Держава і право Стародавнього Риму доби республіки (509-27рр. до н.е

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН»

на тему: «Держава і право Стародавнього Риму доби республіки (509-27рр. до н.е.»

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка І курсу

Старенко

Перевірив:

Викладач: Ниненко. Г.

 

 

 

Київ 2014 рік 

ЗМІСТ

 

Вступ 3

1 Суспільний лад Римської республіки 4

2 Державний лад Римської республіки 7

3 Криза та падіння республіки 11

4 Закони ХІІ таблиць та їх характеристика 13

5 Суд і процес у Стародавньому  Римі доби республіки 16

Висновки 18

Список використаних джерел 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Стародавній Рим - одна з провідних цивілізацій Стародавнього світу і античності, отримала свою назву по головному місту (Roma), у свою чергу названому на честь легендарного засновника - Ромула. Рим як держава існував з VІ ст. до н.е. по V ст. н.е. За цей період відбулося безліч змін, які дозволяють поділити історію держави на певні періоди:

1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753р. до н.е. – середина VІ ст. до н.е.).
2. Період республіки (середина VІ ст. до н.е. – 27р. до н.е.). У ньому виділяють ранню, розвинену, пізню республіку.
3. Період монархії (27р. до н.е. – 476р. до н.е.). У цьому періоді виділяють три етапи: принципат, кризовий і домінант.

Республіка - історична епоха Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада зосереджувалася головним чином у сенату і консулів. Саме цей період я хочу дослідити в своїй роботі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 СУСПІЛЬНИЙ ЛАД  РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

 

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки патриції.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів.

Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства  і статусу сімейному. Статус волі вважали чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки; б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть.

Що ж означала повна правоздатність. Це: a) право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі". Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати «сенаторським станом». Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків).

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях, мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Категорію неповноправних громадян:

1. вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування. Вони  брали участь лише у трибутних коміціях.
2. чужоземці. З найдавніших часів визнавались деякі права за латинами, найближчими сусідами римлян. З часом за чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність.

Стосовно латинів, то це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право майнова правоздатність, право виступати в суді, іноді право на шлюб з римлянами, проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян; 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства.

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище їх у Римі визначалося конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з римлянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів", обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегринів.

Рабство виникло у Римі ще до утворення держави.  Раби перебували у приватній і державній власності.

Джерела рабства : 1) військовий полон; 2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей); З) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві - продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів.

Способи припинення рабства були такі: 1) відпущення на волю раба його господарем. Це робили в присутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом.  2) звільнення з рабства  державою.

Правове становище відпущених з рабства людей визначалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими.

 

2 ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

 

Рим був аристократичною республікою, оскільки незважаючи на реформи Сервія Туллія патриції відігравали керівну роль, але римляни називали свою державу – справа народу.

Народні збори (називали їх коміціями), вважалися носієм вищої влади.

У період республіки існувало три види Народних зборів:

1. куріатні коміції;
2. центуріатні коміції;
3. трибутні коміції.
1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. Повноваження — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних комі ціях, владних функцій. 3 часом ці збори взагалі зникли.
2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання: обрання вищих магістратів; розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру; прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства; прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень).

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб  (але громадян) (триб було 20(21), згодом - 35), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів - спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори.

У Римській державі сенат мав дуже велике значення. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб - кожен рід (300) був представлений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. - цензори. Вони складали список сенаторів, записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторитету). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консули, претори та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці.

Сенат формувався на п'ять років. Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблизно з 444 р. до н.е. - і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду. Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістрати — консули чи претори. Сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, але згодом повноваження зростають

Магістратура - цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. Магістрати - це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).

Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони.  Інститут магістратури характеризується певними загальними рисами: 1) виборність (усі магістрати, за двома винятками диктатора і начальника кінноти, обирались Народними зборами - центуріатними або трибутними); 2) колегіальність (на кожну посаду, крім диктатора і начальника кінноти, обирали по декілька осіб); 3) недовгочасність (звичайні магістрати – на 1 рік, крім цензорів – 5 р.); 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність.

Вимоги до кандидата: 1) кандидат у магістрати повинен був упродовж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на найвищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на посадах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворічна перерва. При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо встановлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, консула — 42 роки.

Ординарні (звичайні) магістратури:

1. Консули. Їх було двоє. Ця магістратура з'явилася відразу після скасування посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е. Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї посади. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися верховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. їм належало верховне командування військом - кожен консул мав свою армію.

2. Претори - заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperiurn Головним обов'язком преторів була охорона порядку в місті.

3. Цензори. Їх було двоє. Обиралися центуріатними зборами на 5 років. Їх обов’язки: визначенн майнового стану громадян і розподіл їх за центуріями; складання списків осіб, що входили до сенату; нагляд за моральністю громадян; боротьба з розкішшю, марнотратством.

4. Трибуни – органи влади, який представляв інтереси плебеїв, виник у 494р. до н.е. Трибун контролював дії усіх магістратів (крім диктатора та цензорів) та Сенату. Трибуни виносили на Народні збори законодавчі пропозиції. Їх повноваження не поширювалися за межі міста. Особа трибуна вважалася недоторканою.