Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали

 

Зміст

Тема: “ Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу   проти монголо-татарської навали “

Вступ……………………………............................................................. 3 – 6 с

1. Галицько-Волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі………………………………………………………………..6 - 12 с
2. Данило Галицький та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель………………………………………....12 - 19 с
3. Кінець династії Даниловичів та історії Галицько-Волинського князівства………………………………………………………………………19-26с

Висновок…………………………………………………………….........26 с

Список використаної літератури ……………………………………....27 с

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність теми. Український народ має давню багату та, на жаль, трагічну історію. В сиву давнину, за часів Київської русі, він мав свою державність, входив на рівних правах до найрозвинутіших народів Європи. В той час були встановлені міжнародні торгівельні зв'язки. Але могутня цивілізована країна зазнала нечуваного лиха - татаро-монгольської навали. Настали століття пітьми.

І все ж, український народ вижив, зіп'явся на ноги і знову виборов  свою державність: уклав Угоду з  Росією про взаємодопомогу аби перевести  подих у тривалій боротьбі за свою незалежність. Та дружні обійми виявились  надто міцними, обіцянки - надто улесливими, а міжнародні угоди - фікцією. Україна  швидко була перетворена на південну околицю Росії.

І в цьому безправному становищі  вона знаходилася до недавнього часу.

Проголошення акту про незалежність України і підтримка його народом 1 грудня 1991 року відкрили широку дорогу до швидкого розв'язання життєво важливої проблеми: розбудувати свою державу  і гідно ввійти у світове співтовариство та цивілізацію.

Сьогодні кожний, хто цікавиться історією України, потрапляє у досить скрутне становище: під тиском неймовірної  кількості раніше замовчуваних фактів і праць радянська схема історії  України розпалась. Для читача чи не єдиним джерелом інформації узагальненої історії ще до недавніх часів була спадщина М. Костомарова, М. Драгоманова, Д. Яворницького та інших класиків української  історичної науки. Безумовно, це відіграє значну роль у пробудженні історичної свідомості українського народу, розкриває  правду минулого, проте головним сьогодні є сучасне вивчення нами істинної історії народу України, її переосмислення і якоюсь мірою - всього історичного  процесу.

Одним з головних завдань сьогодні є: в галузі теорії - створення (або  істотне відродження) поняття історичності, яке відповідало б новим реаліям, в практичному плані - виховання втраченого почуття історичності людського буття. Суспільство слід розглядати як систему, реальним і разом з тим логічним центром якої є людина. Господарство, суспільство, релігія , мистецтво, побут - все це не що інше, як різноманітні форми поведінки людини, людських груп. Отже вчитись у історії означає навчатися у минулого, навчатися діяти в сьогоденні заради майбутнього.

Історія України є частиною всесвітнього історичного процесу, їй властиві загальні закономірності економічного, соціального, політичного і культурного життя.Разом з тим, історичному розвитку українського народу присущ ряд специфічних особливостей.

Саме Галицьке і Волинське князівства відомий політичний діяч та історик  М. Грушевський вважав прямими спадкоємицями політичних і культурних традицій Києва. Інший відомий український історик С.Томашівський називав об’єднане Галицько-Волинське князівство першим безперечно українською державою. І дійсно,якщо розглядати цю об’єднану державу в період її могутності, в тих межах, які вона мала в період свого розквіту, виявиться, що 90% її підданих жили на території сучасної української держави. У той же час Галицьке і Волинське князівства ніколи не втрачали свого прикордонного значення. Тут, уздовж колишніх західних кордонів Київської Русі, проходив етнічний рубіж, на якому сходилися інтереси українців та поляків.Боротьба між двома цими народами не слабшала до 20-го століття.

Актуальність данної теми знаходить відгук у процесах, що відбувались у той час, в період становлення і зміцнення суверенної української держави.

Данило Галицький вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні  форми, зокрема в житті міст. Побудував  ряд нових міст (Холм,Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади  у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися  тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої  України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем  Київської Русі. Своїм успіхам  і життєздатності воно завдячувало  видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

 

 

 

 

 

1. Галицько-Волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі

 

Як зазначав С. Рудницький, «монгольська хуртовина XIII віку, що руйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу». Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств на межі ХІІ-ХІІІ ст. естафету національного державотворення переймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (королівство). Півтора століття її існування допомогли зберегти державницькі та культурно-національні традиції Київської Русі-України й одночасно розвинути їх під потужним впливом європейських соціально-політичних відносин.

