Правління Діоклетіана

Важливі зміни відбулися в суспільному  устрої. Почалася реформа освіти, уперше в історії Китаю закон про  шлюб законодавчо запровадив рівноправність жінок і чоловіків. Обране в ході багатоступінчатих виборів зібрання народних представників Китаю затвердило 1954 р. конституцію.

Активно розвивалися китайсько-радянські  стосунки. Ще у грудні 1949 р., під час  святкувань 70-річного ювілею Й. Сталіна, Мао Цзедун відвідав Москву. Згодом до СРСР прибула офіційна китайська  делегація, яка підписала 14 лютого 1950 р. угоду про дружбу та взаємодопомогу між КНР і СРСР терміном на ЗО років. Радянський Союз надав Китаєві  позику розміром 300 млн. доларів, а також  передав права на низку об'єктів  на території КНР, що вважалися власністю  СРСР. У 50-х рр. в КНР популярним стало гасло "Вчитися в СРСР".

Після завоювання влади китайські комуністи розпочали  прискорене будівництво соціалістичної економіки. Виконаний за рахунок  зібраних надзвичайним тиском на село і приватний сектор коштів перший трирічний план господарського розвитку (1950—1953).призвів до появи важкої індустрії, однак кардинально не змінив ситуації в аграрній, усе ще відсталій країні. У 1952 р. частка промисловості складала лише 27% у загальній структурі народного господарства.

У 1952 р. КПК  затвердила програму переходу до розвинутого  соціалістичного суспільства, розраховану  на три п'ятирічки (1953—1967). Перша  п'ятирічка (1953—1957) була орієнтована  на розбудову важкої промисловості. Велику допомогу КНР надав Радянський Союз. Загалом упродовж 1950—1960 рр. СРСР збудував на території Китаю 250 промислових  об'єктів, надав кредити на суму 1,8 млрд. рублів, безоплатно передав значну кількість технічної та патентної  інформації. Позичені КНР під 1—2% річних кошти згодом були оплачені поставками китайських товарів. У СРСР навчалося  понад 20 тис. громадян КНР.

Зважаючи  на труднощі, що супроводжували форсоване  будівництво соціалізму, а також "відлигу" в СРСР, у травні 1956 р. КПК вдалася до деякої лібералізації  режиму. Після років цькування  та переслідувань інтелігенції Мао  Цзедун проголосив курс на розвиток вільного обміну думками та критики недоліків  державного управління країною. Кампанія розпочалася під гаслом "Нехай  розквітне сто квітів, нехай сперечається сто шкіл". Ця кампанія в поєднанні  з традиційною для Європи фрагментарністю  уявлень про східний світ спричинила різке піднесення авторитету Китаю  в світі, особливо в середовищі лівоорієнтованих західних інтелектуалів. Втім, політична лібералізація в Китаї не була тривалою. Вже в 1957 р. китайські комуністи повернулися* до старих методів тоталітарного керівництва, а виявлених під час "відлиги" опозиціонерів було репресовано.

"Великий  стрибок"

На початку 1958 р. КПК виступила з планом прискореного проведення індустріалізації країни, що згодом увійшов до історії під  назвою "великий стрибок". Ідеологічне  підґрунтя кампанії становила політика "трьох червоних прапорів", що включала власне "великий стрибок", "народну комуну" і "нову генеральну лінію партії". Передбачалося, що внаслідок реалізації другого п'ятирічного плану (1958—1962) в Китаї буде створено підвалини комуністичного суспільства, яке загалом вдасться побудувати до середини 70-х рр. Офіційним гаслом кампанії стало "Три роки напруженої праці — десять тисяч років  благоденства". Запланований приріст  виробництва народного господарства мав складати 25% на рік. На думку Мао Цзедуна, такі темпи економічного розвитку могли дозволити швидко наздогнати за рівнем економічного розвитку Сполучені Штати.

