Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників

Князівська влада, підкреслює М. Гулак, виростаючи з патріархальної влади родового старшини, присвоює і її права та обов’язки. Наближені будують князеві град або двір, подібно як це робить челядь для владики, з його дозволу служебники і наближені засновують нові двори та гради, так як з дозволу родового старшини відділяються та засновують нові господарства і роди ближники.

"Це відділення однак тим  же відрізняється від родового  відділення, що тут зв’язок з  князем не переривається, правда  нові осадники не можуть уже  завжди готовими виконувати накази  князя і в цьому відношенні відділені від нього, але за те вони відбувають деякі повинності з своїх грунтів, чи вносять дань"

Так звана "виморочна" власність  успадковується князем також дещо по іншому ніж родовим старшиною: "власність  їх переходить на князя не так як на верховного володаря землі ..., а як на родового старшину всього народу, і воно падає на нього не для того щоб робитися його приватною власністю, а для того щоб він дозволив іншому з своїх служебників на ній поселитися" Цей порядок успадкування чітко проводить межу між родовою і політичною владою, демонструє сутність соціальних змін, що відбулась при переході слов’ян від родового ладу до держави.

Особливість ставлення князя до "виморочної" спадщини М. Гулак  намагається пояснити виходячи з  розуміння його суспільно-політичної ролі та традиції земельної приватної власності. "В народі землеробськім рано і з необхідністю розвивається поняття про правильну поземельну власність, без якої не можливе ніяке землеробство, тоді як народ пастуший або той, що мало цінить землеробство, не відчуваючи необхідності поземельної окремої власності, більш схильний до нероздільного володіння землею". До таких народів він відносить давніх германців, які за свідченням Таціта з презирством ставились до землеробства, і зовсім не звертає увагу на те, що він, по суті, пояснює підстави існування російської поземельної общини, з її регулярними "черными переделами", яку його російські сучасники вважали явищем унікальним і основою для "російського шляху" до соціалізму.

Найбільш цікавим для нас, з  точки зору розвитку української політичної думки, є останній, VI розділ цієї роботи — "Державне право", в якому аналізуються особливості політичного устрою у поморських слов’ян.

Починає цей аналіз М. Гулак з  розгляду ролі міст, оскільки "у слов’ян ... місто складало (центр всякого державного життя) ядро, з якого розвивався весь державний лад. З найдавніших часів, де тільки з’являються слов’яни, сліди слов’ян, зустрічаємо ми і міста". Цим твердженням і приведеними далі історичними фактами М. Гулак спростовує традиційний погляд на слов’ян як на "сільську націю", носіїв "сільської культури".

"Померанія являє собою на  початку XII сторіччя систему міських  республік, союз міст, що знаходяться  одне з одним у відносинах  міста до передмістя. Старшим  містом всієї Померанії і матір’ю всіх померанських міст був Стеттін. ... Інші були його передмістями і правило, що існувало в руських містах, що передмістя повинні стати на тому, що вирішило місто ... існувало і в Померанії в повній силі"

Федеративний устрій та специфічні відносини між головним містом та іншими, на думку М. Гулака, існували і в Київській Русі. Він відзначає що Київ на Русі носив ім’я матері руських міст (пор. Нестор), іще в XIV сторіччі передмістями якого вважались всі оточуючі його міста, наприклад Путивль, Канів, Васильків, але не Переяслав та інші, на півночі Новгород вважав передмістями своїми Ладогу, Торжок, Твер, Псков та ін. М. Гулак підкреслює, що такий тип зв’язків не відомий германським народам і швидше нагадує відносини між давньогрецькими колоніями та їх метрополіями.

"Я назвав Померанію союзом  республік, хоча на чолі союзу  стояв князь (в часи Оттона  — Вражислав) по тому праву,  по якому і Новгород вважається  республікою. Як і на Русі, князь  землі поморської (dux terrae) був стражем  землі і верховним судією"

Слов’янський князь, у здійсненні своїх владних функцій спирався не тільки на родових старшин, родові традиції, а й на військову дружину  та її мілітарну силу. "Хто складав  княжу дружину, важко відгадати, вірогідно, на Помор’ї було як і  у інших слов’ян: що тільки той мав право захищати батьківщину і воювати в рядах дружини, хто мав поземельну власність (так було в Польщі ..., Богемії, Угорщині ..., в Сербії..., у козаків малоросійських...". У той же час військова повинність була обов’язковою для землевласників.

