Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з мистецтвом художньої кераміки

Отримала розвиток і архітектурна декоративна майоліка - кольорові керамічні вставки прикрашали громадські споруди, палаци та храми. Вперше застосували цю техніку до рельєфу та об'ємної пластики майстри з флорентійського сімейства делла Роббіа (XV-XVI ст.). Широко відомі рельєф «Мадонна з немовлям» Луки делла Роббіа та медальйони Андреа делла Роббіа з зображенням спеленутих немовлят на фасаді Виховного будинку у Флоренції. Лука делла Роббіа вперше в Європі застосував для монументальних керамічних виробів білу олов'яну емаль.  
Італійська майоліка мала помітний вплив на розвиток майоліки в інших європейських країнах, в першу чергу Німеччини та Франції.  
Паралельно з майолікою з XVI ст. починають формувати фаянс. Перше європейське фаянсове виробництво з'явилося у французькому містечку Сен-Поршер. Тут виготовлялися оригінальні посудини з розписом і ліпниною (фаянси Сен-Поршера), по тонкості черепка наближалися до прославленої давньогрецької теракоти,  
Близькими до фаянсу були твори французького майстра Бернара Паліссі-рельєфно-розписної глазуровані тарелі та вази із зображенням тварин і рослин.  
Не будучи професійним скульптором він виконував гіпсові зліпки з натуральних тварин чи рослин, а потім гіпсову форму заповнював глиною. З отриманих точних відбитків натури він створював у різноманітних варіантах свої композиції, розташовуючи їх на поверхні блюд овальної або круглої форми. Після сушіння і випалу Паліссі покривав вироби глазурями, наприклад яшмові, склад яких винайшов сам. Після вторинного (политого) випалу виходили барвисті вироби з високим рельєфом, вкриті зеленуватою, коричнюватою, ліловою глазур'ю.  
У XVII ст. великою популярністю користувався Дельфтський фаянс (Голландія). Плитки, вази, блюда прикрашалися як багатобарвним декором, так і синьім підглазурним розписом. Зображувалися в наслідування китайському фарфору квітучі кущі, фантастичні птиці, морські пейзажі, жанрові сценки.  
У художніх рішеннях з підкресленою ошатністю форм, соковитістю і багатством орнаментики, відбився поширений тоді стиль бароко.  
У XVIII ст. талановитий англійський кераміст Дж. Веджвуд удосконалив технологію фаянсу, міцно ввів у практику різноманітні прийоми декорування. У Державному Ермітажі зберігається сервіз, виконаний на замовлення Катерини II в 1774 р. Сервіз складається більш ніж з 900 предметів, на яких коричневим тоном по фону «кольору вершків» зроблені малюнки, які відтворюють визначні місця Англії - замки, красиві маєтки.  
У багатьох Європейських країнах отримало розвиток виробництво керамічних виробів з щільного спеченого черепка - «кам'яний товар». У Німеччині наприкінці XV - XVI ст. одержало широке розповсюдження виготовлення пічних кахлів, кухлів, ваз з рельєфним візерунком, покритих соляною глазур'ю.  
Особливої ​​досконалості цей вид кераміки досяг у XVIII ст. в Англії на підприємстві того ж Веджвуда.  
Вироби з кам'яних мас відрізнялися винятковою міцністю і тонкістю обробки. Кольорові кам'яні маси - базальтова і особливо яшмова - широко використовувалися для виготовлення різноманітних виробів у зв'язку з поширенням моди на античні мотиви. Це були копії античних ваз, рельєфів, частіше ж створювалися більш вільні наслідування.  
В англійських тонкокам»яних виробах - сервізах, туалетних приладах, плакетках для меблів, камеях з мас чорного, синього, блакитного і зеленого тонів, прикрашених білими рельєфними фігурами, які відтворювали різні античні мотиви, втілені з найбільшою наочністю пошуки витонченої простоти і ясної гармонії форм.  
Протягом багатьох років у Європі намагалися розгадати секрет виготовлення фарфору. Вперше китайський фарфор привіз до Європи відомий мандрівник Марко Поло в кінці XIII в., А в XV - XVI ст. велику кількість порцелянових виробів стали завозити в європейські країни венеціанські і португальські купці.  
За своїми властивостями - білизною, просвічуваністю, твердістю, багатством фарб - фарфор значно перевершував всі відомі європейцям керамічні вироби. Фарфор цінувався дуже дорого і був предметом розкоші; мати фарфорові вироби мріяли королі, князі, герцоги і їхні придворні. Керамісти Франції та Англії, не знаходячи розгадки «китайського секрету», створили спочатку свої різновиди фарфоровидної кераміки - м'який фріттовий фарфор і кістяний фарфор.  
Справжній «твердий» фарфор був отриманий на початку XVIII ст. в Німеччині. У саксонському місті Мейсене проти головної будівлі мейсенского фарфорового заводу стоїть пам'ятник Йогану Бетгеру. з ім'ям якого пов'язане оволодіння секретом і технологією виготовлення порцеляни. Однак історія винаходу порцеляни до теперішнього часу не з'ясована до кінця і викликає багато розмов.  
Саксонський король Август посадив Бетгера у в'язницю і поставив перед ним завдання опанувати таємницю отримання золота.  
Природно, всі досліди виявлялися безрезультатними і Бетгера чекала сумна доля закінчити життя на шибениці або ешафоті, але доля звела його з ученим Чірнхаузом, який тривалий час займався експериментами по отриманню порцеляни.  
І ось в 1709 р. були виготовлені перші зразки порцелянових виробів. Сам Чірнхауз не дожив до цього дня, він помер у 1708 р..  
Секрет виготовлення порцеляни ретельно зберігався, фарфорове виробництво було розміщено у верхніх поверхах королівського замку Альбрехтсбург, вийти з майстерень можна було тільки через особисті покої короля. Бетгер перебував на становищі справжнісінького в'язня і помер в 1719 р., так і не отримавши волі.  
Фарфор мейсенской мануфактури відрізнявся високим технічним рівнем, асортимент виробів був досить різноманітний; випускалися чайні та столові сервізи, гуртки, вази, свічники, скульптура.  
У декоруванні порцеляни середини XVIII ст. відбилися риси стилю рококо з притаманними йому візерунчастістю, легкістю, вибагливістю обрисів і асиметричністю композицій. Вироби розписувалися підглазурними і надглазурними фарбами (квіти, «китайські сцени» тощо), декорувалися золотом, доповнювалися скульптурними зображеннями квітів, птахів.  
Глазурована і розписна скульптура відрізнялася найтоншим моделюванням фігур і ретельною обробкою деталей. Випускалися також цілі скульптурні групи, об'єднані єдиним сюжетом.  
До кінця XVIII ст. фарфорове виробництво було освоєно в багатьох європейських країнах і фарфор як художній матеріал повсюдно відтіснив інші види кераміки. До цього часу в порцеляні проявилися риси класицизму з його культом гранично чітких форм і декору. Глазурована скульптура з розписом витісняється скульптурою з неглазурованного «бісквітною» порцеляни. Причому особливо  славляться французькі вироби Севрської мануфактури.  
У XIX ст. художню якість порцеляни поступово знижується, що було пов'язано із загальним занепадом художньоїпромисловості, який особливо сильно проявився у другій половині століття.