Об'єднання у 1199 році в єдину  державу волинським князем Романом  Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в  історії України, яка, на думку історика С. Томашівського, стала «епохальним  фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської  державної ідеї». На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра, включно з Києвом - територію, рівну «Священній Римській імперії» Фрідріха Барбароси.

Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів - Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для  зміцнення верховної влади, створення  власної моделі державного управління. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову  дружину, а й на міську верхівку, так званих «громадських мужів»,надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцненні княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр). Пов'язані спільними інтересами (збереження своєї влади, землеволодіння, придушення опору народних мас), князь і боярська верхівка перебували у стані постійного протиборства за владу. Роман Мстиславович намагався зосередити в своїх руках усю державну владу і стати абсолютним монархом («самодержцем»), а бояри - обмежити князівську владу. Через цю боротьбу князь увійшов у конфлікт з боярами, який набрав дуже гострих форм. Протистояння князя і боярської олігархії, яке завдало багато лиха державі, тривало і після смерті князя Романа.

Для забезпечення переваги над боярами  князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив  багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - «Львовим градом». Для захисту смердів  від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу, забезпечивши усталений тип управління на наступне століття.

Князь уособлював законодавчу, виконавчу  і судову владу. Однак він був  залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії, яка вважала  себе представником усього населення. Князь був змушений залучати бояр до управління державними справами.

Хоча віче, остання згадка про  яке датується 1146 роком, у той  період втратило своє значення, ще згадується віче, скликане самим Данилом у 1232 p., перед військовим походом. Навпаки, суттєво зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати  згоду боярства при вирішенні  будь-яких державних справ. У перші  десятиліття XIII ст., у період найбільшого  впливу боярської думи, бояри обирали  князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в  Галичині, використовуючи впливових  бояр. Боярська рада як постійний орган  влади функціонував і в першій половині XIV ст., тоді бояри називаються  в князівських грамотах як радники  князя.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд  з назвами «Галичина», «Володимирія» (Волинь) тут вживається назва «Русь», «Руська земля». Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.

Разом з тим, в адмініструванні  Галицько-Волинського князівства був  відчутним вплив Заходу. Хоча західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське  князівство королівством ще задовго  до коронації Данила, саме подія 1253 р. у Дорогичині на Підляшші де-факто  ствердила цю державу у колі європейських країн. Коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена послом папи Інокентія IV, мала зміцнити церковні та політичні зв'язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову  допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець(корона), герб, печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.    

 Незважаючи на те, що відносини  з Римом пізніше були розірвані,  галицькі літописці продовжували  іменувати Данила королем, що, по-перше, підносило його статус  серед інших князів, а по-друге,  допомагало при встановленні  дипломатичних відносин з європейськими  державами. Цей титул використовував  також його онук Юрій Львович.

Однією з найважливіших функцій  князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв'язків. Дипломатичні відносини Галицько-Волинського  князівства існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою  Ордою, Тевтонським орденом, Римом, князівствами Німеччини та іншими країнами. Міжнародні контакти підсилювалися  шлюбними зв'язками династії Романовичів - галицької гілки Мономаховичів  зі знатними іноземними родами. Активність міждержавного листування засвідчують  листи галицько-волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, що збереглися до наших днів.

Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав  своїм урядовцям, посади яких мали різне  походження: одні брали свій початок  від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання  певних функцій управління князівської  влади.

Встановлюється і поширюється  характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які  за дорученням князя здійснювали  управління і суд у межах всієї  держави.

Якщо за найдавніших часів перше  місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого  призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький. Цей  чин виник у Галицько-Волинському  князівстві під впливом державного устрою Угорщини, оскільки в інших  руських князівствах у цей  період він не трапляється. Двірський  очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні, війську, суді («суддя княжого двору»).

Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер. Ця посада була поширена в західноєвропейських країнах. Печатник зберігав печатку і прикладав  її до княжих документів, зберігав документи  і розсилав їх за призначенням. Він  також міг виконувати за дорученням князя й інші адміністративні  функції.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими  справами та управляв княжими землями-маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення  князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки володарів вживалися  західного взірця.