Важливим для розуміння політичної ролі князя в давньослов’янських народів є його постійне місцеперебування, розташування князівського двору. "Хоча Стеттін — старше місце всієї  Померанії, але він нітрохи не стольний град князя. Місцеперебування його, як здається, незначне місто Каміня ... тут він розпоряджається як повний вотчинник і господин ... приватна його поземельна власність лежала навколо міста". Аналогії можна знайти і в розташуванні князівської резиденції київського князя у Вишгороді, чи новгородського поза межами міста. Князь фактично є не власником всієї землі, а своєрідною виступає "вищою посадовою особою", своєрідним "главою виконавчої влади".

Іншу функцію князя демонструє "святість" його двору у стольному  місті. У Стеттіні, як і в Новгороді, Пскові, Києві, чи Полоцьку, зазначає М. Гулак, на території княжого двору, як і в храмі, міг шукати захисту будь який переслідуваний — чи то втеклий від господаря закуп, чи той хто ховався від кровної помсти. Причина подібної святості княжого двору походила, вважає вчений, не стільки від благоговійного почуття до княжого сану, скільки з того, що двір князівський разом був і місцем суду, і народних зборів.

Тут проявляється, на думку М. Гулака, друга функція князівської влади  у давніх слов’ян, оскільки князь у них був не тільки стражем землі, але і верховним судією свого народу. Йому належало останнє слово у вирішенні судових справ. І ця функція князівської влади, багато в чому, була більш важливою навіть ніж охорона та керування внутрішніми справами рідної землі. Одночасно ця функція вказує на ще одне джерело князівської влади — авторитет, визнання мудрості, справедливості, особливих здатностей в оцінці подій та вчинків.

М. Гулак звертає увагу на те, що "... чесноти, які слов’яни в  князях своїх цінили значно вище воїнської доблесті, а саме: мудрість, справедливість, віщий дух", якнайкраще характеризують його обов’язки перед своїми співплемінниками. Особливу роль грав саме віщий дух, володіння специфічними, таємними знаннями, близькість до богів, харизма. М. Гулак звертає увагу на той факт, що у деяких слов’янських народів (чехів, поляків) існує спільний термін для означення глави світської влади та священика — ксьондз: обидва вони вважаються посередниками між божеством і народом, володарями віщих знань.

Однак ця віщисть не обов’язково  була спадковою. Належність до князівського роду не давала сама по собі достатніх  підстав для зайняття князівського престолу. "Народження і вибір  народу давали право на престол" . У різних слов’янських племен простір  для вибору був різним — у Новгороді князя могли обрати, запросивши з будь-якого роду, у поляків, чехів, у Києві харизма належала якомусь одному роду. Хоча і їх зачинателів, згідно з легендами обирав народ: Рюрик, Пшемисл, Пяст, до того ж не обов’язково з благородного походження, а з простих землеробів, як двох останніх.

Але і в цих випадках, хоч "князівська влада постійно перебувала в роді Пшемислава, але жоден з його потомків, однак, не вступив на престол за правом наслідування, один лиш вибір народу робив його князем". А з цього М. Гулаком робиться досить чіткий і простий висновок: народ вибрав князя, народ же мав право скинути недостойного, так як він є носієм суверенітету. Це правило політичного життя є, на його думку, спільним для всіх слов’янських народів, а отже, суспільний договір є цілком співзвучний їх політичним традиціям. Ми можемо знайти багато прикладів коли виразник народних інтересів — віче — в Києві могло відмовити князеві-претенденту в престолі, чи й позбавити його влади і обрати випустивши з тюрми віщого Всеслава Полоцького, про що свідчить "Повість минулих літ", не дивлячись на всі її прокнязівські симпатії. Про Новгород не має й мови. Не наголошуючи відкрито, М. Гулак наводить на думку про те, що для слов’ян більш прийнятним з точки зору політичної традиції є не монархічна, спадкова форма правління, а виборна, республіканська.

Підводячи підсумки розгляду особливостей політичних традицій, підстав та джерел влади у давньослов’янських народів  М. Гулак робить важливий висновок: "З двох начал розвилась у слов’ян вся будова державного устрою: начало патріархальне і начало демократичне. З патріархального начала виникла родова влада князів, з демократичного устрій общин і федеративні союзи республік, які зустрічаються в нас в удільний період, в Померанії і, може бути, на Адріатичному морі. В основі своїй ці ідеї одна одній не суперечать і перші ті общини слов’янські, котрим обставини дозволили розвиватись за природним племінним напрямком, являють нам гармонійне злиття обох принципів. Але боротьба цих елементів неминуча. Внутрішня історія слов’ян є не що інше, як ця боротьба. Незабаром одне начало отримало перевагу над іншим. З демократичного вийшла анархія, як в Польщі, Малоросії (XVII сторіччі), і навіть Богемії, з патріархального деспотизм"

З цієї посилки М. Гулака сам собою випливає висновок про те, що для України, як складової слов’янського світу, спадкоємниці політичних традицій Київської Русі дуже важливим є гармонійне поєднання колективних форм організації влади з персоніфікацією політичної відповідальності.

