Визволення України

Зміст

Вступ………………………………………………………………………..3

1. Початок розгрому нацистів в України………………….......................4
2. Вересневі операції 1943 р……………………………….……………...5
3. Падіння «Східного валу»………………………....………………….....6
4. Перші кроки радянської влади на визволених територіях…………...7
5. Мобілізаційні заходи 1942 – 1943 рр ………………………………….8
6. Радянський партизанський рух 1943 року ……………………………9
7. Жителі України в радянському тилу………………………………....11
8. Січнево-лютневий наступ……………………..………………….…...12
9. Весняний наступ українських фронтів………………………………14
10. Кримська наступальна операція. Виселення татар, греків, вірмен...14
11. Завершення вигнання нацистів з України……………………………15

Висновок…………………………………………………………………..17

Список використаної літератури…………………………………..….19

Вступ

Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася одна з найбільших з початку Другої світової війни битв. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм з півдня рухалися війська Сталінградського фронту. 23 листопада ці фронти з'єдналися, в результаті 3 30-тисячне угруповання противника опинилося в оточенні. Війська Донського фронту продовжували бої з оточеними, а Південно-Західний і Південний (31 грудня 1942 р. Сталінградський фронт було перейменовано на Південний) повели наступ на захід. 2 лютого 1943 р. оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінградом змінила обстановку на фронті на користь Радянського Союзу. Захопивши стратегічну ініціативу, Червона армія утримувала її до кінця війни.

1. Початок розгрому нацистів в Україні

Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців з території України. Першим населеним пунктом, очищеним від фашистських військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області. Продовжуючи наступ, у середині лютого 1943 р. війська Південно-Західного фронту вийшли на лінію міст Красноград–Новомосковськ–Синельникове–Красноармійськ–Слов'янськ і зав'язали бої на далеких підступах до Дніпропетровська й Запоріжжя. Військами фронту командував генерал                  М. Ватутін.

Війська Воронізького фронту, оволодівши на початку лютого 1943 р. Курськом і Білгородом, також перенесли дії на територію України і 16 лютого вибили гітлерівців з Харкова. Командуючим Воронізьким фронтом був генерал П. Голіков.

Проте невдовзі наступ Червоної армії було зупинено. Війська відірвалися від тилових баз, не вистачало досвіду наступальних дій, техніки. А 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар з районів Краснограда і Красноармійська. 15 березня німці знову захопили Харків, а 18 березня – Білгород. На лінії Коренево–Краснопілля–Гостищеве їхній контрнаступ було відбито.

З квітня по липень 1943 р. на фронтах панувало відносне затишшя. Сторони готувалися до нових операцій. Червона армія планувала продовжувати наступ на всіх фронтах. Зі свого боку, воєнно-політичне керівництво Німеччини прагнуло перехопити ініціативу і силами груп армій «Центр» і «Південь» розгромити Південно-Західний фронт у районі Курського виступу.

Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. У результаті важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної армії на всіх фронтах, у тому числі і в Україні.

У серпні силами Степового та Воронізького фронтів була проведена Білгородсько-Харківська операція. В ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було очищене від окупантів.

2. Вересневі операції 1943 р.

У планах осінніх операцій 1943 р. першочергового значення надавалося розгрому противника на Лівобережній Україні, Донбасі, виходу до Дніпра та захопленню плацдармів на його правому березі.

Німецьке командування, тверезо оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони і 11 серпня віддало наказ про будівництво «Східного валу», який в Україні проходив по річках Дніпро та Молочна. Гітлерівці надавали Дніпру, враховуючи його ширину, багатоводність, високий берег, особливого стратегічного значення.

Поки тривало спорудження «Східного валу», гітлерівці всіма можливими засобами стримували Червону армію на Лівобережжі й Донбасі. Але перевага в живій силі й техніці визначила результати воєнних дій. 8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу – місто Сталіне. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, очистивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ– Запоріжжя–річка Молочна.

Важкі бої точились і на північ від цього рубіжу. 2 вересня фашистів вибили із Сум, 21-го – з Чернігова, 23-го – з Полтави. 21-22 вересня Червона армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. В ці ж дні радянські війська відкинули противника за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріжжя. Всього ж наприкінці вересня 1943 р. Червона армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра.

Надії німців на «Східний вал» почали розвіюватися наприкінці вересня, коли частини Центрального та Воронізького фронтів при підтримці партизанів і місцевого населення за виключно скрутних умов форсували Дніпро й утворили плацдарми на правому березі на північ і південь від Києва. Війська Степового і Південно-Західного фронтів форсували Дніпро на ділянці між Кременчуком і Дніпропетровськом.

3. Падіння «Східного валу»

У жовтні точилися завершальні бої по розгрому нацистів на Лівобережжі. 14 жовтня, після кількох невдалих спроб, радянські війська, застосувавши нічний штурм, вибили німців із Запоріжжя, а 25-го звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Ціною величезних втрат було знищено оборону гітлерівців на річці Молочна, очищено від них Північну Таврію.

Відступаючи, окупанти залишали після себе пустелю. У розпорядженні рейхскомісара України Коха від 6 вересня 1943 р. представникам адміністрації Лівобережжя, зокрема, зазначалося: «Основний принцип, яким слід керуватися, полягає в тому, щоб противник, захопивши територію, не знайшов би на ній нічого, що міг би використати для подальшого ведення війни: ні продовольства, ні місця розквартирування, ні людських ресурсів, ні підприємств, які могли б бути відновлені протягом кількох тижнів. Ті міста і села, в яких залишається частина місцевого населення, також повинні бути спалені». Лише стрімкий наступ радянських військ урятував Україну від спустошення.

Увесь жовтень радянське командування накопичувало війська на правому березі Дніпра, готуючись до продовження наступу. Прагнучи підкреслити виняткову важливість цих операцій і піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала 20 жовтня 1943 р. Воронізький, Степовий, Південно-Захід-ний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти.

У перші дні листопада розпочалися вирішальні бої за Київ. Ударні частини 1-го Українського фронту 3 листопада, несподівано для противника, перейшли в наступ з Лютізького плацдарму на південь, у напрямку на Київ. Ставка віддала наказ узяти Київ за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції. 6 листопада 1943 р. столиця України була очищена від нацистів.

Взяття Києва коштувало Червоній армії 260 тис. життів. Багато її бійців і командирів проявили зразки воїнської звитяги і героїзму. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам.

Таким чином, за порівняно короткий час радянські війська вийшли на лінію Дніпра, від Чорного моря до гирла річки Сож на території Білорусії, здійснили Київську наступальну операцію і створили сприятливі передумови для витіснення гітлерівців з Правобережної України.

4. Перші кроки радянської влади на визволених територіях

Українське населення з радістю зустрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого нацистського режиму, ділячись з бійцями останнім. Хліб-сіль і молоко в селах, червоні прапори і квіти в містах – типові картини, якими супроводжувався прихід Червоної армії. На мітингах, що відбувалися майже в кожному місті й селищі, лунали щирі слова подяки визволителям, прокляття – на адресу німецько-фашистських загарбників. Обов'язковими були також славослів'я, звернені до Й. Сталіна, комуністичної партії. Люди сподівалися, що після довгих років страждань і поневірянь поліпшиться нарешті матеріальне становище, буде реформована чи навіть знищена колгоспно-кріпосницька система, влада повніше враховуватиме інтереси населення, в суспільстві пануватимуть мир і злагода. Великі війни породжують великі надії. Так було в 1812 р., коли з перемогою над Наполеоном російські селяни пов'язували звільнення з кріпацької залежності. Подібні настрої ширилися в Україні в роки Кримської війни 1853-1856 рр.

Досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. З радянськими військами повертався сталінський тоталітарний режим, який відповідно до своєї природи відновлювався з пошуків ворогів. Підозра в співробітництві з гітлерівцями автоматично падала на всіх, хто пережив окупацію. їх реєстрували як осіб, котрі «залишилися на зайнятій фашистами території». Це тавро перетворювало мільйони жителів окупованих територій на неповноправних громадян.

Органи НКВС заарештовували поліцаїв, представників допоміжної адміністрації, поставленої окупантами, інших пособників нацистських властей. Були проведені показові суди над воєнними злочинцями. Подібні заходи здійснювали власті всіх визволених від гітлерівської окупації країн. Співробітництво з нацистами скрізь викликало презирство і ненависть. Було чимало випадків, коли на місці творилися суд і розправа.

5. Мобілізаційні заходи 1942-1943рр.

У перші ж дні після вигнання гітлерівців в українських містах і селах розгорталися мобілізаційні заходи, що було необхідним в умовах продовження війни. Населення у своїй більшості це розуміло. Але, як і всі інші заходи воєнного часу, мобілізація провадилася надзвичайно жорстокими методами. Нашвидкуруч мобілізованих юнаків і чоловіків (непідготовлених, часто беззбройних: одна гвинтівка на 5-10 чоловік, необмундированих) у складі так званих проривних груп тисячами кидали в атаку під прицільний вогонь противника. Як правило, це відбувалося без обов'язкової артилерійської підготовки чи бомбардування передових позицій німецьких військ. Просування цих груп забезпечували спеціально створені загороджувальні загони (сумнозвісні «заградотряды»), які розстрілювали всіх, хто відмовлявся йти в атаку або відступав. В основі цієї тактики лежали догматизм і прямолінійність, властиві багатьом радянським офіцерам, особливо середньої ланки, які продовжували воювати «числом», а не «вмінням». Не останню роль відігравало прагнення вислужитись, якнайшвидше досягти успіхів, незважаючи на втрати.

Така тактика застосовувалася на всіх фронтах – від Льодовитого океану до Чорного моря. Після закінчення війни про це відверто писало багато учасників. Відомий радянський воєначальник генерал армії М. Ляшенко згадував: «У тій війні було багато смертей нічим не виправданих. Траплялися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну».

Особлива схильність до тактики передових проривних груп в Україні диктувалась специфічними мотивами. У ставленні вищого радянського керівництва, військового командування, командирів і політпрацівників Червоної армії до визволеного від нацистів населення відчувались упередженість, недовір'я, навіть мстивість. В очах багатьох командирів і комісарів українці були потенційними зрадниками, котрих слід «провчити», примусити «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Все це виливалось у прагнення поставити наспіх мобілізованих жителів окупованих районів України у виняткові умови, щораз кидаючи їх у самісіньке пекло війни. Український письменник Анатолій Дімаров, згадуючи один з воєнних епізодів, свідком якого був, писав: «Не забуду, поки й житиму, одну таку атаку взимку сорок третього року, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».

Масові мобілізації супроводжувалися насильницьким вилученням у населення хліба та інших продуктів, які ще збереглися після нацистських військ. Населення, особливо сільське, після вигнання фашистів залишалося на грані виживання.

6. Радянський партизанський рух 1943 р.

Звинувачення українців у пристосовництві та зраді не мали підстав. Антигітлерівська підпільно-партизанська боротьба в Україні 1943 р. досягла найвищої напруги. Незважаючи на тяжкі втрати, чисельність радянських партизанських загонів зростала. У квітні 1943 р. ті з них, які були пов'язані з Українським штабом партизанського руху, ЦК КП(б)У і розвідувальними органами Червоної армії, налічували 29,5 тис. чол., а 1 січня 1944 р. – 58,5 тис. чол.

1943 р. – рік глибоких рейдів радянських партизанських з'єднань на Правобережжя. Рейди планувались у Центральному штабі партизанського руху і, крім суто воєнних цілей, передбачали нейтралізацію впливу на цій території ОУН та її збройних формувань. Це були добре підготовлені операції, котрі забезпечувалися з-за лінії фронту озброєнням, зв'язком, пропагандистськими матеріалами, продовольством, вибухівкою тощо.