Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали

На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці: покладник, ключник, які охороняли княже майно  та виконували різні адміністративні  доручення. Нижчі функції виконували биричі, городники, мостники, митники, осмники та інші. Різні посади свідчать про те, що тогочасний апарат управління був добре розвинутий і диференційований.

Територія Галицько-Волинської держави  поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзька, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники- волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

Наприкінці ХНІ ст. у Галицько-Волинському  князівстві налічувалося понад 80 міст. їхній устрій продовжував традиції княжої доби. Але в першій чверті XIV ст. у Галицько-Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі  жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед  переселенців переважали німці й  поляки, то місцеве самоврядування ґрунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалося в  управлінні містами у країнах  середньої Європи. Так було закладено  у містах Галицько-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запроваджені у німецькому місті  Магдебурзі. На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало магдебурзьке право у 1339 році, був Сянок.

Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації  війська, яке не відрізнялося від  військових сил інших сусідніх земель.

Збройні сили Галицько-Волинської держави  складалися з княжої дружини, боярських  загонів та народного ополчення («воїв»). Бояри брали участь у  воєнних походах не лише особисто, а й приводили свої власні збройні  загони. Не бажаючи бути залежним від  військової сили бояр, Данило Галицький значно посилив організацію власного війська - створив регулярну піхоту, що складалася з важкоозброєних «оружників» і легкоозброєних «стрільців», удосконалив кінноту. Частково цю проблему вирішували запрошені іноземні загони та закордонні найманці. Із селян і дрібних бояр він організував нове військо на основі народного ополчення. Таким чином, Данило Галицький шукав опору в боротьбі з боярською олігархією. У цей період з'явилися великі фортифікаційні споруди, в тому числі кам'яні «вежі», які зміцнювали безпеку держави та посилювали вплив і авторитет князя.

Окремим правом і судом користувалася  церква, значення якої в Галицько-Волинському  князівстві було досить значним. Тут  навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний  суд діяв на підставі церковних уставів  київських великих князів.

Отже, XIII—XIV століття української  історії пов'язані з існуванням Галицько-волинського князівства або  королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в  особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово  починає підпорядковувати собі церковну владу.

Державно-політичний устрій Галицько-Волинської держави був «цілком європейським і нагадував механізм олігархічного  правління», а модель державного управління не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-Волинська держава  стала могутньою європейською державою, що забезпечувала безперервність державотворчого  процесу як історичного чинника  національного самовизначення українського народу.

Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської  олігархії у 1340 році еволюційний  розвиток автономної української державності  припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після  смерті якого самостійна держава  перестає існувати. З 1349 р. більша частина  цієї української етнічної території  на шість століть була відірвана  від материнської землі, ставши занедбаною околицею сусідніх держав.

2. Данило Галицький та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві  на захід. Галицький літописець повідомляє, як по тому хан «почув, що Данило перебував  в угрів і сам пішов до Володимира» (Волинського). Операції для завоювання південно-руських міст були організовані його воєводами з вражаючим уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського  міста Колодяжин вони застосували  аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки  їх бухало в стіни і брами головних південно-руських міст — Києва, Галича і Володимира Волинського.

Але й майстерність поневолених  ханами іноземних механіків та інженерів  мала свої межі. Створені ними облогові машини виявились безсилими перед  могутніми фортецями Крем’янця  і Даниліва на Волині — ці міста уникли ворожо госплюндрування.

Тимчасом головні сили монголо-татарського війська наблизились до Володимира Волинського. Літописи описують його як велике, велелюдне, добре укріплене місто. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишились невідомими. Мабуть, дуже вже боліло галицькому книжникові розорення любого йому міста, коли він, уникаючи деталей, записав: Прийшов (Батий — авт.) до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи».

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він побачив страшну картину спустошення і смерті: «Ніхто у Володимирі не зостався живим, церкви були переповнені… мертвими тілами». Літописець дещо перебільшив, однак становище і справді було жахливим. Археологічні дослідження Володимира показали, що переважна більшість його захисників загинула, а вороги, розлючені тривалим опором жителів, закатували багатьох. Археологи знаходили у місті черепи людей із забитими у них цвяхами. Такі знахідки відомі в Києві, Чернігові, Рязані та інших руських містах, знищених татарами.

Під ударами ворожих таранів  упав і Галич. Княжий двір і дружинники перебралися з розореного міста  до нової столиці — заснованого  Данилом у 30-х роках і улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами  монголо-татарських орд.

Татарська неволя зашкодила  процесові об’єднання давньоруських земель, що простежувався напередодні й чималою мірою був зобов’язаний діяльності Данила Романовича в Південній Русі. Хани пильно стежили за князями й не дозволяли нікому особливо зміцнюватись і вступати в союзи один з одним. А винищення лицарства позбавило князів колишньої могутності.

Особливо згубним «Батиїв погром» виявився для Галицько-Волинського князівства. Він серйозно послабив князівську владу. З цього скористалися ворожі Романовичам великі галицькі бояри й спробували вихопити владу з рук своїх князів-сюзеренів. Це відчув на собі Данило Романович незабаром після повернення з Польщі.

Данило Романович повернувся додому в пору, коли ворожі орди вже забралися  із західноруських земель до Угорщини і Польщі. На рідній землі він побачив смерть, руїни і згарища. З покори вийшла навіть та частина волинських бояр, що становила його опору в боротьбі за відновлення батьківського князівства.

Поки Данило з родиною і почтом влаштовувався у Володимирі, галицьке боярство знову почало кликати до себе в князі чернігівського княжича  Ростислава Михайловича. Коли тривали  перетрактації з ним, боярство безроздільно панувало в Галичині.