Другий важливий висновок, який робить М. Гулак, про те, що "з цих двох начал розвилася у слов’ян  двояка судова влада, общини і князя. Всяк своєї челяді воєвода, владика  у своєму роді. Князь над усім народом, з іншого ж боку, всяк громадянин, як член общини, правами своїми громадянськими і політичними рівний всім іншим, тому що рівний тільки може судити рівного". І хоча висновок про юридичну рівність у давніх слов’ян є швидше висновком про бажане ніж про дійсне, все ж певні традиції громадянської рівності у них існували.

Робота Миколи Гулака є глибоким і цікавим дослідженням важливої проблеми політичних традицій та менталітету  на формування і функціонування політичної системи суспільства. Його висновки знайшли своє відображення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства — Статуті, відозвах і в центральному — "Книгах буття українського народу". Під час арешту М. Гулак, намагаючись врятувати своїх товаришів, взяв на себе відповідальність за авторство "Книг...". І хоча в подальшому наукова традиція стала визнавати основним автором центрального програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, вплив’ М. Гулака та його ідей на цю роботу є незаперечним.

Серед документів, що були конфісковані у членів Товариства при арешті, такими, що їх можна розглядати як, до певної міри підготовчі, для написання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства, є проекти конституції підготовлені студентом Київського університету Г. Андрузьким.

Георгій Андрузький народився 26 травня 1827 року в селі Вечірки на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика. Навчався в Київському університеті св. Володимира. 1846 року вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав, як і М. Гулак, до так званого революційно-демократичного крила. Після арешту та дізнання його вислано в Казань під нагляд поліції, потім — до Петрозаводська. Під час одного з обшуків у Г. Андрузького було знайдено підготовлений вже на засланні третій проект конституції, що носив виразно антиурядовий характер. За це він був знову заарештований та висланий до Соловецького монастиря. Під час Кримської війни Г. Андрузький виявив героїзм при захисті Соловецьких островів від англо-французького десанту, за що був звільнений та переведений до Архангельська. На прохання сестри 1858 року його переводять на батьківщину до Полтавської губернії. 1864 подається прохання про звільнення Г. Андрузького з-під поліцейського нагляду, однак результат цього, як і подальша його доля та рік смерті — невідомі.

Документи, що отримали у дослідників  назву "проекти конституцій" представляють собою швидше своєрідні нотатки з деякими пропозиціями щодо найкращого устрою майбутньої держави та способів його досягнення, викладені часто без дотримання логічної послідовності. На це звернули увагу і чиновники жандармського управління, зазначивши в супровідній записці від 12 квітня 1847 року з викладом змісту паперів, вилучених у Г. Андрузького при арешті, що "У такому ж роді написані проекти Андрузького: без системи, без твердих переконань. Спочатку говорить одне, а там інше, і скрізь сам собі суперечить. На питання: від чого це відбулося? Андрузький відповідав, що він старався скласти краще по його поняттях, державний устрій і записував в зошит свій все, що йому приходило в голову"

Суперечності ці стосуються, перш за все, питань щодо організації державної влади. У своїх проектах Г. Андрузький допускає одночасно і самодержавне правління, хоч і обмежене законами, що їх видає сам монарх, і деяку подібність конституційної монархії, проголошуючи народ єдиним сувереном, і республіканське правління. При цьому він все ж в більшій мірі схиляється саме до республіки, як тої форми державної влади, яка в найбільш оптимальній формі зможе вирішити основне питання — соціальне. "Андрузький приходить до висновку, що найкраще правління — республіка. Але шлях його до республіки — не революційний, а реформістський, шлях поступового обмеження прав монарха, придворної верхівки, ліквідації станових привілеїв, поступового відмирання деспотичної монархії. "Сперва должно ослабить, ослабленное — само падет", — пише він". Допущення монархії ним робиться лише для першого етапу намічених грандіозних соціально-політичних перетворень.