Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників

Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього  союзу слов’янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов’янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.

Так М. Костомаров у повісті "Панич Наталич", уривок з якої долучено жандармами до його справи, описуючи майбутнє слов’янства, зазначав: "Коли всі слов’янські народи повстануть від дрімоти своєї, припинять погубні поділи, згасне всяка сімейна ненависть, сильні обіймуть слабких, знатні викинуть у вогонь свої судні знаки і зі шляхетністю людини стануть руки з рукою тими, яких ледь вважали за людей, закон на верховному вченні спасителя, світло науки і мистецтва проникне своїми цілющими променями хатину хлібороба. Вільні, шляхетні, зігріті любов’ю до Христа, єдиного царя і вчителя, зберуться слов’яни з берегів Волги, Дунаю, Вісли, Ільменя, із помор’я Адріатичного і Камчатського в Київ, град великий, столицю слов’янського племені, воспіти богу гімн на всіх мовах своїх і представники всіх племен, що воскресли з теперішнього приниження, звільнені з чужих ланцюгів, возсядуть на горах цих, загримить вічовий дзвін св. Софії, возрадуються благочестиві, усунуться підступні, суд правди і рівності запанує і тоді здійснитися предречения Андрія і буде благодать на горах цих і буде благодать над всією слов’янщиною"

Києвоцентричні погляди учасників  Кирило-Мефодіївського товариства можна  розглянути як своєрідне продовження  у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого  Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої — "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.

В основі надання братчиками особливого статусу Києву лежали також модні  в тогочасній Європі ідеї національного  месіанізму адаптовані до місцевих умов в концепцію історичної місії українського народу. У концентрованому вигляді український месіанізм викладений у знаменитих "Книгах буття українського народу" — центральному програмному документі Товариства.

Ідеї месіанізму набули популярності в тогочасній Європі під впливом, у першу чергу, концепцій німецьких філософів Гердера, Шелінга, Гегеля і швидко поширились передовсім у народів позбавлених власного державно-політичного буття. В Україну вони проникли, як вважає ряд дослідників, через польський революційний рух, що розвивався, зокрема, на території Правобережної України.

Д. Дорошенко, говорячи про ідейні джерела "Книг буття..." зазначав: "Безперечно, цей твір був складений  під впливом відомих "Knieg pelgrymstwa polskiego" Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом; він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий тим самим, як у Міцкевича, месіянізмом, з тою ріжницею, що в Костомарова месіяністична роля послужити визволенню всіх славянських народів замісць Польщі відведена Україні"

На польськомовних джерелах основного  програмного документу Кирило-Мефодіївського товариства наголошував і його загальновизнаний автор М. Костомаров. У ході допитів, намагаючись пом’якшити свою провину  перед царатом, він зробив спробу довести слідству, що автор твору йому не відомий, а сам М. Костомаров лише переклав українською мовою знайдений ним на Волині текст під назвою "Подністрянка". При цьому він свідчив, що "Цей твір один з тих, що у віршах і в прозі розпускали поляки для збурення українців під час свого заколоту і відрізняється в багатьох місцях їдким та мерзенним тоном не тільки проти царюючої влади, але і проти ідеї влади взагалі"

У своїй доповіді російському цареві Миколі І від 26 травня 1847 р. шеф жандармів  О. Ф. Орлов відзначав:"... Костомаров говорить, що рукопис "Закон Божий" у перший разом він списав з одного бажання збирати рідкості, а в другий — тому, що знайшов у ній подібність із "Пілігримкою" Міцкевича і хотів порівняти їх. Дійсно, рукопис "Закон Божий" є ні що інше, як переробка книги Міцкевича; переробка ж у тому полягає, що в "Пілігримці" усе пристосовано до Польщі, а в "Законі Божому" — до Малоросії. Костомаров думає, що ця переробка зроблена поляками, що незабаром після заколоту думали хвилювати і малоросіян"

Однак ця позиція М. Костомарова  під час слідства, його намагання "відмовитись від авторства" та перекласти вину за написання "Книг буття..." на анонімних польських  заколотників, можуть бути пояснені як його бажання вивести з-під удару  царської охоронки своїх товаришів. При цьому не можна відкидати і певної композиційної схожості "Книг буття..." із відомим твором геніального польського поета. Як зазначав відомий вчений М. Возняк, "Літературну форму і схему для розвинення своїх думок узяв автор "Книг битія українського народу" з "Книг польського народу" Адама Міцкевича. Одначе на запозиченій схемі дав автор зовсім оригінальний твір, де вивів свою ідеологію визвольного панславізму, визначаючи в цім визвольнім змаганні окрему почесну месіяністичну ролю Україні. Під таким кутом дивиться автор і на всю історію України, про яку нема й згадки у Міцкевичевих "Книгах польського народу". Само собою зрозуміле, що, змальовуючи месіяністичну ролю України наш автор розійшовся з Міцкевичем в освітленні неодного історичного моменту"

