Зовнішня політика Київської Русі

Міністерство  освіти і науки України

Національний  технічний університет

"ХАРКІВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

 

 

Реферат на тему:

"Зовнішня політика  Київської Русі"

 

 

 

 

 

 

 

Виконав студент I курсу

групи І-13Б

Бондаренко О.Ю.

Перевірив Мотенко.

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013 

Зміст

Вступ.......................................................................................................3

Зовнішня політика київських  князів.......................................................4

Взаємини Київської Русі з сусідами IX - XII століття .............................11

Висновки..................................................................................................17

Список використаної літератури............................................................18

 

Вступ

Київська Русь - одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка склалося в IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де дуже рано зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.

Сучасники - арабські й візантійські автори - називали перше державне об'єднання  східних слов'ян Руссю, а її народ - русами.

У зв'язку з тим що центром  цієї могутньої держави протягом кількох століть був Київ, в  історичній літературі воно отримало назву Київської Русі.

Існування Київської Русі охоплює період з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Політична форма цієї держави - ​​ранньофеодальна монархія, територіальні межі - від Балтики до Чорного (Руського) моря і від Закарпаття до Волги.

Актуальністю  теми є те, що Київська Русь відіграла визначну роль в історії слов'янських народів. Становлення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної Давньоруської держави позитивно позначилися на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину давньоруську народність.

Мета моєї роботи - розглянути зовнішню політику Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

Зовнішня політика київських князів

Об'єктом зовнішньої політики князів були всі справи, пов'язані  з династичними відносинами, з питаннями  війни і миру, зовнішньої торгівлею, ставленням великого князя та його держави до іноземних релігійних організацій. Всі ці проблеми вимагали особистої участі глави держави, бо ті справи династії, військова справа, податки, як і вся інша скарбниця, зосереджувалися в руках князя. Разом з тим, оскільки всі ці питання стосувалися особових справ (шлюб, спадщина, дарування) або вимагали тільки особистого рішення князя (війна, придбання озброєння за кордоном, відпустка на це грошей з казни) і до того ж за своїм характером повинні були бути секретними, таємними, ведення зовнішньої політики, дипломатії неминуче з перших же днів свого зародження набуло суворо таємний, вузький по колу осіб характер. Практично всі справи вирішував князь в раді з двома-трьома особливо близькими людьми. Більшість джерел доводить, що це коло людей змінювалося, було неофіційним, все залежало від особистості його учасників, від ступеня їх особистого таланту, впливу і практичного значення для того чи іншого князя, якого вони обслуговували, а не від їх номінальної посади і положення при дворі.

Київська Русь мала зовнішньополітичні відносини з трьома типами держав за період свого існування:

1. Російські незалежні або питомі і родинно залежні від великого князя Київського князівства і землі.

2. Неросійські державні утворення і землі, що були найближчими сусідами Київської Русі, що межували з нею, які вступали з нею у війни, спілки, договірні відносини.

3. Західноєвропейські держави, які не мали безпосередніх кордонів з Київською Руссю.

Таким чином, Київська Русь мала складні відносини з майже  чотирма десятками зовнішньополітичних об'єктів. Вже з цього чисто кількісного факту видно, що в самий момент свого зародження та організації російська  

зовнішня політика неминуче повинна була стикатися зі складними, часто суперечливими завданнями. Це не могло не позначитися на тому, що в результаті багатьох помилок російська зовнішня політика виробляла своє основне тактичне правило: бути обережною, намагатися не поспішати з вибором друзів і ворогів, виховувати у своїх керівниках почуття недовіри і настороженості. Зосередження всієї зовнішньої політики, керівництва нею в руках однієї особи - великого князя - створювало сприятливі умови для зміцнення тактики обережності, забезпечувало найбільшу таємницю, несподіванка всіх найважливіших рішень керівника держави. І в цьому була величезна перевага Київських князів перед іншими європейськими монархами.

На мою думку у зовнішній політиці князів Київської Русі можна виділити наступні періоди:

1. Від Рюрика до Ярослава Мудрого (862 - 1054 рр.) Період безроздільно особистої, династичної зовнішньої політики основною рисою якої є накопичення земель, розширення держави за рахунок внутрішніх ресурсів - уділів ослаблих і збіднілих князів - родичів великого князя.

