Ознайомлення учнів загальноосвітніх навчальних закладів з мистецтвом художньої кераміки

В період непу гончарство стало кустарним промислом майстрів-одноосібників. Постачання матеріалами і збут здійснювали скупники, котрі володіли значним капіталом. Закупкою гончарних виробів на експорт відав Укркустарторг.

Артілі почали виникати лише наприкінці 20-х років. Перша  з них — “Червоний керамік”, заснована в Опішні (1929 р.), об'єднала 200 майстрів. Загалом це була невелика частина виробників потужного керамічного осередку, що налічував тоді близько 3000 гончарів. Через чотири роки в Опішні став до ладу керамічний завод, де випускали побутовий та декоративний посуд, скульптурки, іграшки тощо.

Примусова колективізація завдала  значної шкоди гончарному промислу. В багатьох відомих сільських  осередках спроби заснувати гончарні артілі зазнали невдачі. Дещо в кращих умовах залишалися окремі майстри, твори  яких експонувалися на виставці народного мистецтва (1936 р.), або ті, котрі жили в містах (брати Яким та Яків Герасименки з Бубнівки, Іван Гончар з Крищенець, Карпо Білоокий зі Смотрича, Іван Симон із Хомутинець та ін.).

Певного пожвавлення  гончарство набуло в повоєнні десятирічччя. Нестача на ринку вжиткового посуду сприяла швидкому відновленню виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках.

Переважно дрібні, напівкустарні  підприємства задовольняли своїми виробами навколишні села, їхні миски, дзбанки, горнятка та інші речі зберігали місцеві художні традиції форми і декору, а також виявляли загальний регіональний характер гончарства Середнього Подніпров'я, Лівобережжя, Поділля, Прикарпаття і Закарпаття.

У повоєнний час розширився асортимент порцелянових і фаянсових  виробів, водночас активізувалися пошуки нових форм посуду в напрямі простих, лаконічних обрисів й ужиткових конструкцій.

Українська майоліка 60—80-х років розвивалась у  трьох основних напрямах: 1) індивідуальна  творчість народних майстрів, які  виготовляють унікальні традиційні вироби ручним способом; 2) серійне і масове виробництво продукції напівмехавізованими цехами і заводами; 3) творчість художників-професіоналів.

Наприкінці 80-х років  на Україні працювали понад 30 керамічних заводів, цехів і дільниць, які  виготовляли вироби, виходячи з локальних традицій народного гончарства, однак постійне нарощування планових показників зводить до повтору лише деяких зовнішніх ознак. І тоді від справжньої рукотворності виробу залишається холодна реміснича підробка.

 
 
1.2 Техніки виконання  ремесла  та їх регіональні особливості 
 
 
Протягом більш як семи тисячоліть свого розвитку вдосконалювалася художня кераміка. Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки з палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину із гострим дном (так звана стрічкова техніка). Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця найпримітивніша і найстародавніша техніка витримала конкуренцію гончарного круга і була добре відома раннім слов'янам, а деякі племена Австралії й Океанії користувалися нею до кінця XIX ст.

Винахід гончарного круга (IV тис. до н. е.), спочатку ручного й повільно обертового, а у середньовіччі  швидкісного, з ножним приводом,— став визначним переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й піднести її художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями тощо. Точення на гончарному крузі сьогодні застосовується як окремими народними майстрами, так і на підприємствах художніх промислів, у цехах з невеликим обсягом продукції, частою зміною асортименту та при виготовленні високохудожніх творів складної форми.

Техніка формування шаблоном (на крузі) у давнину використовувалася  при серійному виготовленні тарілочок, мисочок, щоб досягти якнайкращої  співрозмірності. У наш час формування спеціальними шаблонами виконують автоматичні або напівавтоматичні верстати на фарфорових і фаянсових фабриках.

У Стародавній Греції (IV ст. до н. е.) вже була відома техніка лиття  виробів у формах, які також  виготовляли з глини і випалювали. Неглазуровані пористі форми добре поглинали зі шлікеру воду, і на їхній внутрішній поверхні утворювався дещо щільніший шар маси завтовшки 10—14 мм. Після кожної заливки форми треба було сушити на сонці.

У XVII ст. цехові майстри, ремісники  у Європі знову звернулися до техніки лиття керамічних виробів. Вони прагнули якомога точніше наслідувати, копіювати старовинні керамічні твори. З XVIII ст. форми стали виготовляти з гіпсу, їхня продуктивність була вищою, ніж теракотових. Техніка лиття набула великого значення у XIX—XX ст. як репродуктивний принцип фабричного виробництва.

Техніка відминання (ліплення) виробів  із маси у формах відома з часів  античної Греції і Риму. Застосовувалася  при виготовленні посуду для щоденного  вжитку, світильників, фігурок тощо. У середньовіччі технікою відминання виробляли кахлі, а сьогодні вона незамінима при виготовленні виробів із шамотної маси.