Практичне втілення "великого стрибка" розпочалося  зі створення по цілій країні мережі з тисяч примітивних доменних печей для виплавки чавуну "місцевим способом". Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір'ях міських будинків. Кошти для реалізації проекту було взято з програм  фінансування освіти, охорони здоров'я  та виробництва товарів народного  споживання. На час реалізації проекту  скасовано оплату праці й уведено  ненормований робочий день. На думку  китайського керівництва, кустарне виробництво чавуну могло різко  збільшити виробництво продукції  чорної металургії країни з 10,5-12 млн. тонн у 1958 р. до 80—100 млн. тонн у 1962 р. Проект закінчився повним крахом. Виплавлений  кустарним способом чавун був  надзвичайно низької якості і  не міг використовуватися в промисловості. Труднощі із підвозом сировини для "кустарів", а згодом вивозом бракованої продукції  надовго дестабілізували транспортну  систему країни. Результатом економічної  авантюри була втрата 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн залізної руди і марна  праця понад 100 млн. осіб.

У сільському господарстві комуністичні лідери Китаю  збиралися реалізувати "великий  стрибок" шляхом створення "народних комун" — великих воєнізованих колективних господарств з гранично усуспільненим життям їх членів. Сільське населення країни було загнане до 26 425 "народних комун", кожна з  яких налічувала близько 8000 дрібних  господарств. Усі комуни планувалися  як самодостатні підприємства. Усе  майно селян, які потрапляли до комун, усуспільнювалося, всі члени комуни проживали в приміщеннях казарменого  типу й спільно харчувалися. Уранці селяни строєм йшли на роботу й так  само організовано ввечері повертає лися додому. Якість роботи окремих працівників не впливала на норми отримання ними продуктів. Члени комун змушені були віддавати дітей до спеціальних інтернатів, де їх виховували в комуністичному дусі. Одна з ідей "великого стрибка" на селі полягала в значно щільнішому, ніж звичайно, засіюванні рисових полів. У 1958 р. відведені під вирощування рису площі засіяно настільки щільно, що коли рис почав сходити, то паростки створили такий густий "килим", що він витримував вагу людини. Керівництво Китаю очікувало у 1958 р. подвоєння минулорічного урожаю. Заплановано зібрати 370 млн. тонн рису. Реальний урожай виявився набагато нижчим від середнього. Надто густо засіяний рис згнив на корені.

Ентузіазм населення, який Мао Цзедун уважав "об'єктивною передумовою

швидкого  економічного розвитку", комуністичне керівництво Китаю підтримувало

цілковито сфальсифікованою пропагандою уявних досягнень країни. Реальні наслідки

. "великого  стрибка" виявилися катастрофічними.  Упродовж 1958—1961 рр. рівень

виробітку важкої промисловості країни знизився на 23%, а в сільському господарстві — на 28% . За роки "великого стрибка" внаслідок голоду, виснажливої праці  та політичних репресій проти незадоволених  режимом, Китай утратив понад 20 млн. осіб.

Напередодні Другої сесії VIII пленуму ЦК КПК, на партійній конференції в Люшані, з критикою "великого стрибка" виступив один із найвідоміших воєначальників країни маршал Пен Дехуай (1898—1974). Засуджуючи некомпетентні рішення Мао Цзедуна, щоправда, не називаючи його імені, маршал засудив "суб'єктивізм, фанатизм, авангардизм та великодержавність", які призвели до розвалу економіки. Належним чином зрозумівши висловлену маршалом безособову критику, на партійному пленумі, що відбувся в серпні 1959 р., Мао Цзедун виступив із самокритикою й самоусунувся від справ державного управління. Однак, Мао Цзедун не пробачив маршалові публічного приниження. Пізніше Пен Дехуая було звинувачено в "правому опортунізмі" й звільнено з посади міністра оборони. На його місце призначено іншого відомого полководця громадянської війни Лінь Бяо (1906—1971). Офіційним керівником держави, а також головою Державного комітету оборони в 1959 р. став Лю Шаоци (1898—1969). Мао Цзедун залишив за собою пост лідера партії.

Намагаючись відвернути увагу мешканців країни від економічної катастрофи, КПК  вдалася до агресивних кроків у зовнішній  політиці. Улітку 1958 р. китайські комуністи  спровокували загострення ситуації навколо Тайваню, що вилилося у світову  кризу. Протягом тривалого часу артилерія  КНР обстрілювала два невеличкі  острівці в Тайванській протоці, а прокомуністично налаштовані  мешканці острова навіть підняли  на Тайвані збройне повстання  проти уряду Гоміньдану. СІЛА, що 1954 р. підписали з Тайбеєм угоду про взаємодопомогу, пригрозили Китаю використанням проти нього ядерної зброї у випадку спроби висадки на Тайвані. Після придушення антикитайського повстання в Тибеті 1959 р. і переселення до Індії понад 20 тис. тибетців китайські війська тричі (1959, 1961 і 1962 рр.) вторгалися до Індії. Згідно із свідченнями тибетців, під час придушення повстання 1959 р. та наступних репресій китайці вбили 65 тис. жителів Тибету. Протягом короткотривалої, але запеклої війни 1962 р. китайські війська окупували частину індійської території на високогірській рівнині Аксай Чін. У серпні 1960 р. стався розрив у радянсько-китайських відносинах. Незадоволений розгорнутою в СРСР критикою сталінізму та відмовою передати Китаю ядерні технології, Мао Цзедун заявив, що його країна здатна здійснити побудову комунізму, спираючись винятково на власні сили. Після спровокованих китайською пропагандою нападів на радянських фахівців СРСР відкликав з КНР усіх спеціалістів. Спроби досягнути порозуміння між обома режимами тривали до липня 1963 р., коли в радянсько-китайських відносинах стався повний розрив. У 1962 р. виникла загроза війни з Бірмою. Результатом усіх цих кроків стало посилення міжнародної ізоляції КНР. З іншого боку, напруження у відносинах із сусідніми країнами надавало китайським комуністам аргументи для пояснення скрутної внутрішньоекономічної ситуації, а також, за потреби, виправдовувало жорстокі репресії проти незадоволених режимом.

Підвалинами зовнішньої політики КНР стала теорія протистояння високо-розвинених країн Західної Європи та Північної Америки — "світового міста" решті країн планети — "світовому селу". Китай оголосив себе авангардом революційного руху бідних та відсталих народів проти індустріального та експлуататорського Заходу.

Зіткнувшись із реальною загрозою остаточного обвалу економіки, китайські лідери в січні 1961 р. на пленумі ЦК КПК постановили  скоротити масштаби капітального будівництва  й удатися до політики "врегулювання" економіки. Було реорганізовано й розпущено  частину "народних комун", відновлено закриті раніше кооперативи, власникам  повернено присадибні ділянки, відкрито сільськогосподарські ринки й дозволено  тримати худобу. Для "зміцнення" сільського господарства до сіл у  примусовому порядку переселено близько 20 млн. міських жителів.

"Велика  культурна революція"

Невдачі форсованого будівництва індустріалізованого  суспільства призвели до низки внутрішньопартійних  дискусій. Шукаючи нові орієнтири  для розчарованого крахом "великого стрибка" населення, партія запропонувала 1963 р. нову кампанію під гаслом: "Весь народ вчиться у армії, весь народ  — солдати". Як взірець для  наслідування партія виставляла військову  дисципліну й організованість, котрі  нібито дозволили армії уникнути характерних для суспільства  тенденцій занепаду. Кампанія супроводжувалася запровадженням на підприємствах та в установах військових порядків, проте комуністичним лідерам  так і не вдалося погасити настроїв незадоволення некваліфікованим партійним  керівництвом.

