Шпаргалка по "Языкознанию"

Північна підгрупа. Також відома, як скандинавська підгрупа. До її складу входять шведська і діалекти (ґетамол, норлендска, ельвдалск т. і.), данська, норвезькі офіційні мови а діалекти (букмол, нюношк, ріксмол, трендешк, нордношк і т. д.), ісландська, фарерська мови.

Західна підгрупа. Мовами, що належать до цієї групи є англійська, фризька, фламандська, люксембурзька, нідерландська, німецька, їдиш, африкаанс.

Східна підгрупа. До цієї підгрупи належать згаслі германські мови — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська мови.

 

75. Мови романської  групи.

Романські мови — група мов  і діалектів, що входять до індоевропейської мовної родини і генетично висхідних до спільного предка, — латини. Наука, що вивчає романські мови, їх походження, розвиток, класифікацію тощо називається романістика і є одним з підрозділів мовознавства. Термін «романські» походить від лат. romanus («притаманний Риму», згодом — «Римській імперії»). Мовців у світі близько 600 млн. Романські мови як державні чи офіційні вживають 66 країн (у тому числі французьку — 30 країн, іспанську — 23 країни, португальську — 7, італійську — 4, румунську — 2 країни). Французька та іспанська, крім того, є офіційними та робочими мовами Генеральної Асамблеї ООН. Ще декілька романських мов мають статус парціальної («часткової») мови у відповідних країнах: галісійська, каталанська та окситанська у формі аранської говірки в Іспанії, ретороманська у Швейцарії. Решта романських мов є мовами хатнього вжитку без особливого соціального статусу: окситанська у Франції, сард(ин)ська в Італії, аромунська — поза Румунією на Балканах. Найпоширенішими романськими мовами є:  Французька Іспанська Португальська Валонська Румунська Каталанська Сицилійська Гальєго Астурійсько-леонська  Корсиканська  Сассарська Істро-румунська Арагонська Окситанська Аромунська Ретороманська П'ємонтська Лігурійська Західно-ломбардська Східно-ломбардська Еміліано-романьйольська Венеційська Ладінська Фріульська Франко-провансальська Італійська Неаполітанська Сардська Істрійська

 

 

76. Мовна карта Європи.

 

77. Мовна карта України.

Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв'язань. Це пояснюється особливостями України як держави. Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Мови України — мови, котрі населення України вважає рідними. До мов України належать: державна мова, українська, мови національних меншин України та мови корінних народів України. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року більшість населення (67,5 %) вважає українську мову рідною, на другому місці (29,6 %) — російська мова. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході, де існування української у великих містах часто обмежено лише державними установами, і вона повноцінно функціонує лише в сільській місцевості. Наприклад, у Криму кількість громадян, що розмовляють російською мовою складає 97%, у Донецькій області – 93%, в Одеській та Луганській – 85%. Також на території України проживають деякі інші національності, які розмовляють на своїх державних мовах: білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани,

азербайджанці, грузини. Визначити певні території України в яких діє в великій кількості та чи інша іноземна мова доволі складно. Можна лише сказати, що кримська мова, а також татарська та вірменська поширені у АР Крим, польська, румунська та угорська в західних областях України, що межують з Польщею, Румунією та Угорщиною. Болгарська мова найбільше поширена у Одеській області. У 2008/2009 навчальному році в Україні провадилося вивчення як української та іноземних, так само й мов одинадцяти національних меншин та корінних народів: болгарської, гагаузької, гебрейської та їдишу, кримської, молдовської, російської, новогрецької, польської, румунської, словацької, угорської. Випускники навіть мали можливість скласти ЗНО однією з семи мов: українською, кримською, російською, молдовською, польською, румунською чи угорською.

 

78. Типологічне мовознавство

Усі мови відображають ту саму об'єктивну дійсність. Вони служать для спілкування та пізнання і мають звукову матерію. Ці та інші вияви близькості різних мов дають змогу зіставляти їх незалежно від факту спорідненості або неспорідненості. Якщо при порівняльно-історичному аналізі споріднених мов встановлюють їх генетичну тотожність та історичні зміни, то при зіставленні мов, не орієнтованому на їх споріднекість,  встановлюють спільні та відмінні ознаки цих

Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що досліджує ступінь  структурної близькості або розбіжності  мов незалежно від наявності  чи відсутності генетичних зв'язків  між ними.

Поняття «мовний тип» має частковий  і загальний зміст. Його частковий зміст полягає у зіставленні мов за одним аспектом, наприклад за порядком слів (змінний чи сталий, ступінь фіксованості, місце означення відносно означуваного слова тощо), за характером наголосу (динамічний, музичний чи кількісний, рухомий чи постійний). Загальний зміст мовного типу стосується дослідження різних мов у цілому. Віднесення мови до певного загального типу означає включення її до типологічної класифікації мов.

Типологічне мовознавство виникло  зі спроб групування різних мов світу за їх загальним типом. Започаткував цей напрям лінгвістики німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1772—1829), який у 1808 р. поділив мови на флективні й нефлективні.

 

79. Фонологічні класифікації  мов світу.

Фонологічна типологія. За нею мови поділяються на складофонемні та фонемні.

Складофонемний тип мов. Складофонеми або силабо фонеми виділяють у  мовах для яких характерний збіг складу і морфеми. Так у китайській мові кожен склад є морфемою, а 40% складів – окремими словами, проте  переважають у ній двоскладові слова. Ця обставина робить зайвим поділ морфем на окремі звуки.

Фонемний тип мов. До нього належать більшість мов світу. У мові фонемного  типу фонема і морфема не збігаються, морфема поділяється на фонеми, а  фонеми формують морфему. Мови цього типу у деяких лінгвістичних працях класифікують за розрізненням (латинська) та нерозрізненням (українська) довгих і коротких голосних, за типом наголосу (динамічний, тонічний, кількісний), його рухомістю чи сталістю.

У фонемному типі відокремлюють:

Консонантний тип мов. Мови, у фонемному складі яких понад 70% приголосних. (українська).

Вокалічний. Охоплює мови у яких 30 % становлять голосні. (корейська, гавайська).

 

80. Морфологічні класифікації  мов світу.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений накраще. За морфемною будовою слова В.фон Гумбольт відокремив 4 типи мов:

ізолюючі. Для них характерні незмінність  і морфологічна нерозчленованість  слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем – корінь. Граматичне значення виражається здебільшого за доп.порядка слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська – веньянь.

Аглютинуючі(аглютинативні). В них  корінь незмінний і тому внутр.флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високм ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються 1 від одного і зберігають своє значення незалежно від містя у слові. Вони завжди виражають саме те значення при чому тільки одне, а певне значення у свою чергу завжди передається тм же афіксом. Напр.у киргизькій мові атарискага – батькові. Атарискаларга – батькам.

Флективні мови. У них корінь змінний, при чому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто  здатність кореня виражати своїм  чергуванням граматичне значення. Напр..анг фуд – нога і фіід – ноги.

Інкорпоруючі мови. До них входять  складні комплекси, які є водночас і словами і реченнями. Цей  тип мов представлений деякими  палеазійськими мовами та більшістю  індіанських мов Америки.

 

 

81. Флективні мови.

Флективні мови — мови, в яких у  вираженні граматичних значень  провідну роль відіграє флексія (закінчення). До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стол-a закінчення -а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями: eod-u, земл-і, стол-ie, сім-ей), приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земл-я, чорний, зв-емо), і органічно зливається з основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руц-і; роб-ити — робл-ю; киянин — киян-и). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить до стирання меж між ними, називають фузією (від лат. fusio "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов — фузійні.

Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.

 СИНТЕТИЧНІ МОВИ — мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).

АНАЛІТИЧНІ МОВИ характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне — службовими словами, порядком слів, інтонацією).

У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать — третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово можна лише в контексті.

 

82. 83. 84.

Типологічна класифікація мов. Мови аглютинативні, кореневі, інкорпоруючі.

Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов —  групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні  мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної  типології.

 За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі (корневі) мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнамській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордо-фанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у олові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки.

 

85. Синтаксичні типологічні  класифікації мов світу.

Синтаксична типологія. Вона полягає у виокремленні на основі будови речення номінативного, ергативного та активного типів мов.

Номінативний тип. До нього входять  мови, які серед інших відмінків  обов’язково мають називний і  знахідний як відмінки суб’єкта і  об’єкта дії. У цих мовах підмет завжди виражений називним, а прямий додаток – знахідним. Номінативними ж більшість мов світу.

Ергативний тип мов. Основою  є протиставлення не суб’єкта і  об’єкта, а перехідних і неперехідних дієслів. У мовах цього типу абсолютний відмінок (агентив, що позначає виконавця  дії) є виразником суб’єкта (підмета) при неперехідному дієслові та виразником обєкта (додатка) при перехідному. Суб’єкт перехідного дієслова (фактитив – носій дії) виражений власне ергативним відмінком. До ергативних мов належить кавказькі, більшість папуаських та більшість індіанських мов Америки.

Активний тип. Ґрунтується на протиставленні дієслів зі значенням дії і  стану. У цих мовах ін активний відмінок передає значення суб’єкта при дієсловах стану і значення об’єкту при дієсловах дії. Суб’єкт  при дієсловах виражається особливим активним відмінком, що пртиставляється інактивному. Активна будова речення типологічно схожа с ергативною. До активного типу мов належать деякі індіанські мовні сімї північ.америки (гуарані та ін). 

 

86. Мова і письмо. Основні  етапи розвитку письма.

З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об’єднуватися в племена, держави, які займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, яка була задоволена винайденням письма.

Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. е.). Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь. Предметне письмо. Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст.Залишки давнього предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою були однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст. Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;—вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;—черепашкове: північноамериканське письмо вампум.Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови — воно передає тільки зміст. Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою. Звукове письмоВелика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма — звукового. Створювали його понад 1000 років.Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) Точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх потребує звукова організація мови.