Внесок Олександра Довженка у розвиток української художньої культури

Художник добре розумів, що виховання патріотизму без знання історії — безглуздя, що любити по-справжньому свій народ і рідну землю без знання історії неможливо.

Сам митець гірко переживав свою вимушену відірваність від України. Про це немало свідчень-записів у щоденнику. Особливо боляче було митцеві в дні, коли близькі і вірні московські друзі П. Капиця, В. Шкловський, В. Строєва вітали його з черговою датою народження. Боляче тому, що не було вітань з рідної землі, і тоді вихоплювались і глибин ображеного серця слова: “Невже любов моя до України всіма забута… Я не належу до еліти і не “прикріпленій” до неї. Я належу людству як художник і йому служу”.

1.3.О.Довженко-класик світового кіноматографу

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. “ Творець жанру кіноповісті О.Довженко лишався неперевершеним у ньому, бо його кіноповісті, крім обов’язкових компонентів, несли в собі й великий заряд філософських роздумів, образних зіставлень, оригінальних думок, міркувань, спостережень, що перетворювалися у глибокі трактати про життя і смерть, добро і зло, прекрасне і потворне, про те, що близьке людям усього світу". Олександр Петрович Довженко - український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Але Довженко майже на 90 % переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Фрагмент з кінофільму Олександра Довженко Звенигора 1928

 Наступним фільмом  Довженка став «Арсенал» —  фільм-поступка перед владою, як  вважає більшість кінознавців. У  той час кожен український  інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити  очі на фактично зраду свого  народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. «Арсенал»  — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Не зважаючи на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості. Це революційна епопея, кінопоема, в основі сюжету якої лежить трагедія національної поразки й робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради та військ УНР в січні 1918 року.

 Стилістика, створена  Довженком, по клала початок напряму, який визначають як «українське  поетичне кіно». Нарешті від липня  до листопада 1929 року Довженко  знімає свій геніальний твір  «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює  на землі, є частиною космічного  ритму буття. Довженко першим  у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі  зображуваного. Це світогляд нації  хліборобської, в якої спокійна  гідність зумовлена її способом  життя. Середовище і люди —  єдине і нероздільне, а їхній  спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка  Довженка була тісно пов'язана  зі світоглядом українського  народу, з образністю народної  поезії. Саме в цьому відмінність  фільмів Довженка від фільмів  російських авангардистів (формалістів) 1920-х років. 8 квітня 1930 року «Земля»  виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з  показу знімають. Офіційна причина  — натуралізм та замах на  звичаї.

Звукове кіно У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу. Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. “ Щорс” є історико-революційною стрічкою з великою кількістю чудово поставлених батальних сцен, розповідає про полководця Миколу Щорса, легендарного героя громадянської війни. Дія відбувається на Україні в 1919 році, коли війська червоних йшли до Києва. “ Щорс”

Українське поетичне кіно Український кінематограф 1960-70-х років час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Довженко став предтечею українського поетичного кіно. Опора на національне коріння, національні дух і ментальність, багатство та поетичність кіномови, висока зображальна культура, своєрідна манера спілкування з глядачем об’єднують майстрів цієї школи (С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, І. Миколайчук) із творчістю Довженка. Україна, в яку був закоханий Довженко, без якої тужив, вся її неповторність, краса людей, її мови, гір та лісів, пісень і міфів у фільмах цих режисерів прозвучала так потужно, що ці фільми означили собою мистецький напрям, який увійшов у світовий кінематограф як українське поетичне кіно.

1.4.Вплив радянського середовища

Олександр Довженко відомий не лише в українському, зокрема радянському, просторі, але й у світовому мистецькому контексті, перш за все, як кінорежисер, а також письменник, публіцист, художник та педагог. Його ім’я асоціюється із народним оптимізмом, добрим гумором та національним патріотизмом. Вся творчість цього митця просякнута духом того часу, в якому він жив і творив, проте його твори, як літературні, так і, насамперед, кінематографічні, і досі лишаються перлинами світового кіно. Ідеї, закладені у його кінопроектах, залишаються актуальними і на даний момент, оскільки проблеми історії є невід’ємними сторінками книги буття кожного народу.

