Богдан Хмельницкий

Шукання союзу привело  Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати союзу з Молдавією та Семигородом.

Війна була неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь  зброїться, смакуючи собі свободу від  робіт та податків, і навіки не хоче мати панів, — писав сучасник. —  Так чернь роз'ярилася, що або  знищити шляхту, або сама згинути хоче». З другого боку Польщу лякали чутки, що Богдан Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «відокремлену державу»."

На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо  посунуло на Україну. Хмельницький, мавши  лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав її в облозі півтора місяця.

Тим часом з півночі  на Україну виступив Литовський гетьман  Радзівілл. Під Лоєвом полковник  Станіслав-Михайло Кричевський дав  йому відсіч, але сам загинув у бою.

На допомогу польській  армії прийшов король з новими силами. Хмельницький оточив королівське  військо під Зборовом, але канцлер  Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави  утворюється автономна область, до якої входять воєвідства: Київське, Брацлавське та Чернігівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві ліквідується.

Так — замість визволення українського народу з-під польської  влади та створення власної держави  — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією для козацької верстви.

Зборівський договір  проголошений як «Деклярація ласки  короля, даної на пункти прохання Війська  Запорозького», був паперовий: ні в  Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."

Відчуваючи неминучість  війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою князів християнського народу» і обіцяв свою опіку. Це ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун"

Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній  долині зустрілися два війська: Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину.

Білоцерківський договір  також не був реалізований: на соймі  один із шляхтичів наклав «вето», і  договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат. Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб.

Катастрофа балканської  політики була страшним ударом для плану Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості переселюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роль в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був  конче потрібний для Москви з  різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом ЇЇ з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський  Собор у Москві ухвалив прийняти  Україну «під високу руку царя»,  а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею  та похороном Тиміша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він  уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. 8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви."

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.Гетьман  і старшина пішли на нараду. Посли  довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і  почали переконувати послів скласти  присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою.

Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той момент.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

Ратифікація договору в Москві.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового  судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект договору, цар дав послам відповідь, яка  була ратифікацією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року.Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.

Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться — «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем присягал, переступил, а подданых своих, вас... тем от подданства учинил свободными», потверджує, що московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору вільною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верньій подданньій»."

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний  тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро I писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: « ... чинить ... как определено в помянутых Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — є логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір  не позбавляв ії суверенних прав. Договір  цей зафіксував союз з Московією  на добровільних засадах, звільняв Україну  від підлеглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами.

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана  Хмельницького: його називали — «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній  владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів.

Іван Виговський у  розмові з московськими послами  казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь  або король». Як належало дружині  монарха, гетьманова Ганна Хмельницька  мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк»."

Традиція щодо характеру  Переяславсько-Московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди: «Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України — урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольнос-гі й лад на Україні»."