Петро Конашевич - Сагайдачний: політична, військова та просвітницька діяльність

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра українознавства

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

                  з дисципліни

                «Історія України»

Тема: Петро Конашевич - Сагайдачний: політична, військова та просвітницька діяльність.

 

       

Виконав:

студент 1 курсу заочного відділення,

групи № МТУз-212                                                                     Якимчук В.О.

 

 

Перевірив:                                                                           доцент Чоп В.М.

 

 

Реєстраційний №_________

Дата____________________

Підпис__________________

 

 

 

Запоріжжя, 2012

ЗМІСТ

 

1 Петро Сагайдачний – вихованець  Острозької академії………………………3

2 Реформатор і стратег сухопутних  та морських сил козацького війська…….5

3 Боротьба козаків під керівництвом Петра Сагайдачного проти турків

   і татар. Хотинська битва………………………………………………………..8

   Висновок………………………………………………………………………..17

   Список використаної літератури………………………………….…………..20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 Петро Сагайдачний – вихованець  Острозької академії

 

…Петро Конашевич настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя, своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок,  надзвичайною дотепністю і в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвизначніших людей...

Це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життя, в бою був перший, при відступі останній, жвавий діяльниний. 
                                                             Собеський Я.

 

Вихованець славної Острозької "академії" Петро Конашевич Сагайдачний був гетьманом з перервами від 1614 по 1622 рр.

Гетьман українських реєстрових козаків народився десь у 1560 року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім’ї дрібного українського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш, звідки й друге прізвище — Конашевич.

 Коли Петру виповнилося одинадцять років, він залишив батьківський дім та подався в науку до Острога. Очевидно, він і там не розлучався з улюбленою зброєю, яку, як вже було зазначено, полюбив ще з малих років. До того ж, для цього він мав сприятливі умови: місто славилося своїми ремісниками-зброярами. 
Маючи багаж знань, який дала йому домашня освіта, Петро при зарахуванні учнем Острозької школи-академії переступив перші навчальні сходинки – кілька елементарних класів.

Навчався Сагайдачний в Острозькій школі, першому українському

навчальному закладі, заснованому князем Костянтином-Василем Острозьким у 1587—1588 роках, мавши від роду одинадцять років.

Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький, Клірик Острозький, Василь Суразький, ієромонах Кипріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, автор "Грамматики словенския...", за якою навчалося декілька поколінь українців, білорусів, росіян і яку М.Ломоносов називав «вратами своєї ученості». В Острозькій школі, яку вже тоді називали академією, учні вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. До курсу граматики входило вивчення старослов’янської та грецької мов.

Сагайдачний провчився в Острозі не більше трьох-чотирьох років і закінчив своє навчання на поч. 1590-х.

Острозька академія давала своїм учням не лише ґрунтовні знання, відкриваючи перед ними широкі обрії кар’єри. Цей навчальний заклад був визнаним в Україні культурно-освітнім та ідеологічним центром. Молодим людям там прищеплювалося розуміння духовних цінностей свого народу, формувалися національна самосвідомість і гідність.  
Особлива духовна атмосфера, яка оточувала Петра Сагайдачного в острозький період його життя, остаточно сформувала його особистість. Сприйняті ним ідейні та культурні віяння і впливи яскраво проявилися у його діяльності вже поза студентською лавою.

Скінчивши ж навчатися, Петро подався служити до якогось київського шляхтича: канцеляристом або дитячим вчителем – точно не відомо. Але дуже скоро відчув, що таке життя – не його стихія. І доля привела Петра Конашевича на Січ.

 

 

 

2 Реформатор і стратег сухопутних  та морських сил козацького  війська

 

Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. Блискучий полководець, мудрий політик Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану серед сучасників. "Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати-останнім".

 

 

Петро Сагайдачний- гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвизначніших діячів вітчизняної історії. Справжнє прізвище-Конашевич. Сагайдачний- це прізвисько, що походить від слова сагайдак, яке означає шкіряну сумку або дерев`яний футляр для стріл, а також лук. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана. Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорізьку Січ. Уславився як видатний державний діяч. За його гетьманування у 1617 році Військо Запорізьке увійшло до Європейської ліги для боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутній антитурецький союз, Сагайдачний установив дипломатичні звязки з Московською державою, Грузією, Іраном. Освічений, талановитий, хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював  відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим і Туреччину. У 1616 році здобув Кафу, де був найбільший невільничий ринок.

Запорізьке Військо під його проводом увійшло в новий період розвитку. Сагайдачний провів основну реформу війська, усунув із війська своєвільні елементи і завів сувору дисципліну. Мабуть, за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів.

 

 

Конашевич створив велику козацьку армію, що мала кільканадцять тисяч вояків. Це військо в більшості пербувало в містечках і селах, головно в королівщинах і складалося з хліборобського люду.

Петро Конашевич-Сагайдачний сам був дисциплінованим, аскетичним і завзятим рицарем і того ж вимагав від інших. Він розумів, що єдино вірним шляхом поліпшення тактики і стратегії є свідома дисципліна та самовіддане ставлення кожного до виконання свого обов’язку. Відступників гетьман непощадно карав: „Він був такий суворий у стриманні козацького свавільства, що з найменшої причини щедро проливав їхню кров”. 
Вимогливість Сагайдачного у дотриманні військової дисципліни зумовила те, що його полки постійно утримувалися на високому рівні організації та бойової майстерності.

Крім того, він створив власну школу воєнного мистецтва, докорінно змінивши традиційні уявлення про ведення бою.

Річ в тім, що за часів Сагайдачного традиційним веденням бойових дій в Західній Європі було маневрування, а не безпосередньо битва. Європейці намагалися захопити найважливіші географічні об’єкти з мінімальними людськими втратами, які дуже важко було поповнити. Питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося. Битва розглядалася як один із способів впливу на противника. Рішучий наступ в глибину території ворога, як правило, вважався неможливим через недостачу сил і засобів.

Сагайдачний же зрозумів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. А склад козацького війська і якість запорожців давали йому можливість вирішення різноманітних і найскладніших тактичних завдань. Отож він відкинув неефективну західноєвропейську систему. Він обирає за основу своїх дій швидкий і несподіваний маневр. Рішучість і активність дій, раптовість – головні риси його воєнно-морського мистецтва.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,— записав літописець.

 

 

3 Боротьба козаків під керівництвом Петра Сагайдачного проти турків і татар. Хотинська битва

 

З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала - Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.

Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.

Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей ординці безжально знищували.

Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов'янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну.

Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,- записав літописець.

Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від своєї бази - Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини. Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.

Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Скільки чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.

До нас дійшла оповідь про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька десятків колод вони зв'язували залізним ланцюгом і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна - турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.

«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.

«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць Д'Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців.