Национальная революция в сер.ХVII ст

ЗМІСТ

Велике повстання

Повстання 1648 р. стало  одним з найбільших катаклізмів  української історії. Повстання  аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричинилася до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні одні з найбагатших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокорніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком  того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність “Дикого  поля” уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король даруав магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати протиріччя, що загострювалися на українському пограниччі. 
2. Перші українські повстання: переддень, перебіг, наслідки

Мова піде про події, які передували одній з найславетніших дат в історії країни. Події, що вивели українські національно-визвольні  змагання на новий якісний рівень. Події, що призвели до історичних перемог української зброї, а, відтак, і до самовизначення нації.

Квітень 1648 року. В урочистій обстановці кошовий отаман Запорозького війська  передає новому гетьману України  хоругв, бунчук та військові литаври. Гетьман, про якого йде мова – Зиновій Богдан Хмельницький (1595 -1657). У храмі служиться урочистий молебень.

Після молебну відбулась нарада старшини, де було вирішено з гетьманом  відправити на Україну лише частину  козаків (бл. 8000), решта ж козацтва залишалась у Січі та на Запоріжжі «біля своїх промислів та здобичей». Але при цьому було обумовлено, що у разі потреби, на перший же заклик ці резерви мають прибути до Хмельницького.

Під час підготовки до виступу, до Січі прибув посланець коронного  гетьмана Потоцького – ротмістр Хмелецький, який запропонував козакам і Хмельницькому залишити Січ і розійтися, на що гетьман відповів, що це буде виконане не раніш, як сам Потоцький і решта панів покинуть Україну.

Отримавши таку відповідь, Потоцький  насамперед віддав наказ своєму війську зайняти всі дороги, що вели на Запорожжя. Королю він повідомив, що у Хмельницького поки що лише 3000 козаків, «але не дай Бог, – дальновидно застерігав коронний гетьман, – щоб вони вийшли на Україну: ці 3000 незабаром перетворяться у 100 000».

Тим часом союзник Богдана Хмельницького  перекопський мурза Тугай-бей з  татарами (бл.500 чол.) стеріг на північному заході від Січі єдину дорогу, що вела з Чигирина на Запорожжя, де затримав близько 10 підозрілих осіб, яких і відправив  до Хмельницького. Затримані на допитах підтвердили, що вони дійсно є польськими шпигунами, і показали, що проти повстанського війська вже вислані два великих загони – один шляхом, інший по Дніпру, – які рухаються на Кодак.

Дізнавшись, таким чином, у загальних рисах про плани польського війська і намагаючись не дати полякам свободи дій на землях Запорозьких Вольностей, Б. Хмельницький у суботу 22 квітня 1648 року з Запорозьким військом вийшов з Січі назустріч неприятелю. Козацьке військо, кількістю близько 2000 чоловік було скероване на північний захід шляхом, що вів на Крилів, та далі – на Чигирин.

Козаки обійшли Кодак (за іншими джерелами вони взяли  під свій контроль фортецю), де був  дислокований польський гарнізон, і, піднявшись вище, йдучи вздовж Базавлука, вийшли на Чорний шлях – дорогу, протерту у Дикому Полі татарськими наїздами на Україну. У верхів’ях р. Саксагані, майже на кордоні сучасних Кіровоградської та Дніпропетровської областей, 29 квітня  повстанці зустріли переяславський реєстровий полк, що йшов у передній сторожі польського авангардного війська. У досить кривавій сутичці татари розбили цей «кошик» – (малий табір).

Пізніше, через день-два Б.Хмельницький з військом дійшли до Жовтих Вод  і Княжого Байрака, що у 45 км. від  сучасної Олександрії, біля сіл Попельнасте та Григорівка, де облаштували козацький табір із возів, земляних укріплень тощо. При цьому Дмитро Яворницький  у своїй «історії запорозьких козаків» вважав за необхідне пояснити, що під «Жовтими Водами» мається на увазі не балка Дніпра, а болотисті витоки невеличкої степової річки Жовтої – лівої витоки Інгульця. Це видно із листа самого Б. Хмельницького до царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 року, де гетьман писав: «Господь Бог допоміг нам здолати (поляків) на Жовтій Воді, в полі, посеред дороги запорозької».

Проте, повернемося до подій, що передувала Жовтоводській битві.

Ще рухаючись до Жовтих Вод Б.Хмельницький отримав детальні відомості про план діл польського карального війська. Суть плану полягала у тому, що авангард польського війська  складався з двох частин: одна під орудою сина коронного гетьмана Стефана Потоцького та комісара Шемберга (6,12 і навіть 20, за різними джерелами, тисяч) – йшли на південь суходолом. Тобто тим же шляхом, яким рухались на північ запорожці. Інша частина – реєстрові козаки та частина жовнірів (від 3 до 5-6, за різними джерелами, тисяч) під орудою Барабаша – спускалась Дніпром у човнах. (Обидві частини повинні були з’єднатися під Кодаком з тамошнім гарнізоном, після чого, згідно наказу «пройти степи та ліси, зруйнувати та знищити до тла мерзенне скопище козаків і привести зачинщиків на праведну страту», «Йди, сказав старий Потоцький своєму двадцятишестилітньому сину, ніжинському старості Стефану, – і нехай історія напише тобі славу». Інші гетьмани з коронним військом обіцяли йти за Стефаном Потоцьким слідом.

