Взаємозвязок музики та хореографії як засіб формування професійних якостей педагога-хореогра

Важливою умовою формування професійних якостей і умінь майбутніх учителів хореографії є врахування у навчально-виховному процесі феномена художньої інтеграції.

В. О. Сухомлинський намагався використати всі можливості, щоб інтегрувати види мистецтв, їх засоби в процесі виховання. Важливе і тонке завдання він вбачав у тому, щоб цінності мистецтва стали духовною потребою школярів, щоб вільний час вони намагалися наповнювати найщасливішою, найжиттєрадіснішою працею душі – осягненням прекрасного.

Д. Б. Кабалевський зазначав, що інтеграція різних видів мистецтв має в собі великі можливості виховання і розвитку  культури, поєднанні музики, хореографії, приєднанням до нього синтетичних мистецтв: театру і кіно [41, с. 82].

У науковій педагогічній літературі певною мірою висвітлюються різні аспекти інтеграції у навчально-виховному процесі: суть інтеграції, її форми і види розкриваються у дослідженнях С. В. Васильєвої, К. Ж. Жунусової, В. І. Загвязинського, В. Р. Ільченко, шляхи та умови інтеграції розглядаються Г.І. Батуріною, Ю. І. Діком, А. А. Пінським, В. В. Усановим, І. Я. Лернером, С. Д. Аханкіним, Т. Г. Агібаловим, М. Г. Сапельниковим, В. Г. Розумовським, Л. В. Тарасовим.

Сучасна інтеграція наукового  знання значно зблизила галузі, що досліджують  художньо-естетичні явища або ж концептуально обґрунтовують їх. Художньо-естетична освіта і виховання тісно пов’язані з позамистецькою сферою дидактики, загальною теорією творчості, соціальною психологією, концентрують базові культурні цінності, парадигми і критерії сьогодення, певною мірою визначають тенденції майбутнього [15, с. 24].

Інтеграція – це складний структурний процес взаємопроникнення  мистецтв, що вимагає розгляду будь-якого  явища з різних точок зору, а  також вироблення спільного підходу  до їх вивчення, розвитку уміння застосовувати знання з різних галузей у вирішенні конкретної творчої задачі, формування здатності самостійно проводити творчі дослідження; бажання активно виражати себе в якомусь виді творчості, спосіб поліхудожнього пізнання мистецьких явищ.

Констатуючи посилення інтегративних тенденцій у художній діяльності і спираючись на думку фахівців про збереження усього багатства попереднього розвитку і досвіду людства, важливо зберегти і розвивати мистецтво в усій розмаїтості його видів і в майбутньому. Твердження про настання ери “тотального синтезу” мистецтв і навіть їх розчиненню в деякому “глобальному дизайні” не відповідають становленню всебічно розвиненої, цілісної особистості, для якої існує можливість практичного освоєння усіх видів мистецтва.

Розвинути художню свідомість, музично-образне мислення студентів, сформувати уміння спілкуватися з творами мистецтва, опанувати увесь простір духовних цінностей, розширити сферу естетично-емоційних вражень ми вважаємо головною метою викладання предметів художньо-естетичного циклу.

Оскільки мистецька  освіта посідає важливе місце  в системі вищої школи, – саме від викладачів художньо-естетичних дисциплін, їхніх знань, почуття  відповідальності за рівень організації  навчального процесу, методичної ерудиції залежать теоретична підготовка, практичні уміння, а в кінцевому результаті – кваліфікація майбутнього учителя [33, c. 45].

Хореографія завжди була одним з найбільш дієвих засобів  формування естетичного ставлення  до дійсності. Синтетичний характер хореографічного мистецтва, що виявляється у поєднанні музики, руху, художнього оформлення (костюм, декорації), дозволяє їй займати особливе місце в системі культури, різнобічно та цілісно впливати на особистість.

Отже, художньо-естетичний досвід майбутнього вчителя хореографії формується у процесі художньо-естетичної діяльності, в ситуації “спілкування” з хореографічними творами. Результатом його формування мають стати художньо-естетичні знання, хореографічні вміння та ціннісне ставлення до хореографічного мистецтва та хореографічної діяльності.

На основі аналізу  філософських, культурологічних, психолого-педагогічних джерел визначено специфіку художньо-естетичного  досвіду особистості як інтегрованого  утворення, що є результатом художньо-естетичної діяльності. Визначення сутності художньо-естетичного досвіду особистості дозволить використати потенціал хореографічного мистецтва у формуванні художньо-естетичного досвіду студентів-хореографів.

РОЗДІЛ 2

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МУЗИКИ ТА ХОРЕОГРАФІЇ

2.1. Музичний супровід уроків народно-сценічного та українського танців

Кожний вид мистецтва має  свої специфічні закони відображення життя, свої особливі форми, виразні  методи і свій матеріал.

Письменник пише роман повість, поему, п’єсу, користуючись словом; композитор в своїй творчості користується звуками музики; художник – фарбами; скульптор – пластичними матеріалами (глина, гіпс, мармур) а хореограф – виразною пластикою тіла, рухами, мімікою і жестам.

Але всі види мистецтва об’єднує одна ціль – створення краси, яка рівнозначна добру, душевній і фізичній досконалості людини. Створена мистецтвом ідеальна краса народжує в людині благородні наміри до самовдосконалення.

Танець – це яскраве, багатобарвне творіння народу, що є емоційним  художнім специфічним відтворенням його багатовікового життя. Народний танець завжди має яскраво виражену тему та ідею – він завжди змістовний. У танці завжди є драматургічна основа й сюжет, узагальнення й конкретні художні образи, які створюють за допомогою різноманітних пластичних і просторових малюнків – побудов.

Танцювальний образ може сприйматися  як безпосередньо, так і через  асоціації. Правдивість, конкретність і художність танцювальних образів визначається їхнім змістом і танцювальною лексикою, органічним зв’язком із мелодією, її характером, ритмом і темпом.

За допомогою образів, танець у  специфічній художній формі всіма  засобами народної хореографії виражає  й розкриває духовне життя  народу, його побут, естетичні смаки  та ідеали. Більшість танців мають  характер колективного дійства, і дуже часто їхня композиція допомагає розкриттю змісту. У процесі розвитку суспільства народний танець набув більш самостійного значення, ставши однією з форм естетичного виховання [19, c. 36].

Нам у спадок залишився величезний фольклорний танцювальний скарб, і  ми повинні не лише зберігати, але й розвивати цей безцінний здобуток, який необхідно знати й вивчати. Фольклорні танці в умовах сьогодення стали великою хореографічною цінністю, яка має не лише естетичне, але й велике пізнавальне значення як для учасників художньої самодіяльності та професійних артистів, так і для народу взагалі.

Народний танець – це душа народу, його краса і велич. Зворушливі, ліричні  хороводи, запальні побутові танці, образно-тематичні, сюжетні танці розкривають побут, обряди, традиції, буття волелюбного українського народу.

Народно-сценічний  танець,  джерелом  якого  є  народна творчість, пройшов довгий і складний шлях розвитку. Опрацьований талановитим балетмейстером, він набуває надзвичайно багатої палітри засобів виразності, яка вимагає від танцюриста віртуозної техніки виконання із збереженням водночас національних особливостей танцю [26, c. 117].

Завдяки самобутньому таланту українських  хореографів В. Верховинця, В. Авраменка, П. Вірського народний танець розвинувся як народно-сценічне мистецтво, увібравши в себе академізм народної хореографії.

У формуванні танцюриста народно-сценічний  танець відіграє значну роль. Сучасний рівень розвитку сценічного танцю потребує підготовки висококваліфікованих технічних виконавців, які досконало володіють своїм тілом, мають достатній запас акторської майстерності, можуть у чіткій пластичній формі передати національні особливості танців різних народів. Вирішальну роль у вихованні артиста всіх згаданих якостей відіграє методично розроблена й глибоко продумана система тренування.

У сценічному танці з’явилася низка нових прийомів, прийшли певні рухи, в інші натомість стали використовувати рідше, тобто відбувається закономірний поступовий прогрес [13, c. 15].

Сьогодні сценічний танець потребує від виконавця максимальної виразності всіх частин тіла: гнучкості й рухливості корпуса, чіткості й краси малюнку  рук, свободи й природних положень голови, еластичності й гостроти рухів  ніг. Тому значне місце під час тренувань посідають вправи, які, крім тренування ніг, допомагають найбільш повному розвитку всього тіла танцівника.

Народний танець – це мистецтво, яке було породжене з  народної творчості. Невичерпні витоки народної творчості, бо корені його вічні, як вічна на землі людина. Народний танок набирає все більшої сили, розвивається та доповнюється цим життєдайним джерелом.

Народно-сценічний танець – це не тільки твір народної хореографії, що зазнав певної художньої обробки  і виконується зі сцени, але й  заново створений балетмейстером-постановником, або творчою групою професіоналів чи самодіяльного колективу, новий танець, що нерідко поєднує в собі ознаки й властивості кількох жанрів.

Лексика народного танцю  лаконічна, напружена і у кожній структурній частці вагома; крім того вона має яскраво виражений національний колорит. Глядач без спеціальної підготовки може визначити, надбанням якого народу є той чи інший танець.

Кожна національна хореографічна  культура відзначається певним комплексом рухів і своєрідною специфічною манерою їх виконання (“бігунці”, кроки, біги у кожного народу виконуються по різному).

Основою народносценічної хореографії, як і взагалі танцювального мистецтва, є танцювальний рух, осмислення його, пластична виразність, темп, ритм тощо.