У скрутному становищі Данило виявив свої кращі якості державного діяча  і політика. Він уміло зіграв на суперечностях у боярському таборі. Боярські верховоди не без його сприяння пересварилися й звернулися за третейським  судом до верховного сюзерена —  цього від них вимагало суспільство. З торжеством пише галицький книжник, що Данило "вимушений був їх ув'язнити, бачачи беззаконня їх". Так князь  обезголовив феодальну опозицію й зміг перейти в останній і рішучий наступ проти боярства та їхнього ставленика Ростислава.

Галицькі бояри самі прискорили розвиток подій. Ростислав зважився прийняти їхнє запрошення й разом  із боярськими загонами вдерся до Дністерського  пониззя, тільки-но звільненого Данилом  Романовичем від узурпатора Доброслава. Цього разу дії галицько-волинського  князя проти заколотників були особливо рішучими. На чолі доброго війська  його полководець і "печатник" (охоронець княжої печатки, канцлер) Кирило вийшов назустріч Ростиславу з Бакоти з регулярною піхотою ("пішцями") й відкинув його аж за Дніпро.

Поступово зміцнюючи свою владу, Данило Романович докладає зусиль до об'єднання  сил руських земель для скинення ординського ярма. Відтоді турбота  про консолідацію Русі проти ворогів  робиться головною метою другої половини його життя. їй були підпорядковані внутрішня  і зовнішня політика Романовичів, їхні далекі й близькі політичні розрахунки.

Та невідкладним завданням став захист краю від зазіхань чернігівського княжича. Влітку 1245 р. зібралася велика армія, щоб увести Ростислава до Галича й убезпечити його від Данила. Головну  ударну силу складало угорське добірне  військо на чолі з відомим полководцем  Фільнієм. Допомогу Ростиславу надали й поляки, надіславши численні загони. Багато озброєних людей поставили  під стяги Ростислава ті галицькі бояри, яким пощастило уникнути Данилової  кари. Спочатку військо, яким формально  командував Ростислав, а насправді  Фільній, здобуло Перемишль, а далі обложило міцну фортецю Ярослав. Залога й жителі міста відбили  спроби штурму, й Фільній наказав  підтягнути з Угорщини осадну техніку.

Генеральна битва відбулася  біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько-Волинського князівства. Але ця перемога мала гіркий присмак, бо на Русі на довгі десятиліття встановилась принизлива й виснажлива влада примітивних і жорстоких кочовиків. її ярмо Данило відчув дуже швидко по Ярославській вікторії — на власній шиї.

Монголо-татарські хани були не лише вмілими воєначальниками. Вони виявили  себе як розумні (на свій лад, звичайно) правителі. Батий та інші хани не стали  руйнувати систему феодальної влади  і соціальну структуру князівств  і земель, що складалися впродовж кількох  століть. Верхівка завойовників здавала  собі справу з того, що без сприяння місцевих князів і бояр їй буде важко  керувати Руссю. Через це і Батий, і його наступники не скидають з  престолів князів, а ставлять їх у залежність від себе, вимагаючи, щоб ті обов'язково їздили на поклон і затвердження в посаді до ханської ставки в Сарай на Волзі.

Поневолювачі скористалися з побоювання руського панівного класу втратити багатства, землі й привілейоване  становище. Граючи на цьому, а також  на страхові багатьох князів перед  масами, хани й баскаки (намісники) вправно  перетягнули на свій бік більшість  із них, і вона стала служити їм на совість. Так унаслідок класової змови між монгольськими і  руськими панівними верствами останні  зрадили свій народ. Проте не всі  князі схилились перед окупантами й стали зрадниками. До таких руських  государів належав Данило Галицький.

Державотворча діяльність Данила насторожила  Орду. До всього, Галицько-Волинське  князівство аж до 1245 р. не було обкладене  татарською даниною, в ньому не було ординських намісників-баскаків. 1245 р., після Ярославської битви, Батий  звелів своєму намісникові в Південній  Русі Мауці послати до Данила посла  з вимогою: "Дай Галич!" Як співчутливо  пише галицький літописець, Данило "зажурився, що не встиг зміцнити свою землю фортецями, і подумав  з братом своїм, і поїхав до Батия, говорячи: "Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам!"

Напевне, то була демонстрація сили з  боку Орди й своєрідне запрошення приїхати до ставки Батия, де на той  час встигли побувати майже всі  руські визначні князі. Втім, у науковій літературі висловлювалась думка, начебто  Батий вирішив роздробити князівство Романовичів і віддати Галич із волостю якомусь зайшлому князеві, наприклад, Михайлові чернігівському. Проте вона не підкріплена джерелами.

Данило Романович щасливо відвідав Орду. Батий поставився до нього  доброзичливо й підтвердив його права  на Галицько-Волинське князівство: "доручили йому землю його" (Галицько-Волинський літопис). Так Данило зробився "мирником" Батия, потрапив у залежність від  нього. Ціною особистого приниження він зберіг цілісність свого князівства, не впустив татарських баскаків до своєї землі, здобув нарешті передишку  для готування до збройної боротьби проти Орди. Князь розв'язав собі руки у проведенні західної політики, яку відсунув було на другий план.

Разом з тим він уклав проти  Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а  також польськими, литовськими князями  та угорським королем. Заради своєї  мети галицько-волинський князь пішов  на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями  володимиро-суздальського князя  Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим  у світі супротивником. Це знову  змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності  Риму організувати хрестовий похід  проти Золотої Орди, Данило Галицький  припинив з нею стосунки. Тим самим  він зняв конфесійну напругу в  державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного  духовенства, яке володіло умами  селянства, міщанства й більшості  бояр.