Задунайські козаки

Намагання задунайців мати власну організацію подібну  до колишньої Запорозької Січі розуміли не лише турецькі, а й російські  урядовці. Особливо питання стало  актуальним напередодні нової російсько-турецької війни 1806-1812 років. Адже Задунайський Кіш у Катерлезі був зруйнований, а територія Придунайських земель, де проживало задунайське населення опинилася під контролем російської армії. Саме створенням установи подібної до “Нової” Січі російський уряд намагався привернути задунайців на свій бік. Цьому сприяв перехід 23 грудня 1806 року задунайського отамана Трохима Гайдабури (Майдабури) зі 103 козаками і вже 10 січня 1807 року в Кілії загін складав 250 “чорноморських піших волонтерів” [14].

Враховуючи  успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і забіглого українського населення, яке намагалось легалізувати своє становище, командуючий Молдавською армією І.І. Міхельсон і новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє вирішили створити на Дунаї козацьке військо, “дати йому найменування Усть-Дунайського, подаючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо як чорноморці, це заслужить”. 18 січня 1807 року І.І. Міхельсон видав оголошення, в якому від імені російського уряду звертався до задунайських запорожців з закликом вступити до Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами його формування призначалися Кілія і Галац. В оголошенні зазначалося, що воно буде створене “за прикладом війська колишнього Запорозького”. Утримання війська визначалося за зразком Чорноморського. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджене указом Олександра І.

Зовнішній устрій війська нагадував Запорозьке. Управління здійснював Кіш на чолі з кошовим  отаманом. Старшина носила традиційні найменування. Військо складалося з  куренів на чолі з курінними отаманами. Куренів нараховувалося 40, 38 з яких носили назви таких як у Новій Січі, а два мали назви Болгарський і Сербський. Кошовому отаману надавався пернач, а війську – прапор і військова печатка. На цьому, власне, і закінчувалась подібність між Усть-Дунайським Буджацьким та Запорозьким військами. Різниці між ними були надто суттєвими, а головне, мали принциповий характер.

Військо цілком і повністю підлягало російському командуванню. Нагляд за ним здійснювався начальником  Галацького військового загону генерал-майором  П.М. Колюбакіним. Кошовий отаман і вся інша старшина призначалася царською адміністрацією, а не обиралася козаками. На керівні посади потрапляли люди, які змогли заслужити протекцію командування. До війська дозволялося набирати задунайських запорожців, чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які мешкали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 року. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак, не допустити проникнення у військо втікачів з 1806 року було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що “в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи документів про їх стан, які дозволяють обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє”. Через відсутність документів власті вимушені були використовувати існуючий інститут присяги. Згідно з ним для встановлення особи досить було прийнятих під присягою свідоцтв людей, які могли підтвердити походження даної особи. Про це саме свідчив і сам кошовий отаман усть-дунайців І. Підлесецький, стверджуючи, що ті, які “приходять записуватися на службу в запорожці оголошують себе завжди вихідцями з-за Дунаю або тими російськими підданими, що вийшли в останню російсько-турецьку війну 1787-1791 років, чому й важко і неможливо без вірних доказів дійти до істини” [7]. На середину липня 1807 року у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.

Створення на Дунаї “Нової Запорозької Січі”, як про це пішли  чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва, а з ним і отримання волі. Це призвело до значних втеч населення до “Дунайської Січі”. Новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє 14 червня 1807 року писав головнокомандуючому Молдавською армією І.І. Міхельсону, що “селянський рух за переселення в Подунав’я набрав гострих форм і нерідко переходить у збройні сутички між втікачами і земською поліцією” [18].

Масовий рух селян в  Придунайські землі за “козацькою волею” викликав тривогу уряду. За висловом нового головнокомандуючого Молдавською армією О. О. Прозоровського, вони “бажають перейти в цю Нову Січ, щоб користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було”. Питання про це розглядалося на засіданні комітету міністрів, де підкреслювалося, що втечі “особливо збільшилися після проголошення в 1807 році про вільний вступ до Буджацького запорозького війська”. 20 липня 1807 року Олександр І в рескрипті на ім’я І. І. Міхельсона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів до повернення втікачів.

Для ліквідації війська на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником  Херсонської рухомої міліції  генерал-лейтенанта І. О. Нікориці. Вона повинна була заарештувати всіх втікачів і повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Втім, значна частина усть-дунайців почала тікати від царських урядовців. Частина з них лишилася в Бессарабії, приписуючись до міст і селищ, а частина перейшла за Дунай до запорожців.

Задунайці, отримавши поповнення усть-дунайцями і селянами-втікачами  з України, розпочали нову боротьбу з некрасівцями за дунайські гирла  і Катерлез. 1812-1814 роках сутички  переросли у справжню війну, під  час якої задунайці знов оволоділи Катерлезом, а згодом і головним центром некрасівців – селищем Великий Дунавець, де заклали власну Січ. Дунавецька Січ устроєм повторювала Січ Наддніпрянську. Вона мала 38 куренів, з тими з назвами, які були і в Новій Січі, приміщення для старшини, титарні та церкви.

Керувалась Січ власною  обраною старшиною. Остання зосередила в своїх руках усю повноту  адміністративної, військової, судової  влади на Січі, відала також господарськими справами. Турецький уряд не втручався  у внутрішні справи задунайців і вимагав від них лише виконання військової служби. Січі підпорядковувалась територія навколо неї та в Георгіївському гирлі Дунаю. Значна частина задунайських запорожців (вихідців в Росію) повідомляла, що походить із Запорозької Райї, інакше кажучи, поселень, які знаходяться безпосередньо під юрисдикцією Задунайського Коша. Джерела називають низку поселень, що розташовувались на території підвладній Січі – Нижній Дунавець, Караорман, Райя, Іглиця, Катерлез та інші19. Фактично Дунавецька Січ стала центром навколо якого консолідувалось християнське населення в пониззі Дунаю і ототожнювалась з продовженням державницьких традицій козацтва.

Козаків, які залишились на території Бессарабії після закінчення російсько-турецької війни 1806-1812 років, нараховувалось понад 1300, з яких, за їх власним свідченням, 200 мали власне господарство, а всі останні змушені були наймитувати20. Козацька старшина почала клопотання про відновлення в Придунайських землях козацького війська, мотивуючи це можливим виходом із-за Дунаю ще 1200 козаків. Проте посилаючись на попередній досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, місцева адміністрація рішуче відхилила проект, побоюючись активізації селянського руху в краї.

Війна 1812 року з  Францією викликала до життя проект відновлення “Вільного Дунайського  козацького війська” в Бессарабії, автором якого був якийсь штабс-капітан на прізвище Шостак. Ним передбачалось зарахування до складу війська колишніх козаків вихідців з-за Дунаю, вільних іноземних та російських підданих. Війську мали бути передані землі між Дунаєм і Дністром. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Внутрішній устрій базувався на козацькому самоврядуванні. Козаки мали на власному спорядженні нести кордонну службу на Дунаї і вздовж Чорноморського узбережжя. Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу П. В. Чичагову. Він загалом схвалив його, виходячи, перш за все, з військових потреб. Однак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором С. Д. Стурзою. Губернатор категорично відхилив проект, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, яке призвело до активізації селянського руху [21].

Втім, зацікавлений у швидкому заселенні приєднаного  району, уряд офіційно дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських землях. Організація поселення покладалась на колишніх старшин усть-дунайців – полкового осавула Р. Согутчевського і значкового товариша Г. Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала також залучити до переходу на російський бік задунайських запорожців. 30 серпня 1814 року уряд видав маніфест, в якому обіцяв задунайцям амністію і наділення їх землею, а в 1817 році і права іноземних колоністів.

Зазначені заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Протягом 1815-1817 рр. у Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які  разом з усть-дунайцями оселилися  в Ізмаїльському повіті в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського р-ну Одеської обл.).

Переважну більшість  поселенців складала козацька сірома, яка не мала ніякого майна і  змушена була наймитувати в маєтках  сусідніх поміщиків і господарствах  заможних колоністів. Скориставшись  переселенням козаків, до них приєдналося  чимало селян. Оселившись разом, вони відмовлялися сплачувати податки і виконувати земські повинності. Поселенцям доводилося вести також уперту боротьбу з поміщиками, які намагалися захопити відведену козакам землю.

В 1820 році друга  група усть-дунайських козаків і  задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Новопоселенці уперто зрікалися сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись відновлення в Придунайських степах козацького війська. Проект передбачав включення до його складу всіх колишніх козаків і вихідців з-за Дунаю. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Територія його мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались в с. Акмангіт. Козаки вимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування, за це козаки на власному спорядженні мали нести прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі [22]. В тогочасних документах вони одержали назву акмангітських, або мангітських козаків.