  Перипетії складного життя в СРСР глибоко позначилися на становленні О. Довженка, залишили помітний відбиток на його психології і взагалі на всьому його житті. Ось як писав Є. Сверстюк про складнощі, які випали на долю майстра: «…Як він переживав, що його викинуто за борт, закопано живцем у землю… І як він усім напруженим єством розумів, що він із ними разом не хоче і не може.» [4,с.9]. Мова йшла перш за все, про ідеологічне вербування, моральне катування, яке було значно жорстокішим за фізичні випробування. Ментальні тортури, спричинені розлукою з рідним краєм, насильним переміщенням у середовище «нелюбів» українського народу – що могло бути тяжчим для митця, закоханого у власне життєве коріння, генія, що із духовної криниці власної нації і черпав своє натхнення?! Митець був «завішений у повітрі … без сонця і вітру з рідного краю…» [4,с.30].

  Довженка можна назвати істинним художником правди. Але його «дивовижний дар правдивості» був «карою Божою в епоху брехні» [4,с.11]. Адже цей співець долі свого народу не міг писати напівправди і хитрої брехні, що відрізняло його від більшості тогочасних блюзнірів, готових оспівувати культ вождя і слідувати кожній забаганці тоталітарної влади. Але радянська машина йшла по всьому, нещадно руйнуючи все, що стояло на її шляху, тож під її колеса, звичайно ж нехотя, потрапив і О. Довженко.

  Але він вмів навіть при виконанні замовлень владі зберегти щось своє, приховавши його певними формами, наділивши своїм символічним змістом, який іноді не могла вірно трактувати верхівка радянського режиму. Про це свідчать і ось такі слова: «Довженко перебував у царстві Князя Тьми, де Світло ховали, і він його збирав у підпільних записниках, а на екран кидав його якось приховано, хитромудро.» [4,с.19.] Те, чого не могли іноді зрозуміти його сучасники, стало зрозумілим наступним поколінням, що може свідчити про його випередження свого часу, що, зрештою, є характерним для окремих видатних митців. Таким чином, його пізніше визнали провісником, що зближує творчість цього генія із Шевченковою.

  Є. Сверстюк назвав О. Довженка ясновидцем у царстві мертвих, що «дивляться і не бачать, слухають і не чують». І він був, звичайно, націоналістом шевченківського стилю [4,с.12].

 Проте незважаючи на  складний життєвий шлях цей  майстер завжди тримав у собі  краплину доброго гумору, оптимізму. Адже, як відомо, О. Довженко прийшов  у кіномистецтво після хорошого  досвіду художнього карикатуриста, до того ж прийшов «з єдиною  метою – робити комедійні фільми». Проте на історичному ґрунті  колективізації, голоду і репресій  гумор був неможливим; «він вигасав  і котився до беззубих мисливських усмішок» [4,с.19]. Тому це почуття втілювало легкість думки, розкіш сили, містило гостроту розуму та тонку іронію. Це, очевидно, помітила і влада, адже прихований гумор – це найнебезпечніша зброя, до того ж націоналіста. Іронія, звернена до влади, була не до смаку тоталітарній верхівці, яка намагалася придушити будь-який опір, подолати всяку незгоду, а тим паче, знести на своєму шляху все, що було провідним, що могло «запалити» суспільство. Так і потрапив кіномитець до їх кола зору.

  О. Довженко ненавидів радянське керівництво і згадував свою роботу в кіно як «шістнадцять літ кіно каторги» «…в міщанському смітнику… з мізерними людцями, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним». [4,с.30]. Він сам не заперечував того, що його фільми виходили не з серця і калічились неуками. Щоб якось пом’якшити своє становище, О. Довженко створив такі фільми як «Щорс», «Мічурін», «Аероград», які нібито сподобалися керівництву і дали змогу митцю працювати на ниві кінематографа. Але, на відміну від інших «блюзнірів», майстер в жодному фільмі не вдався до зображення вождя, за що йому закидали, ніби пожалів кілька метрів стрічки для «культової» особи .