Політична ситуація в Китаї загострилася восени 1965 р. У листопаді 1965 р. партійна преса  виступила з критикою вистави  за п'єсою історика та письменника У  Ханя "Звільнення Хай Жуя". Письменника звинувачено в тому, що своєю виставою про долю чесного та справедливого чиновника XVI ст., якого корумпована й обмежена владна верхівка виганяє зі служби, він натякав на процеси всередині КПК, зокрема усунення від влади Пен Дехуая. Разом із У Ханем критики зазнали Пекінський міськом КПК та відділ пропаганди ЦК, які нібито не виявили належної пильності в протидії "ідеологічній диверсії". Зі своїх посад було звільнено багато відповідальних працівників. У кінці 1965 р. хвиля звільнень докотилася до армії. Причини чистки значною мірою лежали в площині конфлікту між ортодоксальними прихильниками Мао Цзедуна та запідозреними в неблагонадійності колишніми організаторами співпраці із СРСР. "Культурна революція" стала вінцем внутрішньопартійної боротьби, що точилася всередині КПК ще з часів краху "великого стрибка". На тлі постійного нагнітання атмосфери підозрілості та шпигуномаиії 16 травня 1966 р. партійне керівництво Китаю створило "Групу в справах культурної революції". її очолили Чень Бода і дружина Мао Цзедуна Цзян Цінь. У кінці травня 1966 р. в середній школі при Пекінському університеті створено перші загони "хунвейбінів" ("червоних охоронців"), які взялися за практичне втілення постулатів "культурної революції". Реалізуючи утопічну ідею егалітарного суспільства, Мао Цзедун спрямував соціальну активність молоді на ліквідацію чотирьох пережитків минулого, що нібито гальмували розвиток Китаю: культури, звичаїв, поглядів і звичок. "Хунвейбіни" розпочали свою діяльність з побиття та блазенських судів над тими своїми викладачами, котрі, на їх думку, недостатньо висвітлювали значення особи Мао Цзедуна в історії їх країни та світового революційного руху. Правоохоронні органи не втручалися в лінчування, що чинили студенти у вузах. Загалом по країні жертвами своїх учнів стали понад 140 тис. викладачів. Згодом молодь почала нищити бібліотеки, музеї та інші культурні заклади, де зберігалися "ідеологічно шкідливі" предмети старовини. На вулицях китайських міст палали багаття в яких горіли книги, а освічених людей

відправляли на важку фізичну роботу "для  перевиховання". За даними міністерства державної безпеки, тільки протягом кінця серпня — вересня 1966 р. у  Пекіні "хунвейбінами" було вбито 1722 особи, у 33 695 сімей конфісковано майно, понад 85 тис. осіб вигнано за межі міста. Ідеологічним джерелом вандалізму був виданий багатомільйонним накладом збірник цитат Мао Цзедуна  — "Червона книжечка". Цитатник проголошував вищість неписьменності над освіченістю, підносив культ  фізичної сили та пропагував класову  ненависть. Водночас надзвичайних розмірів набрав культ особи самого Мао  Цзедуна.

Наступний поштовх руху "хунвейбінів" надав  у серпні 1966 р. XI пленум ЦК КПК, на якому Мао Цзедун звинуватив численні місцеві партійні організації та органи державного управління в "опортунізмі". Водночас було усунуто майже все керівництво ЦК партії. Після пленуму "хунвейбіни", керуючись закликом Мао Цзедуна "Вогонь по штабах!", розпочали громити ті установи й організації, які партійний лідер запідозрив у ненадійності. У грудні 1966 р. з появою підрозділів сформованих з молодих робітників "цзаофанів" ("бунтівників"), "культурну революцію" було перенесено на підприємства. Убивства та знущання над "ворогами Мао" "цзаофані", як і "хунвейбіни", поєднували з варварськими розгромами закладів культури, нищенням культурних та матеріальних цінностей. У січні 1967 р. розпочалася організована "цзаофанями" кампанія "захоплення влади". Підрозділи "бунтівників" лише в Пекіні захопили понад 300 керівних органів державного управління включно з міністерствами. Працівників цих міністерств нападники виганяли, а іноді й вбивали. Стверджуючи, що головними якостями керівника повинні бути "революційна свідомість" та "відданість справі світової революції", а не освіта та професійні навички, "цзаофані" намагалися керувати країною, видаючи із захоплених ними установ накази та розпорядження. Країна занурювалася в хаос. У Пекіні "хунвейбіни" розгромили посольство СРСР. У багатьох місцях почалися криваві сутички між "хунвейбінами" та "цзаофанями", які претендували на виключне керівництво тими чи іншими закладами.

Бажаючи погасити розпалений конфлікт, Мао  Цзедун запропонував гасло "об'єднання  трьох сторін культурної революції" — "хунвейбійів", "цзаофанів" та армії. За активної участі військових почалося створення ревкомів, які перебирали на себе всі адміністративні та державні функції. У кінці літа 1967 р. в Китаї фактично було уведено воєнний стан. Після великих зіткнень між "хунвейбінами" та "цзаофанями" в Ухані та Гуанчжоу армія почала арештовувати "хунвейбінів" і висилати їх на перевиховання в табори в сільській місцевості. Загалом до сіл вислано близько 10 млн. учасників "культурної революції". До кінця 1968 р. армія встановила контроль над усіма галузями державного управління.