Вивчаючи танці  різних народів, їхній стиль та манеру виконання, студент набуває знань  необхідних для творчого сприйняття і емоційного відтворення художніх образів. Майстерність виконання рухів  багато в чому залежить від відточеності їх та напрацювання [38, c. 66].

Курс народно-сценічного танцю допомагає розвивати танцюриста фізично, прищеплює вміння координувати рухи всіх частин тіла, виховує витривалість і техніку правильного дихання. Удосконалюючи свої технічні можливості студент опановує стилістику народної хореографії, її національні особливості, манеру виховання. З перших занять крім напрацювання віртуозної виконавської техніки, пластичності, сили, шляхетності – у студента розвиваються смаки, внутрішні художні почуття виконавця, заохочення до творчості.

Проходячи курс характерного танцю, учень  тренує все своє тіло, розвиває його артистичну ємкість Готовність у  будь-яку хвилину і з однаковим успіхом виконати свій танець. Система регулярного фізичного й танцювального тренування, навіть методично недосконала, завжди будуть продуктивніші за випадкові “натаскування” та “зазубрювання” окремих рухів характерного танцю. Можливості виконавця, який пройшов курс характерного танцю, – практично невичерпні.

Без знання музики, без розуміння  її образного, емоційного змісту, без національного колориту та без урахування тісного зв’язку музики і танцю не можна досягнути повної осмисленості, справжньої виразності народно-сценічного танцю. Тому розвиток музичної культури та загальної музичності студентів кафедри хореографії є одним з основних завдань виховання молодших фахівців.

Музичний розвиток студентів-хореографів  повинен проводитись на основі вивчення естетики музики, широкого ознайомлення з кращими зразками народної та класичної  музичної літератури шляхом слухання музики, аналізу її змісту і форми. Необхідні планомірні колективні відвідування театрів, концертів з подальшим обговоренням прослуханого, використання гарної, добротної музики при постановках студентських робіт із композиції танцю. У справі виховання загальної музичності студента надзвичайно велика роль педагога та концертмейстера, які проводять урок тренажу, оформленого музикою [20, с.43].

Вивчення народно-сценічного танцю так само розпочинається з  вивчення екзерсису у палиці і  на середині залу. Підбір музичного матеріалу на заняттях хореографії  ведеться концертмейстером відповідно до програмних вимог хореографа. Екзерсис  у палиці складається з конкретних вправ, до кожного з яких пред’являються свої певні музичні вимоги. На першому році навчання діти займаються ритмікою. У цей момент виробляється правильна координація рухів, постановка корпусу, голови, рук, розвивається мускулатура ніг. В процесі цих занять вони отримують знання про ритмічну організацію, розміри, музичні образи, які вони утілюють в танцях, етюдах [7, c. 79].

В процесі роботи відбувається знайомство з музикою і ритмічним  малюнком маршу, польки, вальсу, мазурки, полонезу, на не складних музичних прикладах. Для розвитку образного мислення підбираються не великі і не складні для сприйняття музичні приклади, але дуже яскраві за характером і музичному забарвленню, завдяки чому діти, прослухавши цей музичний фрагмент, могли б створити міні-етюд, або утілити конкретний образ під конкретно задану музику (“Клоуни”, “Море хвилюється” і так далі).

На наступному етапі навчання діти знову стикаються з цими танцями  або рухами, але вже на складнішому  музичному матеріалі [8, c. 29].

На уроці  народно-сценічного танцю, в екзерсисі  та етюдах на середині залу студенти перших курсів знайомляться з музикою у її зв’язку з рухом. Тому дати студентам правильне уявлення про принципи та закономірності цього зв’язку вкрай важливо. Задачею навчання є уміння точно втілювати музику у блискучих, видимих образах танцю, розкрити усе розмаїття звукових інтонацій.

Створюючи свої композиції на основі справжнього народного матеріалу, педагог-балетмейстер підбирає лексику, яка дозволяє найбільш повно та художньо правильно розкрити образ і зміст сценічної дії. Більшість виконавців та постановників народно-сценічних танців або композицій виходять із суто слухового сприймання музики, довіряючись своєму природному чуттю, слуху та смаку, не здаючи собі звіту у самій сутності та закономірностях між музичним та хореографічним фразуванням та нюансуванням, архітектонікою танцювальних комбінацій. Іноді це призводить до невідповідності музики й танцю, до втрачання наскрізної музичності виконання танцю або композиції в цілому. Менш музичні від природи виконавці та постановники, усвідомлюючи необхідність тісного зв’язку музики і танцю, боячись відірватись від музики, підпорядковують свободу руху чисто зовнішнім ознакам музичності – метричній стороні виконання. Встановлюється ілюстративність танцю по відношенню до музики, натуралістичне сприймання замість реалістичних принципів та глибини виразу внутрішнього змісту танцю, що виконується [35, c. 45].