На території України найдавніші археологічні матеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посуду двох стильових відмін. Перший має ярості одноманітні форми горщиків і мисок, розписаних прямолінійно-геометричними мотивами у вигляді горизонтально-лінійних, ялинково-діагональних та інших мотивів, вкритих наколками або відтисками гребінця — поширений на півночі та лівобережжі України. Другий відзначається різноманітністю типів і форм посуду, декорованого червоною, білою або чорною фарбами, переважно спіральними і меандровими мотивами орнаменту — поширений на правобережжі України, Подунав'ї та Балканах.

Майстри ранньослов'янської  кераміки (середина І тис.) користувалися  ручним гончарним кругом, що давало їм змогу виготовити тонкостінні  вироби урізноманітнених форм. Такі вироби рясно оздоблені рельєфом і штампиковими візерунками у вигляді кружалець, ромбів, трикутників, дужок тощо.

Високим художнім рівнем форми і засобами орнаментування відзначалися вироби черняхівської  темно-сірої кераміки кухонного, столового і тарного призначення. До окремої групи слід виділити ритуальний посуд, котрий виготовляли з особливою ретельністю та оздоблювали загадковими мотивами-символами.

Інтенсивний розвиток кружальної кераміки у III—VI ст. змінюється її занепадом у VII—IX ст. Майже зникають традиції високохудожньої черняхівської кераміки, збіднюється асортимент, спрощується форма виробів. З незрозумілих причин майстри перестають користуватися гончарним кругом, задовольняючись кухонним посудом, виготовленим стрічково-ліпною технікою. Дехто зі вчених пов'язує занепад гончарства з виникненням деревообробного токарства і витісненням гончарних виробів зручним дерев'яним столовим посудом та виробами повсякденного вжитку.

З утворенням Давньоруської держави  у X ст. поступово збільшується кераміка, виготовлена на крузі, особливо в містах. На виробах появляється спочатку непрозора, а згодом прозора полива.

З другої половини X ст. керамічний посуд і глиняні плитки покривають кольоровою прозорою поливою. У наступних століттях виробництво поливаної кераміки збільшується. Виникає поліхромний розпис глухими поливами (емалями) мисок, чаш тощо.

У XII ст. форми посуду набувають присадкуватої і опуклобокої тектоніки.

Названі нові тенденції  у розвитку кераміки Київської Русі характерні насамперед для міських центрів гончарства, тоді як сільські провінційні осередки зберігали давні традиції у формуванні виробів та їх оздоблення

Щоденний і святковий  посуд Київської Русі XII—XIII ст. відзначався багатством і різноманітністю форм, виготовлений на ножному крузі та оздоблений переважно геометричним орнаментом. Українська кераміка післямонгольського часу виготовлялася на швидкообертовому ножному крузі, випалювалась у двох'ярусному горні, тобто це продукт значно вищого ремісничого виробництва. Удосконалення технології дало змогу створювати тонкостінний посуд нових форм. Основні типологічні групи виробів цього періоду — горщики, дзбанки, миски, кухлики та ін.— мають все ті ж найменування виробів, що були в Київській Русі. Однак типів в окремих групах значно більше.

У XIV ст. переважно виготовляли сірі вироби, дешеві й зручні для приготування страв, їх оздоблювали лощенням (гладженням) і дерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець з промінчиками, зірочками, зубчиками, листочками тощо. Загальна композиційна схема декорування посуду нічим не вирізнялася від композиції попередньої епохи: стрічковий орнамент певної ширини розташований у верхній частині виробу.

У XV—XVI ст. із застосуванням свинцевої поливи зеленого й жовтого кольорів усе частіше з'являється посуд з різноколірним черепком та поліхромним рослинним розписом. Спочатку поливою розписували і лише згодом нею поливали частину або повністю весь виріб.

У XVI ст. на українських гончарних виробах, крім вже відомих технік декорування, з'являються нові: ріжкування та фляндрування.

Первісні кахлі на Україні появились у другій половині XIV ст. Вони були спочатку циліндричної, трубчастої форми, тонкостінні, з пласким дном, виточені на крузі і без жодних прикрас.

З другої половини XV ст. поширюються плитковидні кахлі з доліпленою румгіою — прототипи сучасних, їх відтискали з пластичної глини у дерев'яних або гіпсових формах.

Зростання попиту на кахлі  у XVI ст. сприяв розширенню їх виробництва. Якщо спочатку кахлі були ознакою панського інтер'єру, то у кінці XVI ст. кахлеві печі все частіше зустрічаються у міщанському і навіть селянському житлах. Але кахлі різняться виготовленням і декором.

У XVII—XVIII ст. виробництво кераміки на Україні набуло вищого рівня розвитку. Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Досить поширилися розпис, фляндрування, зелена і коричнева полива. Крім цього, вироби розписували ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти. У цей період у давніх керамічних осередках України створені гончарські цехи. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиції розписів уводять постаті людей.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухоаі, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами і поливаним розписом нагадує фаянс. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час поміж  численних полтавських осередків  гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для навоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру — баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. Мотиви орнаменту, мабуть, запозичені з місцевих килимів, гаптів і пристосовані до багатоколірного керамічного розпису.

На Поділлі гончарний  посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

У XVII—XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо.

У XVII ст. кахлі виготовляли гончарні майстри Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. Наприкінці XVIII ст. на Україні зародилося фаянсове і порцелянове виробництво, виникли перші мануфактури і фабрики. В Корці 1784 р. засновано одну з перших фаянсових фабрик, яка через шість років почала випускати порцелянові вироби. Таким чином, 1790 р. є роком початку відліку історії порцелянового виробництва на Україні.