Отже, щоб мати хоч  якийсь шанс на успіх Б.Хмельницький мав діяти швидко і рішуче. Початок  був. Кодацький гарнізон був роззброєний  і фортеця належала козакам. Наступним  кроком Хмельницького було залишення  табору під Жовтими Водами і несподівана поява біля Кам’яного Затону (сучасне с. Дніпрокам’янка Дніпропетровської обл.), де через посередництво агентів він зумів переконати реєстровців приєднатись до повстанського війська, відразу по прибуттю до Кам’яного Затона реєстровці повстали, перебили своїх командирів та жовнірів, були привезені  до Жовтих Вод на конях Тугай-Бея і у той же день, 4 травня, керовані Філоном Джалаліем, з усім провіантом та гарматами (польових гармат у них було більше 10) стали невід’ємною частиною повстанського війська. При цьому Тугай-бей з татарами перебував не у самому козацькому таборі, а осібне – для засідки.

Дмитро Яворницький так змальовує  диспозицію супротивників та майбутнє поле бою напередодні битви. Річка  Жовті Води, притока Інгульця або  Малого Інгулу, утворює у верхів’ях дві гілки – західну, більш значну, що називається зараз річкою Жовтою, та східну, менш значну, що є тепер Очеретяною Балкою, між цими двома гілками утворюється щось на зразок півострова, що у середині ХVII ст. був вкритий лісом, який  був продовженням Чути та Чорного лісів і називався «суперником з Чорним». Цей півострів доступний був лише з одного – північного боку, з решти сторін – східної, західної та південної – був неприступним. У хащі, біля лівого берегу Жовтих Вод і засіли козаки Богдана Хмельницького, окопавшись земляним чотирикутником і закріпившись табором, тобто декількома рядами зчеплених між собою обозних возів.

Хмельницький добре знав, що Стефану  Потоцькому не минути Жовтих Вод, адже саме тут було найвигідніше для військової справи місце. Тут можна було знайти серед степової пустелі і воду, і ліс, і корм, і прохолоду, Та й до того ж, лежало воно на прямому шляху від західної околиці Запорозьких Вольностей до Січі і являло собою узвишшя, що панувало над усією навколишньою місцевістю.

І козацький гетьман не помилився. Потоцький, не підозрюючи про засідку, 4 травня підійшов до правого берега Жовтих Вод, і вже був майже  переправився на лівиці, але тут  був зустрінутий запорожцями, що швидко вдарили йому назустріч та приголомшливою звісткою про повстання реєстровців. Потоцький наказав війську переправитися назад – з лівого на правий берег, де, тут же, ними було збудоване укріплення (за точним визначенням Мариана Дубецького, під 48° 29' північної широти та 51° 20' східної довготи) майже аналогічне козацькому на протилежному боці річки. Бони збили чотирикутником вози, обкопали їх на версту (1,07 км.) кругом валом і поставили гармати.

Козаки, з свого боку, також ближче висунулись до Жовтих Вод. Цього ж  дня, але пізніше, до свого табору приєднався і сам Богдан Хмельницький, з реєстровцями Філона Джалалія, що, з’явившись біля Жовтих Вод, злізли з татарських коней, демонстративно пройшли повз польський табір, символічно вистрілили з рушниць, і подались до табору запорожців, чим, ледве не повністю, здеморалізували поляків і подали приклад решті реєстровців, які, поки що, перебували у польському таборі.

Забігаючи дещо наперед, відзначимо, що наступного дня, за їх прикладом  до повстанців перейшли й реєстровці Шемберга.

День 4 травня закінчився тим, що прибулий Хмельницький послав через болото до Тугай-бея козака з проханням поспішити до нього на допомогу. У відповідь Тугай-бей надіслав незначний загін ногайців у тил до поляків. Ногайці нічого серйозного не заподіяли, проте, можливо саме завдяки їх появі позаду своїх позицій, Стефан Потоцький зрозумів, що сподіватися йому на перемогу нічого і вирішив укріпити й утримувати зайняту ним позицію до підходу основних сил польського війська.

Але вже незабаром, після першої розвідки, з’ясувалось, що Стефан Потоцький зі своїм військом перебуває у більш ніж критичному стані. Попереду стояли запорозькі козаки, посилені реєстровцями Ф.Джалалія, праворуч протікала річка Зелена – притока Інгульця, паралельна Жовтим Водам, ліворуч тягнулась балка Княжі Байраки, вкрита дрімучим лісом, що мала 60 сажнів глибини крутого схилу, і закінчувалась річкою Великим Омельником. Звісно, що зваживши на такий кепський стан справ, Потоцький, вже вкотре, наказав ще сильніше укріпитися.