Царська адміністрація, розраховуючи подолати опір козацтва, поділила його на дві групи. За наказом  намісника Бессарабії генерала І.М. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то сподіваючись схилити їх на свій бік і привернути увагу тих, які лишилися за Дунаєм, уряд надав їм права іноземних колоністів, але з обов’язковим переселенням у колоністські округи. Через це в 1823 році частина задунайців була переселена в Ізмаїльську колоністську округу с. Новопокровське (тепер с. Покровка Ізмаїльського району Одеської області).

Проте основна  частина козаків, категорично відмовилася від переселення в колонії іноземних поселенців, затято вимагаючи створення козацького війська або переселення на Кубань. У листі до О. Аракчеєва від 1822 року вони писали: “бажаємо, як наші предки, нести військову службу на воді і на суші під ім’ям Усть-Дунайського Буджацького війська”. Розглядаючи ці вимоги міністр внутрішніх справ В.С. Ланський підкреслював, що козаки “виключаючи себе з колоністського відомства намагаються зберегти у своєму внутрішньому правлінні певну незалежність, властиву їм з попередніх способів життя”23. В усіх вимогах козакам було рішуче відмовлено і вони були підпорядковані Комісії казенного поселення в Бессарабії.

З середини 20-х  років ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до усть-дунайських козаків помітно змінилося. 1824 року з Задунайської Січі почався масовий вихід козаків у російські кордони, що було викликано спробами турецького уряду використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Переважна більшість вихідців оселилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній. Вважаючи себе ображеними, “не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом”, вони, як писали самі козаки: “залишаються чекати особливих привілеїв”. Отримання ж цих привілеїв вони пов’язували з утворенням нового козацького війська.

Це створювало в прикордонні певну напругу. Дві держави – Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між  собою намагалися різними засобами підпорядкувати собі козаків. Прагнучи стимулювати подальший вихід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Туреччиною, уряд у лютому 1827 року дозволив їм селитися разом з усть-дунайцями, звільнивши обидві групи на десять років від сплати податків і виконання повинностей.

Перехід запорожців продовжувався і подалі, аж до початку  російсько-турецької війни 1828-1829 років. Через збільшення населення в  Акмангіті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де в 1827 році заснувала с.Старокозаче.

Незабаром про  це стало відомо в Задунайській Січі через ізмаїльського градоначальника  генерала С.О. Тучкова, який повідомляв про можливість початку війни з Туреччиною і радив запорожцям перейти на бік Росії. Переговори про це велися з окремими старшинами, кошовим Василем Незамаївським і далі вже з новим кошовим Йосипом Гладким. Між запорожцями почалися глибокі протиріччя. Одна частина їх прийняла пропозицію про перехід на російський бік, інша була певна в тому, що під час війни Росія захопить землі Задунайської Січі і, що треба перебиратися в інше місце.

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАДУНАЙСЬКИХ СІЧЕЙ

2.1. Населення війська: кількість та соціальний склад.

У квітні 1828 року розпочалась нова російсько-турецька війна. Вже в травні стався перехід частини задунайців на чолі з Й. Гладким в межі Російської імперії. Військові дії і перехід Й. Гладкого пожвавили надії козацтва, що проживало в Придунайських землях, на створення в краї власної козацької військової організації. При активній допомозі С. О. Тучкова козаки отримали дозвіл на формування в Придунайських землях з українських козаків, які оселилися в краї до 1828 року Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн і Молдавії, які служили в російській армії, відставних солдатів, українських і російських селян, коронних циган Бессарабії. До війська входили 11 станиць і хуторів Аккерманського повіту з населенням 13150 осіб (на 1868 рік): Акмангіт (Білолісся), Старокозачя, Волонтирівка, Михайлівка, Миколаївка, Новотроїцьке, Каїри (Крива Балка), Костянтинівка, Петрівка, Миколаївка-Новоросійська (Байрамча), Фараонівка (тепер села в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському, Татарбунарському р-нах Одеської області та районі Штефан Водє Республіки Молдова). В адміністративному і військовому відношенні Дунайське військо підлягало новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве управління здійснювалося Військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, що призначався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керування відбувалось виборними станичними отаманами. Штаб і Військове правління знаходилось в м. Аккерман, з 1857 в станиці Миколаївці-Новоросійській. У 1844 вийшло “Положення про Дунайське військо”, яке регулювало на засадах Війська Донського і Чорноморського систему адміністративного управління, штати полків, основні завдання військової служби.