Варто також пам’ятати про те, що, незважаючи на всю неоднозначність  трактування української проблеми учасниками декабристського руху їх вплив на формування ідеології братства був незаперечним. Особливо це стосується такої декабристської організації, як Товариство об’єднаних слов’ян, засадничі програмні ідеї якого, в значній мірі, знайшли своє відображення в головних документах Кирило-Мефодіївського товариства. О. П. Павелко з цього приводу, зокрема, зазначає: "Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію"

У той же час канадський дослідник  політичних поглядів учасників Кирило-Мефодіївського товариства І. Сидорук наголошував  на тому, що "Членам Товариства були відомі польські і російські таємні організації, але натхнення їхньої діяльності прийшло від західного романтизму, романтичного націоналізму (включаючи слов’янофільство в його західно-слов’янській версії)"

Такою ж є і позиція відомого історика Д. Дорошенка: "Ідеологія політичного українського товариства, що постало в половині 40-х років у Київі під назвою "Кирило-Мефодіївського Братства", носить виразний слід впливів західно-європейської революційної ідеології 30-40 років"

Окрім ідей західноєвропейських, російських та польських революціонерів, до своєрідних джерел "Книг буття українського народу" можна віднести також і ряд наукових розвідок членів Кирило-Мефодіївського товариства, присвячених питанням слов’янофільства та історичній долі слов’ян. Серед них особливе місце належить праці "Юридичний побут поморських слов’ян" одного з лідерів так званого "революційно-демократичного крила" Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака.

На цей факт звертає увагу  такий відомий дослідник ідейно-теоретичної спадщини Товариства як Г. Я. Сергієнко. Він, зокрема, зазначає, що "... "Книгу буття українського народу" слід вважати твором, що виник на Україні під впливом повстання декабристів та польської революційної думки і зазнав певної переробки і доповнення уже в 40-х роках з боку Костомарова (і, можливо, Гулака), який певну частку ідей запозичив у Шевченка. На це вказують частково й чорновий текст твору українською мовою, що зберігається у слідчій справі Костомарова, а також окремі місця з творів Шевченка"

Микола Гулак народився в 1822 року на Полтавщині в небагатій дворянській  сім’ї. У 1843 році він закінчив юридичний  факультет Дерптського (Тарту, Естонія) університету. 16 липня 1844 року цим університетом  йому було присвоєно ступінь кандидата  права. У 1845-1847 роках працював на різних чиновницьких посадах в канцеляріях київського, подільського та волинського генерал-губернаторів. М. Гулака прийнято вважати лідером радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, яке виступало за рішучі дії в справі ліквідації російського самодержавства та кріпосництва. Після викриття Товариства на слідстві він намагався взяти на себе максимальну відповідальність, вигороджуючи товаришів. За вироком отримав найважче покарання — 3 роки ув’язнення в одиночній камері Шлісельбурзької фортеці і подальше заслання на 5 років в Перм. Після відбуття заслання, працював певний час на півдні України, а з 60-х років XIX сторіччя — на Кавказі. Займався педагогічною діяльністю, автор ряду праць з історії, філології, філософії, математики, історії літератури, перекладів з грузинської та азербайджанської мов. Довів місцеве походження славнозвісної поеми "Витязь в тигровій шкурі". Помер 1899 року в м. Єлизаветполі (Гянджа, Азербайджан).

Робота "Юридичний побут поморських слов’ян" була вилучена у М. Гулака під час обшуку і включена до карної справи. Вона присвячена, в основному, проблемам традиційної правосвідомості слов’янських народів взагалі і слов’ян Померанії в V-ХІІ сторіччі. Значна увага в цій роботі приділяється питанням політико-правової організації життя давніх слов’ян. Центральний об’єкт дослідження — поморські слов’яни — був обраний М. Гулаком недаремно. Саме це давнє населення сучасної Східної Німеччини було найбільш повно описане в науковій літературі, особливо німецькомовній, а Дерптський університет на той час був одним з кращих німецьких університетів. І не лише на території Російської імперії. В той же час орієнтація на німецькі наукові джерела не заважає М. Гулаку активно використовувати доступний йому матеріал з наукових розробок чеських вчених, давньоруських літописів і т.п.

Досліджуючи проблему джерел політичної влади у слов’янських народів  М. Гулак починає з аналізу  співвідношення влади батьківської та родової, вважаючи, що перша є  одним з таких джерел. Влада  батька базується на силі традиції і має практично необмежений характер: "Влада батьківська не припинялась у слов’ян — тільки смертю, або відділенням синів від батька (хлібом і вогнем у сербів)" . Саме з батьківської влади виростає, на думку М. Гулака, влада глави патріархальної общини, виростає тип древнього слов’янського родоначальника — "володіючого родом своїм".