Двадцять років тому винайдена  техніка напівсухого пресування із керамічних мас малої вологості. Спочатку цією технікою формували лише керамічні плитки, сьогодні на фабриках виготовляють плоский посуд — тарілки, блюдця, салатники тощо.

Отже, відомі такі техніки формотворення: вільне та стрічкове ліплення; точення  на гончарному крузі; формування шаблоном; лиття зі шлікеру; відминання (ліплення) у гіпсових формах; пресування із порошкоподібної маси.

Художня виразність керамічних творів багато чим залежить від методу і техніки декорування. Можна  виділити три види оздоблювальних технік: декоративні покриття, розпис і пластично-фактурні техніки.

Декоративні покриття (глазурі) — тонкі, легкоплавкі, силікатні сполуки. Це найпростіша техніка для виконання, бо всі живописні ефекти виникають самочинно в процесі випалу, внаслідок хімічних реакцій. Деякі декоративні поливи, зокрема люстри, кракле, відомі здавна; решта винайдені у XIX ст. Завдяки визначним успіхам хімії та фізики появилося розмаїття склистих полив з багатою палітрою художніх особливостей. Так, на вазах, оздоблених кристалічною поливою, виблискують міріади кристалів — гостроконечних, округлих, видовжених, зірчастих, різних барв та відтінків. В одних випадках вони уподібнюються коштовному камінню на зразок авантюрину, яшми, в інших — дивовижним візерункам, що ніби несподівано виникли на морозяній шибці.

Матові й напівматові поливи можна кваліфікувати як різновид кристалічних, оскільки ефект матовості виникає внаслідок появи на поверхні дрібних кристаликів або пухирців повітря. У матовій поливі цілком відсутній полиск і світло кольорові оефлекси. Ці поливи використовуються для покриття виробів із тонкокам'яних мас.

Кракле утворює сітку дрібних  і дещо більших тріщинок, виникає  своєрідне відчуття заломлення і  розсіювання сонячного проміння.

Надзвичайно чарівні, райдужні поливи з металевим полиском — так  звані люстри. Тонка, надглазурна  плівка металевого смоляного мила закріплюється випалом при температурі 700 °С.

До металевого відблиску спричиняють  глазурі, випалені у відповідному середовищі. Наприклад, якщо у поливі міститься  окис міді, то на поверхні виникне металевий  відблиск міді.

Текучі поливи утворюють дуже ефектні та несподівані поєднання кольорів, неначе барвисті переливи струмків, надаючи творам романтичного звучання.

Самосвітні поливи також відрізняються  особливою декоративністю, мають  здатність акумулювати і випромінювати  світло.

Крім незначної кількості кольорових полив та емалей у декоруванні керамічних виробів, передусім порцеляни, застосовуються розчини дорогоцінних металів — золота, срібла, рідше платини.

Найрізноманітніші техніки розписного декорування залежно від способу  нанесення на вироби поділяються на розпис від руки, механічне оздоблення та комбіноване (поєднаня двох попередніх).

Розпис пензлем передбачає виконання  «від водок» (вусик, стрічка), орнаментальних зображень, букетів, портретні й  тематичні композиції і под. Чіткою графічністю ліній вирізняється техніка ритування (продряпування) сирого черепка металевою або дерев'яною паличкою.

До вільного орнаментального розпису  ангобами (різновид глиняної фарби) належать стародавні техніки ріжку вання  і фляндрівка. Термін « ріжку вання» походить від ріжка, наповненого ангобом. У маленький отвір в його нижній частині вкладували гусяче перо або скляну трубочку, і рівна цівка ангобу лягала на поверхню виробу. Тепер ріжок замінений гумовою грушею. Ріжкуванням можна проводити прямі й хвилясті лінії, виконувати крапки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи. Фляндрівка дещо подібна до мармурових розводів, характеризується чіткими, зигзагоподібними волокнистими лініями, розташованими симетрично по обводі виробу. Техніки ріжкування і фляндрівка застосовуються для оздоблення майолікових творів.

Механічні техніки декорування  здебільшого поширені на фарфорово-фаянсових  фабриках, використовуються в оздобленні масової продукції, їх принцип полягає  у нанесенні заздалегідь готового малюнку на виріб способом трафарету, відтиску гумової печатки, переведення з паперу тощо.

Найпоширеніша техніка — декалькоманія  — друкування одноколірних та багатоколірних зображень на проклеєний папір з  наступним перенесенням їх на поверхню виробу, аналогічна дитячим перевідним малюнкам, закріплюється випалюванням. Розрізняють деколь за способом виготовлення — літографську, віддруковану на гумованому папері керамічними фарбами, та шовково-трафаретну деколь, нанесену на паперову підкладку через шовкову сіточку (трафарет). Візерунки, зроблені технікою декалькоманії, мають дещо сухіший і блідіший вигляд, бо шар фарби тонший, ніж у розписі вручну.

Техніка шовкографії — безпосередній  передрук малюнку на виріб через  шовковий трафарет. Малюнок тут виразніший, більше нагадує вільний розпис від руки.

До шовкографії подібна техніка  друку. Малюнок спочатку гравірують на дошці, відтискають фарбою на папір, а з паперу переносять на виріб. Зображення нагадує графіку: одноколірний темний контурний малюнок, окремі місця  можуть бути заштриховані у вигляді сітки або крапок. Декор буває орнаментальним, але найчастіше — пейзаж, портрет тощо.

Штамп — одноколірний відбиток на порцеляні за допомогою гумової  печатки. Ним найчастіше користуються при роботі темними, насиченими фарбами, золотом, люстрами. Штампи інколи поєднуються з декалькоманією, завершують декорування.

Для суцільного або часткового покриття виробів фарбою застосовується аерографія — пофарбування пульверизатором. Аерографія також вживається при виконанні  декору трафаретами. Вона дає змогу  робити тональні й кольорові розтяжки, діставати проміжні кольори при перекритті основними тощо.

Пластично-фактурне оздоблення у кераміці має такі технічні різновиди: лощення, фактура «ниток», контррельєф, ажур, рельєф і круглий ліпний декор.

До найдавніших фактурних технік декорування гончарних виробів належить лощення — полірування черепка за допомогою дерев'яної палички або камінчика. Переважно наносяться вертикальні й скісні смуги. Своєрідна фактура ниток «вовни», «травички» створюється нанесенням тонких кольорових цівочок ангобу (крізь тонку металеву або полотняну сіточку). «Вовняна» фактура використовується з метою досягнення контрасту між гладкою і «кучерявою» поверхнею. Наприклад, декоративний майоліковий посуд скульптурного характеру («баранці», «коники», «ведмеді») інколи оздоблюють цією технікою.

Контррельєфний декор у вигляді  відбитків роблять за допомогою  штампиків. Він розрахований на світлотіньовий ефект.

Ажур як техніка декорування, уподібнена ажурно-плетеним виробам, зустрічається  в порцеляновому і фаянсовому посуді, часто поєднується з рельєфом та розписом.

Інколи для оздоблення майоліки вдаються до пластичних засобів, зокрема, зображення квітів, птахів, тварин і  людей виконують в техніці  рельєфу (плаского або високого). Рельєфні поливані зображення створюють своєрідну, напружену гру світла і тіні.

Круглий ліпний декор найкраще поєднується  і найбільш художньо виправданий, якщо органічно поєднується із деталями виробу: вушком, носиком, ручкою, накривкою  і т. ін. В оздобленні кераміки засобами дрібної об'ємної скульптури мають значення масштаб, образне узагальнення, підлеглість декору функціональній формі.

Розписні й пластично-фактурні техніки можуть виступати у різноманітних  поєднаннях, збагачуючи декоративність і художню образність керамічних творів.

Отже, відомі такі техніки декорування: 1) декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні); 2) розпис рід руки (пензлем, ріжкування, фляндрівка, ритування, сграфіто); 3) механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія); 4) пластично-фактурне оздоблення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліплення, ажур).

Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, властивостей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам'яна маса (кам'янка) і шамот.

Теракота (від італ. випалена земля) — вироби із гончарних кольорових глин без жодних доповнень, температура випалювання близько 900 °С. Теракотовий черепок пористий, шершавий, неполиваний, легко поглинав воду. Він може бути звичайного, природного кольору від світлого жовто-рожевого до червоно-коричневого і темно-сірого або поливаний кольоровими ангобами. Теракотовий посуд і статуетки відомі з найдавніших часів. Практично це перші випалені керамічні вироби. Застосовувалися в побуті (художнє ремесло), оздобленні архітектури (рельєфні фризи, медальйони) тощо. Завдяки нескладній технології виготовлення художні твори з теракоти сьогодні популярні у народному мистецтві, серед професійних та самодіяльних художників.

Майоліка (від давньої назви острова Мальорка, через який транзитом ввозилася до Італії іспано-мавританська кераміка) — вироби з кольорової глини, з випаленим пористим черепком (температура випалювання — 900 °С). Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають у формах. Вони відрізняються масивністю корпусу та інших деталей, плавністю контурів силуету. Оздоблюється ангобами пастельних тонів з контрастом чорної, коричневої, червоної і кольоровими поливами з яскравим полиском. Майоліка, як і теракота, дістала найбільшого поширення у народному мистецтві. Нею захоплювалися відомі художники і скульптори: Ф. Леже, П. Пікассо, М. Врубель, С. Малютін, І. Фріх-Хар, І. Єфімов та ін.