеку країни, органами державного управління вирішуються не в належній мірі. При цьому інноваційний потенціал був фактично виключений з числа стратегічних державних пріоритетів.

Це призвело до істотного  скорочення вітчизняного науково-технічного потенціалу, стан якого в даний  час не відповідає інтересам України, її місцю в світовій спільноті. Відсутність  стратегічних пріоритетів розвитку науки, украй обмежені можливості вітчизняної економіки породжують стійкі негативні тенденції розвитку всіх складових наукового (інтелектуального) потенціалу: кадрової, матеріально-технічної, результативної, інформаційної і організаційно-правової.

Розробка теоретичних  підходів в економічній науці  до інноваційної сфери може стати  важливим чинником стійкого соціально-економічного розвитку України.

Інноваційна сфера –  це сукупність галузей народного  господарства, видів суспільної діяльності, що не беруть прямої участі у створенні матеріальних благ, але які виробляють споживні вартості особливого роду, що часто не мають матеріальної субстанції та необхідні для функціонування і розвитку матеріального виробництва.

Функціональне призначення інноваційної сфери в системі суспільного розподілу праці пов’язане з виконанням нею функцій по створенню і задоволенню потреб в нововведеннях матеріального виробництва і всього суспільства в цілому.

Інноваційна сфера охоплює  об’єкти НДДКР, маркетингу, підприємницьких структур, діяльність яких спрямована на задоволення потреб матеріального виробництва в інноваціях.

У інноваційній сфері  розрізнені процеси об’єднуються в  єдиний інноваційний процес, що створює  нововведення, відповідні попиту виробничої сфери і що забезпечує умови освоєння їх підприємством і споживачами.

В цілому економічні відносини  інноваційної сфери похідні від  відносин матеріального виробництва, але їм властива власна специфіка.

На відміну від наукової сфери в інноваційній сфері переважають обмінні операції при передачі продукту, чітко позначаються права власності при здійсненні обмінних операцій між суб’єктами, що здійснюють інноваційну діяльність, і суб’єктами, зовнішніми для цієї сфери. Управління в інноваційній сфері грунтується на критерії економічної ефективності, а передача інноваційного продукту у виробничу сферу припускає здійснення маркетингових досліджень.

Інноваційній сфері  властива особлива форма фінансової діяльності, венчурне кредитування і  маркетингова спрямованість на просування наукової продукції на ринок.

 

Інноваційній сфері  на стадії матеріалізації ідей в речовому продукті властиві наступні особливості  новаторської праці:

- мовірнісний характер, ризик і допущення негативних  результатів;

- невідтворюваність унікальних особливостей його продукту.

 

Продуктом інноваційної сфери є, як правило, зразок того, що буде створюватися на його основі для  масового споживача. Вартість інноваційного  продукту визначається не витратами  на його створення, а тією функціональною новизною, яку містить продукт як передумова нового товару, здатного задовольнити потреби суспільства на вищому якісному рівні і/або з меншими витратами.

Інноваційний процес - це процес отримання та комерціалізації  винаходу, нових технологій, видів  продукції чи послуг, рішень виробничого, фінансового характеру та інших результатів інтелектуальної діяльності. Він пов’язаний із створенням, освоюванням і розповсюдженням інновацій, це послідовність подій, в ході яких інновація визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, структури або послуги і розповсюджується в господарській діяльності при практичному використанні. Розглянемо тимчасові етапи життєвого циклу цієї ідеї. Ці етапи називаються фазами інноваційного процесу.

Фаза “наука”.

На цій фазі проводять  фундаментальні дослідження; розробляють теоретичні підходи до вирішення даної проблеми. Це пошукові науково-дослідні розробки відносяться до фундаментальних досліджень і реалізують їх результати Цим займаються академічні інститути, вищі навчальні заклади, галузеві спеціалізовані інститути та лабораторії.

Фаза “дослідження”.

На цій фазі проводять  прикладні дослідження; здійснюють експериментальні дослідження; розробляють  експериментальні моделі. Цим займаються наукові інститути та заклади, малі венчурні підприємства.

Фаза “розробки”.

На цій фазі визначають технічні характеристики нової продукції, розробляють інженерно-технічну документацію та конструюють новий продукт; створюють  дослідні зразки; розширюють експериментальне виробництво нового продукту. Із аналізу тенденцій в розподілі витрат по укрупненим стадіям ДКР можна зробити висновок про доцільність їх фінансування окремо по найбільш суттєвим результатам. Роботи на цьому етапі виконуються в спеціалізованих лабораторіях, дослідних виробництвах, конструкторських бюро, науково-дослідних підрозділах великих промислових підприємств.

Фаза “виробництва”.

На цій фазі провадять  технічне й організаційне підготування виробництва (МТЗ, створення допоміжних матеріалів, напівфабрикатів); масове виробництво. Цей етап здійснюється безпосередньо на підприємстві.

Фаза “споживання”.

Ця фаза охоплює збут продукції; задоволення попиту споживача.

 

Під життєвим циклом розуміється  стадійність процесу, єдність його початкової стадії, коли нововведення тільки створюється, впроваджується, зростає і, нарешті, припиняє існування.

 На відміну від науково-технічного процесу інноваційний процес не завершується впровадженням нової технології і появою нового продукту на ринку. Цей процес не переривається і після впровадження, так як внаслідок розповсюдження нововведення удосконалюється, стає більш ефективним, набуває нових споживчих якостей – це називається дифузією. 

Розрізняють три логічні  форми інноваційного процесу:

 - простий внутриорганізаційний (натуральний);

 - простий міжорганізаційний (товарний);

 - розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення  і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при  цьому не набирає безпосередньо  товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововведення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.

 

 Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

 1) створення інновації та її поширення;

 2) дифузія нововведення.

 

Поширення інновації  — це інформаційний процес, форма  і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження нововведень.

Дифузія інновацій —  це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням  часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва  та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Щодо економічної сутності лізингу поки що не існує єдиної думки серед економістів. Його зміст і роль в теорії та практиці трактуються по-різному. Одні розглядають лізинг як своєрідний спосіб кредитування підприємницької діяльності; інші повністю ототожнюють його з довгостроковою орендою або з однією з її форм, яка в свою чергу зводиться до найманих чи підрядних відносин; треті вважають лізинг завуальованим способом купівлі-продажу засобів виробництва чи права користування чужим майном; а четверті визначають лізинг як дії за чужий рахунок, тобто управління чужим майном за дорученням довірителя.

В законі України "Про  лізинг" дано таке визначення цьому  поняттю: лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.