Зрештою, поляки зробили біля лівого берега Жовтих Вод продовгувате коло, залишивши з його південного боку вхід, захищений шанцями, що мали вигляд напівкіл, внутрішнім боком звернутих до поля. Всіх цих шанців було 6 головних та по 3 з кожного боку та в’їздних воріт. Вони йшли паралельно один одному, утворюючи чотири ешелони укріплень. Крім того було зроблено ще й 6 інших шанців, звернутих до укріплень відкритими дугами, утворюючими свого роду «вулицю», яка йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за іншим «банкетами». Один з шанців, де була, начебто криниця, замикав у кінці «вулиці» ворота. Таким чином, все укріплення польового табору являло собою обширне овальне коло що заключало у собі 234 сажні (сажень –2,13 м.) з півдня на північ, і дещо більше зі сходу на захід.

Стратегічне становище війська Хмельницького було вигіднішим вже тому, що було вкрите лісом і давало таким чином можливість козакам у разі потреби вільно відступити до своїх, відстань між таборами супротивників була не більше 2,5 верст, так що вони могли вільно бачити один одного.

Справжня битва розпочалась 5 травня. Початок їй поклали герці  понад річкою та дрібний бій, що розпочався атакою реєстрових козаків, які, таким  чином, мабуть, воліли довести свою відданість справі визволення України, чимдалі бій ставав сильнішим. У той час як запорозька піхота, підтримувана гарматним вогнем, із завзяттям кинулась на ворожі окопи (шанці) і здобувши їх почала заганяти поляків у самий їхній табір, Хмельницький з кіннотою та татарами переправився через річку «в іншому местцу» і ударив на ворога з тилу. Битва тривала цілий день. Зрештою, втративши декілька тисяч убитими, Стефан Потоцький вирішив відступити. Спочатку поляки відступили у свій табір і розпочали переговори  з Хмельницьким. Було майже домовлено, що вони передадуть повстанському війську порох та гармати, а самі відійдуть до Крилова. За одними даними – супротивники таки домовились, а за іншими – на ці умови, начебто, не пристав Тугай-бей, якому хотілось пограбувати польський обоз. Як би там не було, а наступного дня поляки почали відступ, покладаючись на власні сили, або результати домовленості.

Шлях відступу заздалегідь  був передбачений Б.Хмельницьким. Там  стояв Тугай-бей з татарами, і, крім того, гетьманом до Княжих Байраків був відряджений з тисячею козаків Максим Кривоніс (Перебийнос). Їхнім завданням було перекопати у балці всі шляхи, зробити засіки, накидати каміння, словом, перетворити дорогу на непрохідну.

Отже, наступного дня (6 травня), перед обідом, військо С.Потоцького, упорядкувавши свій табір почало відхід, маючи на меті вихід на шлях до Сміли та Корсуня. Саме обабіч того шляху і знаходилися рокові для них Княжі Байраки. Коли поляки, переслідувані військом Б.Хмельницького, дійшли до балки, спереду на них ударив Тугай-бей з татарами. Стріли хмарами полетіли в обличчя шляхті, вони пробивали наскрізь і калічили людей та коней. Рятуючись від татарських стріл, польський табір звернув на схід, до Байраків, де відразу був атакований козаками Б.Хмельницького. Додамо, що ці та подальші події відбувалися вже на самому терені теперішнього села Попельнасте, Олександрійського району Кіровоградської області.

Між тим ногайці хмарами  кинулись на польський обоз, не припиняючи при цьому обстрілу шляхти з луків. Поляки прискорили рух, увійшли в яр... але далі не змогли зробити ані кроку, адже їхній подальший шлях мав би пролягти через буєраки вкриті лісом, переритою козаками землею та накиданими (козаками ж) деревами та камінням – отже, був зовсім непрохідним. Звернути вбік було неможливо, бо вози вгрузали у болотисту землю, коні падали... Тугай-бей відбив у поляків гармати і татари почали стріляти з них по їхніх же недавніх господарях. Тоді поляки почали швидко обкопуватись валом, покидали рушниці, вишикувались у чотирикутник і почали відбиватися шаблями, палицями, або й просто камінням. Але, навіть ця шалена хоробрість не допомогла їм. Татари вдарили відразу з чотирьох боків, перекинули чотирикутник поляків і зійшлися всередині його з протилежних боків. Зчинилася нечувана різанина, у якій до ночі всі жовніри були перебиті, або, принаймні, поранені. Врятувались лише 2-3 старшини, яких козаки полонили та відправили чи то до Чигирина, чи то до татарської неволі (за іншими данними – близько 3000 жовнірів потрапили у полон, але це вельми малоймовірно) та один жовнір, переодягнений селянином, який і приніс М. Потоцькому до Корсуня звістку про загибель його сина з усім військом. Точніше, С. Потоцький напівмертвий від ран був спочатку захоплений у полон, саме після цього всі поляки, хто залишився живий, покидали зброю. Молодий сміливець помер серед степу, наступного дня, від численних ран.