Глава патріархальної общини виконує, на думку дослідника, нові, специфічні функції, порівняно з главою родини. Він представляє інтереси громади  перед іншими, розпоряджаючись її майном та одноосібне вирішуючи внутрішні проблеми. "Маючи такий значний вплив на справи громадські, він, зрозуміло, володів родом своїм, виключно на власний розсуд за древньослов’янським правилом: кожний роду свого воєвода" (виділення М. Гулака-О.С.)

Говорячи про структуру давньослов’янської патріархальної общини М. Гулак, відзначаючи  її неоднорідність, пише: "Члени, що складали таку патріархальну общину, ділились на два класи: власне родичі, поєднані узами крові з родоначальником і молодші брати, що досягши зрілого віку, чи то залишились в роді своєму під патріархальним правлінням владики і знаходились тоді в спільності майна, чи то, що особливо повинно було часто траплятися в давні часи при першому заселенні краю, вони відділялись від роду свого і з жоною, і з дітьми і з челяддю, робились главою нового роду, ставили собі двір, корчували і розорювали собі землю ... Таке відокремлення відбувалось завжди з дозволу родоначальника, але так як звичай вимагав такого відокремлення, то навряд чи він міг противитись бажанню того хто відокремлювався"

Другим таким "класом" патріархальної общини була челядь. Сам термін, на думку  М. Гулака, є одного кореню з словом "чоловік". Це поняття охоплювало всіх не пов’язаних узами крові  чи однакового походження з родовим старшиною, але які перебували під його патріархальною опікою. Челядників не слід плутати з рабами, цей інститут, вважає вчений, довго був невідомий слов’янам і лише пізніші контакти з германцями та греками призвели до його виникнення. Соціальний статус челядників в общині мало чим відрізнявся від ближників. Відмінність мала швидше політичний характер — "ці служебники або челядь відрізнялись тим від інших вільних обивателів, що вони не приймали участі у вічах і снемах, не мали родової влади над потомками своїми, так як завжди жили при владиці". При відділенні синів, глава общини міг крім майна передати йому і челядь, як членів нової общини, для ведення нового, відокремленого господарства.

Взагалі проблеми правонаступності, успадкування спадщини в давньослов’янській патріархальній общині, їх відмінність від традицій у германських племен, надзвичайно цікавлять М. Гулака. Говорячи про відділення синів від батька, він зазначає: "Корінним правилом було при цьому у всіх слов’ян (...), що меншому брату не слід було шукати нових осель, він залишався в батьківському домі, який належав йому по праву. Таким чином, виділені вже потомки не мали вже ніякого права на власність батька чи інших, що залишились в колишній нероздільності, родичів, тому що виділом вони виступали з роду, також і відділені від них брати не мали ніякого права на їх спадок". У той же час, якщо у відділеного сина не було прямих спадкоємців то його майно успадковував батько. Тут спрацьовувало правило: "він дав їм, він міг взяти назад". М. Гулак вважає, що саме з цього випливає звичай переходу у власність князя так званої "виморочної" спадщини — це є також прямий наслідок родових відносин слов’ян.

Взагалі, згідно зі слов’янською політичною традицією, князь виконує ряд  специфічних, порівняно з своїми відповідниками у сусідніх народів, функції: "Князь слов’янський не є подібно до германського герцога військовий начальник, глава дружини, він є родовий старшина, в мирний час суддя, а у військовий начальник війська, хоча останній обов’язок переважно лежить на воєводі. Він по відношенню до всього народу те, що владика для роду, з народом своїм він перебуває в нероздільному володінні землею (...), а сам він часто не має належних йому, власне як князю, земель"

У той же час, володіння землею є  однією із найголовніших умов отримання всіх політичних прав в давньослов’янському суспільстві. М. Гулак звертає увагу на той факт, що саме власники землі мали право голосу на вічах, на участь у воєнних походах і збройний захист вітчизни. І лише у випадках крайньої загрози державі дозволялось скликання посполитого рушення, тобто загальне озброєння народу. Цей звичай, як підкреслює дослідник, зберігся в Україні на досить тривалий час:"... у козаків малоросійських; поки козак не мав власної хати і землі, він не міг служити реєстровим козаком, не брав участь в радах, не міг бути вибираним в ніякі військові чини. Навпаки, кожний власник поземельної власності, як би мала вона не була, був зобов’язаний нести військову службу". Пізніше на цю особливість української політичної традиції звертатиме особливу увагу В. Липинський, розробляючи власну концепцію організації української держави у формі дідичного гетьманату, що опиратиметься на "хліборобський клас".