2. Від Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха (1054 - 1125 рр.) Період стабілізації зовнішньополітичних просувань, період закріплення успіхів зовнішньої політики й огородження від втручання в неї інших Рюриковичів, удільних князів, спроби відстояти і канонізувати одноосібність проведення зовнішньополітичної лінії як особистої політики князя або, принаймні, як єдиної загальнодержавної політики.

3. Від Мстислава I до Данила Романовича Галицького (1126 - 1237 р.р.) Період оборонного напрями зовнішньої політики, головним завданням якої ставиться зберегти придбання колишніх століть, не дати послабити Київська держава дедалі більшим регіональним князівствам. У цей період змученому Київським князям доводиться ділитися монополією на зовнішню політику з родичами Мономаховичами. А веде до того, що зникає спадкоємність зовнішньополітичної лінії, що зберігалася при особистій зовнішній політиці князя. Часто змінювані, правлячі рік-два великі князі не можуть вже бачити  

зовнішньополітичні перспективи. В результаті при першому ж сильному зовнішньому тиску татаро-монголів вся Русь розвалюється. В часи Аскольда та Діра  Київська держава вперше заявила про себе світу.  На світанку 18 червня  860 року руський флот з 200 суден раптово вдерся до бухти Константинополя - Золотий Ріг. Напад русів виявився настільки несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла на дати нападникам   дійову відсіч. Візантійському урядові довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів – князю Аскольду, аби він припинив облогу. Так уперше Київське князівство сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори, князь Аскольд прийняв християнство і здійснив перше хрещення Русі, яке, однак торкнулося тільки верхівки суспільства. Київська держава почала  виходити на міжнародну арену.

Чутки про успіхи Аскольда і Діра дійшли до Новгороду. Рюрика вже не було в живих, а його син Ігор (по-скандинавські Інгвар) був ще замалим, аби стати на чолі дружини. Похід на Київ очолив Олег (по-скандинавські Хелги), якого Рюрик зоставив опікуном Ігоря до його повноліття. Олег зібрав дружину з варягів, фінів та слов’ян, взявши з собою також і Ігоря. Прибувши в Київ в 882 році, хитрощами виманив Аскольда та Діра  за міські стіни та обвинувативши в самоправстві, стратив й захопивши владу став правити Київським князівством.

Олег був обдарованим  та рішучим правителем, за його правління  він підкорив полян та древлян, затвердивши  своє право збирати з них данину, що не сподобалось хозарам, які розпочали з ним війну, за що Олег зруйнував їхні порти на Каспійському морі. Також добрих результатів дали воєнні походи на Візантію в 907 та 911 роках, коли Олег на чолі великої армії напав на Константинополь та пограбував його. В результаті воєнна сила Олега здійснила потрібний вплив на Візантію, й греки пішли на підписання торгового договору, вельми вигідного для київського князя. Після смерті Олега великим київським князем став Ігор (912-945), який перші роки  

княжіння провів в походах по приборканню повсталих древлян та уличів і тільки після вирішення внутрішніх проблем він зміг продовжити справу Олега – далекі торгово-загарбницькі експедиції. Головним змістом його зовнішньої політики було зміцнення авторитету держави, розширення володінь  та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. В 940 р. він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство.  В 941 р. мирний договір закладений Олегом з Візантією втратив силу й Ігор на чолі флоту відправився в морський похід на Константинополь. Але візантійці з допомогою нового винаходу - "грецького вогню" знищили майже весь його флот, змусивши Ігоря до ганебної втечі. Ця поразка привела до підписання в 944 році нового принизливого мирного договору з Візантією, який вводив обмеження купцям з Київської держави.

Після загибелі Ігоря в  засідці древлян в 945 році,  державу  очолила його дружина княгиня  Ольга (945-964) від імені його малолітнього сина Святослава, яка зразу ж розправилася з древлянами. У міжнародній політиці Ольга намагалась забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. У 946 році княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який був зачарований її красою і розумом. У переговорах йшлося про відносини двох держав і проблему християнізації. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у Софіївському соборі. Сам факт рівноправних переговорів з наймогутнішим з правителем в усьому християнському світі вказував на зростаюче значення Києва на політичній арені того часу.

Щоб домогтися більших  поступок з боку Візантії, Ольга  активізувала дипломатичні відносини  з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс авторитет  київської держави. Після Ольги, досягнувши повноліття, в Києві став князювати Святослав (964-972). За своїм покликанням він був більше воїном, ніж політиком і державним діячем.

Продовжуючи політику попередників, з метою об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва, він здійснив 964р. похід на Оку і Волгу, де жили в'ятичі і фінські племена, які сплачували данину Хазарському  

каганату. Підкорення цих  племен зіткнуло Русь з хазарами. Розгромивши  каганат, Святослав поставив крапку в давній історії суперництва  за гегемонію в Євразії, взяв під контроль волзький торговий шлях, але необачно відкрив кочовикам Азії шлях на захід. Орди печенігів з'явилися в причорноморських степах, перекривши торгові шляхи на схід. 

Другу половину свого правління  Святослав присвятив Балканам. В 968 він вступив в союз з візантійським  імператором проти могутнього Болгарського царства, на чолі величезного війська увірвався в Болгарію, розгромив її військо і розташувався в Переяславці на Дунаї. І лише загроза підкуплених греками печенізьких орд змусила Святослава повернутися назад. Але ледве минула загроза, Святослав заявив "Хочу жити в Переяславці на Дунаї - там середина землі моєї, туди стікаються всі блага: із грецької землі – золото, паволоки, вина, різні плоди, із Чехії та Венгрії серебро та коні, із Русі хутра й віск, мед та раби" і зоставивши старшого сина Ярополка правити в Києві в 969р. вирушив в новий похід на Балкани і скоро вступив в столицю Болгарії – Пловдив.

Відчуваючи велику загрозу, Візантія, яка до цього часу не втручалася і проводила політику, спрямовану на знесилення обох сторін, виступила з великим військом проти Русі. Після жорстоких битв, сторони змушені були піти на переговори. За договором Русь відмовлялась від будь-яких претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор гарантував повернення руських військ до дому і ставлення до них як до друзів. Повертаючись додому в 972р. Святослав у районі дніпровських порогів зіткнувся з печенігами, які діяли за вказівками Візантії, і загинув в бою.

Князювання Володимира Великого (980-1015), який прийшов до влади на фоні міжусобної боротьби двох своїх братів,  вважається початком розквіту Київської  Русі. В часи його правління завершився тривалий процес формування території  Київської Русі, основною задачею  війська стала охорона кордонів держави. Різко змінивши орієнтацію зовнішньої політики, Володимир приєднав до своїх володінь Західну Україну, чим був покладений початок багатовіковій боротьбі за цю область з поляками. Підкоривши собі  

литовців-ятвягів, Володимир  встановив дружні відносини з поляками, венграми та чехами. В основі його західної орієнтації лежало намагання контролювати головні торгові шляхи на запад та прокласти новий шлях на Константинополь.

Водночас Володимир розумів, що з формуванням нового більш  складного суспільства, старі духовні,  соціальні    та політичні орієнтири  не годились. Альтернативами виступали  дві найпрогресивніші релігії того часу християнство та іслам. Християнство на Русі вже мало свої традиції з  часів хрещення княгині Ольги, його розвитку сприяли близькість християнської  Болгарії, контакти з поляками та уграми. Остаточно на вибір християнства в візантійському варіанті вплинуло сватання в 987р. Володимира до Анни, сестри тодішніх візантійських імператорів, як ціна за допомогу в боротьбі з феодальною опозицією. Візантійські імператори Василій ІІ та Костянтин будучи не в захваті від пропозиції “варвара” запропонували йому охреститися, що в 988 році він і зробив. В тому, ж році Володимир здійсним масове хрещення жителів Києва в водах Дніпра. Християнство стало офіційною релігією Києва.  Але й після цього шлюб відтягувався, що спонукало Володимира зайняти Корсунь (Херсонес), найдавніший грецький город в Криму. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсонесу, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром.

Введення нової віри зблизило Володимира з усіма європейськими  монархами, зміцнило європейський авторитет  Київської Русі, вивело її в число  передових європейських країн, сприяло  розширенню економічних і культурних зв’язків з багатьма народами, назавжди зв’язавши Русь з християнським заходом.

Після смерті Володимира 1015р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу. Старший брат Володимира Святополк заручившись підтримкою поляків напав та забив своїх  братів Бориса та Гліба, але й сам  загинув в бою з військом Ярослава 1019р.  на річці Альта біля Переяслава. Впертою була боротьба Ярослава з  Мстиславом, яка, однак закінчилася  мирною угодою за якою великокняжий престол  залишився за Ярославом, а Мстислав у додаток до володінь у Тмуторокані одержав землі Дніпровського