У 1798 р. побудовано фаянсову фабрику  в Києві, де започаткований випуск фаянсу на зразок англійського. До фабрики  були приписані селяни з гончарних  осередків сіл Валки і Нові Петрівці.

Фаянсову фабрику наприкінці XVIII ст. засновано також у м. Потелич. Тоді це був один з найдавніших гончарних центрів Галичини, відомий з XV ст. Вже 1670 р. у ньому налічувалось 50 гончарів.

Утвердження капіталістичних відносин і скасування кріпацтва на Україні сприяли бурхливому розвитку народних художніх промислів, зокрема сільського гончарства. Міське цехове ремесло переживало кризовий стан, що призвів його до занепаду. Сільські гончарі дістали право вільного виходу на ринок на рівних умовах з міськими. 60—80-ті роки XIX ст. позначені розвитком кераміки на Україні: більш як у 500 населених пунктах. Однак вже з кінця століття кустарний промисел зазнав конкурентного тиску з боку фабричного керамічного виробництва і металоробної промисловості, які масово виготовляли досить дешевий посуд.

Разом з тим демократична інтелігенція чимало зробила для піднесення престижу народної кераміки, засновуються навчальні  заклади гончарства в Коломиї (1876 р.), Товстім (1886 р., тепер Тернопільська область), Миргороді (1896 р.), Глинську (1908 р., тепер Сумська область), Опішні (1912 р.) та ін. Товариства сприяння народному мистецтву влаштовували виставки, піклувалися про збут творів. Усі ці заходи почасти пригальмовували занепад гончарного народного промислу, але не зупинили його.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав власні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

На Закарпатті у другій половині XIX ст. поширився підполиваний розпис.

Крім посуду в цей  період на Україні значного поширення  набуло кахлярство. З середини XIX ст. кахлеві печі все частіше можна зустріти у хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало масовим. Майже всі знамениті гончарі XIX ст. були водночас і прекрасними кахлярами.

У XIX ст. кахлі розписували орнаментальними, переважно рослинно-квітковими та декоративними малюнками.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на зростаючу конкуренцію з боку промислового виробництва посуду та інших предметів, гончарство на Україні досягло чи не найбільшого розповсюдження, технологічної досконалості й високого художнього рівня творів.

У першій половині XIX ст. на західних землях України діяли фаянсові заводи в Потеличі, Глинську і Любичі (тепер територія Польської Республіки), а з другої половини століття до них приєдналися ще три напівкустарні виробництва у Сасові, Селиськах (нині Львівська область) і Залісцях (Тернопільська область). Генезис виробів цих підприємств передусім вказує на народні джерела (форма і декор). Так, ажурне прорізування по краях тарілок, ваз для квітів, фруктівниць імітує плетіння з лози, а мотиви розпису інколи нагадують народне малювання у гончарстві, художньому деревообробництві тощо.

Інтенсивний розвиток фаянсового виробництва у XIX ст. став важливим фактором та експериментальною базою для піднесення української фарфорової промисловості, яка швидко засвоїла технологічний та естетичний досвід відповідних підприємств Західної Європи і Росії. Виробництво порцеляни на Україні розпочалось із заснуванню мануфактури в Корці (1790—1831). Становлення порцелянового виробництва у Баранівці (1804— по даний час) припадає на період пізнього класицизму. Тут із захопленням “цитували” прості й виразні: античні форми посуду, все частіше відмовлялися від білого черепка (блакитні і жовта поливи). У гонитві за пишністю баранівські майстри перевантажували виробі пластичним й орнаментальним декором, відступаючи від класицистичних засад.

На початку XX ст. українську порцеляну захоплюють модерністичні тенденції, котрі, однак, не врятували фарфорово-фаянсову промисловість від кризового стану: біль шість керамічних підприємств були ліквідовані.

Внаслідок ідеологізації народного  мистецтва на початку 20-х років  з'явились керамічні вироби, оздоблені .елементами радянської символіки (п'ятикутна зірка серп і молот тощо) та узагальненими  зображеннями вершників у будьонівках  індустріальної архітектури, шрифтових гасел. Цей плакатно-агітаційний декор виник спочатку в порцеляні й проник в інші галузі художньої промисловості. В українську кераміку його, мабуть, впроваджували Межигірський керамічний технікум, Уманська керамічна школа та Опішнянські зразково-навчальні майстерні. Штучно внесені новації того часу мали показово-агітаційну мету і стосувалися переважно творів виставочного характеру.