  Але лише радянське середовище не визнавало справжнього таланту великого кіномайстра. В Європі ж, де філософсько-естетична культура, сама по собі культура форми була висока, фільми Довженкові стали подією в мистецькому житті. Він увійшов до числа десяти найбільших режисерів усіх часів і народів [4,с.30]. Саме міжнародне визнання, можливо, і не давало митцю повністю розчаруватися у своїй творчості. Бо в СРСР, де мистецького життя, по суті, не могло бути, фільми Довженкові сприймались з погляду політичної кон’юнктури і, відповідно, мали сезонну вартість. Сам він раз у раз витримував важкі бої з інструктованою нездарністю – і запам’ятовував поразки. Адже серед компартійної верхівки мало було тих, хто насправді тямили в мистецтві. Щоправда, сам товариш Сталін високо оцінив ті фільми, які були замовлені О. Довженку, як-от: «Щорс», «Аероград». Але сам факт заборони деяких фільмів кінорежисера говорить про те, що радянській владі було чого боятися. Адже митець дійсно відстоював права свого народу, і хай у прихованому вигляді, та все ж виносив «на показ» свою прихильність до власного коріння, українських людей. Варто лише згадати, з якою любов’ю створений образ старого діда, що помирає ще на початку картини у фільмі «Земля», яка увага надається місцевим пейзажам, навіть яблука, що так вдало зняті відданим оператором Данилом Демуцьким, несуть якусь цілковиту гармонію і тепло.

  Фільмам О. Довженка притаманний ще й карнавалізм, риси якого проглядаються у багатоплановій та складній алегорії «дорогої» та «святої» сучасності: переплетення абсурдних та реальних ситуацій – знищення природного середовища заради покращення умов життя людини; просторово-часові обставини – одночасна присутність героїчного минулого, банального сучасного та апокаліптичного майбутнього у «Звенигорі» та «Поемі про море»; театралізація дії, а також моделювання декількох різних розв’язок однієї ситуації, де фінал може бути потенційно передбачений [3,с.43]. Саме ці риси надають жвавості та оптимістичності мистецькому доробку кінорежисера. Ці якості були притаманні українському народу, особливо в часи українського відродження, якими позначилися 20-ті роки.

  Вже в 30-х роках О. Довженко почував себе громадянином світу, адже він належав кінематографу, мистецтву, яке без особливих зусиль перетинало кордони і було найдоступнішим засобом комунікації між людьми різних країн [1,с.183].

  О. Довженку важко було подолати той опір тоталітарної верхівки, проте саме його мистецтво діяло за себе. Хай і не вдалося митцю розкрити повністю всі горизонти своїх здібностей та можливостей (наприклад, його задум зняти фільм про Тараса Бульбу так і не був реалізований), та все ж його значення у кіномистецтві є досить важливим. Він продовжив роботу своїх попередників і вніс до скарбниці радянського кіно свої перлини, виховав ціле покоління прекрасних митців, які, незважаючи на той відтинок часу, коли все знову піддалося репресіям, нищівній критиці та ліквідуванню, витримали в собі поради та настанови свого вчителя – вічного сповідника істини. Про це свідчить нова плеяда молодих кінорежисерів, як-от: С. Параджанов, І. Миколайчук, Л. Осика, С. Іллєнко та безліч інших, які постали на ниві радянської кінематографії у 60-х роках. Тож роль О. Довженка важко переоцінити, і він вартий всесвітньої слави вічного творця.

Розділ ІІ. Формування міфопоетичного мислення та художньої творчість Олександра Довженка

Геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський діяч, один із фундаторів радянської і світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії - новому різновиді художньої літератури. О. Довженко написав дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій...