Причини та наслідки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Дещо менше померло  дітей від 0 до 5 років. Але тут, ми вважаємо, слід врахувати таке: а) на початку 30-х років XX ст. в українському селі на Полтавщині стало народжуватись  менше дітей, що було пов'язано з  розкуркуленням, насильницькою колективізацією, загальною нестабільністю в суспільстві; б) в роки голодомору зовсім не вівся  облік ненароджених дітей та дітей  віком до одного року.

Існує дуже багато свідчень очевидців про те, як селяни вели своїх дітей до великих міст та залізничних станцій і там  залишали в надії, що хоч діти якось  виживуть.

Навесні 1933 року спостерігається  явище масового знищення безпритульних  дітей. У березні на Полтавському залізничному вокзалі «спеціальний вагон перевели на бічну колію, і  дітей, що юрмилися навколо у пошуках  їжі, числом до 80, загнали до нього  силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених  зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік».

Висновок: трагедія голодомору, для мене, насамперед, в тому, що багато дітей померли жахливою смертю, навіть не дізнавшись слова «життя». Серед них було багато талантів, які так і не розкрилися. Ці таланти, в прямому сенсі цього слова, зварилися в казанах. Тоді всі виживали як могли і зрозуміло, що сильніший завжди перемагає слабшого. Слабші в той час були діти. Вони були абсолютно не захищені. Якщо їх не їли в їхньому домі, то не факт, що не з’їдять у сусідів. Не дивно, що вони створювали, так звані, банди і намагалися держатися разом, крадучи в інших людей. Їх не можна засуджувати, бо вони були вимушені це робити. Зрозуміло, якщо сильніший перемагає слабшого, то збираючись докупи слабші завжди будуть сильніші. А тоді жити хотіли все. Добре, що люди в той час ще були. Як розказувала одна очевидиця, добрі люди привезли цілий вагон голодних дітлахів і довірили їх студентам, щоб ті годували та доглядали за ними. Але було і не людське ставлення. Наприклад, щоб позбутися «зайвих ротів»,  малих зібрали до одного вагону і просто зачинили їх там. Люди навіть не мали змоги їх випустити звідти, бо зовсім не мали сил і довго вони слухали плач тих нещасних.

 

Історії очевидців

Розповідає ЧОРНА Марія Тимофіївна, 1912 р. н., вул. Щорса. 

 

 

            У 1932 – 33 роках ми з мамою працювали  в колгоспі. А батько був крильщиком, то він працював по найму. Ми в колгоспі нічого не заробили, а в батька такі були скудні заробітки, що нічого й думати на них прожити. Запасів ніяких. Нас четверо: тато, мама, я і малий Павлик. Ми вже восени відчували голод. Було у нас чотири майже нові стільці, то я за них виміняла відро пшеничних крупів. Ними і жили. Городця у нас майже не було. Ні картоплі, ні бурячків. А податок великий наклали. Кажуть батькові, ти заробляєш по найму, то і плати. Які заробітки були, податок забрав – всього і не виплатили.             

Як зиму протягли, самі не знаємо. А прийшла весна, прийшла  і смерть в нашу хату. Батько ослабіли, вже й не піднімалися. Поклали  ми їх на долівку на солому. Так вони і вмерли. Як ховати? Я немічна, мама не встають, Павлусь малий і теж  ледве живий. Та прийшов, спасибі, татів  давній товариш. Вирили ми у дворі  ямку міленьку під осокором, постелили  соломки та ледве витягли батька з хати. Так і поховали. Через  два тижні мама побажали, щоб поклали  їх піл сволок. Це значить -–вони чують смерть. Ото і мама померли. Рядом їх і поховали.            

Подавив голодомор Чорного  Тимофія Никодимовича і Чорну  Орину Василівну. А які вони роботящі були! Скільки тієї роботи за життя  переробили! Тепер спочивають вічним сном. Царство небесне душам.            

Брат Павлик такий уже  був слабий, не вставав, не ходив, ніякої надії на те, щоб підняти його. Пішла я з дому так, куди очі  бачать, і прийшла до річки Вовчої. А там люди черепашки вибирають. Я й собі назбирала, наловила, принесла в пелені додому. Стала їх варить та видирать м’ясо. Спочатку я годувала Павлика, не міг навіть сісти. А потім піднявся. А тут понаростали бур’яни. Їли лободу, калачики, какиш, лопуцьки. Тоді нам уже добре було. А то замість лопуцьків наїлися молодої бугилови, болиголов зветься. Голови болять і якісь важкі, спимо день і ніч від неї, мало навіки не поснули.            

Того ж року померли  наші тітка Радченко Тетяна Василівна  – мамина сестра, та її чоловік, а  наш дядько Радченко Павло Васильович. Тітка Тетяна працювала в колгоспі. Пішла по збірках на кукурудзяне  поле і знайшла три качани. А  тут де не взявся наглядач-обходчик. Витрусили в неї качани.            

- Что, сволочь, накрала  в государства. Будешь глыпать за решеткой.            

Засудили на три роки тюрми. Вона там і вмерла. А дядько Павло  голодував дуже, загорював і помер. Хату забили, пусткою стала.

 

Розповідає ВОРОЖБИТ Марія Карпівна, дівоче прізвище Ділова, 1914 р. н., вул. Щорса. 

 

 

            Жили ми, Ділови, в Павлоградському районі, село Богдано-Вербське, чи просто Богданівкою звали, кілометрів 30 від Васильківки. Брат Панас із дружиною Олександрою і три хлопчики-дошкільнята. Другий брат Данило був парубок і я теж незаміжня. Всі дорослі працювали в колгоспі “Правда”. За рік не заробили нічого. А в городі було трохи жита посіяно, кукурудза і друге. Ось настала осінь. На село шуліками налетіли невідомі люди, говорять по-московськи, а сквернословлять по-диявольськи. До них і наші сільські активісти приєдналися і вимагають, щоб всі вивозили хліб і другі запаси продуктів для держави, бо робітники голодні за станками працюють. Придумали план до кожного двору. Ми не хотіли вивозити, то приїхали і забрали все, не тільки зерно, а й картоплю, овочі, забрали й корову. Але це ще тільки квіточки були на шляху “до світлих вершин комунізму”.            

Хоч червона банда забирала в чашці пшоно, в глечочку квасолю, в казанку борщ, одначе наше село не виконало плану хлібозаготівлі, і записали Богданівку в чорний список. Наїхало ще здорових озброєних людей ціла навала. Оточили село, нікого не випускають. Лавку зачинили. Ні соли, ні гасу, ні сірників, ні мила… А тут ще одне горе: Олександра померла. Не витримало серце таких випробувань. Поховали в городі тихо, поспішно, наче творили якийсь злочин. І вся Україна отак вимирала без плачу і голосіння, без дзвонів і обрядів. Звикали до найстрашнішого, звикали до смертей мами і тата і всіх найдорожчих… З села не випускають, з України не випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів… Сидимо в темноті, в страхові, в невідомості.             

Ночами люди почали тікати в світ. Тільки й чуєш постріли та матірщину. Ми теж наважились на втечу. Бракує слів, щоб розказати, як ми вибиралися із села, а все-таки вибралися, втекли від отієї “Правди”. А від  голоду не втекли.            

У Васильківці поселилися ми в пустій хаті (відмирущих хат було багато), але ні роботи, на яку Панас сподівався, ні харчів, ні палива не було. Панас поїхав на шахти, думав і нас забрати. Але тут хлопчики – Семенко, Василько, Олекса, три Ділови – один за одним всі повмирали. Вирили ямку в городі та й поховали. А далі і Данило опух увесь, заліг і не встав. Я теж лежала, не підводилася. Приїхав Панас довідатися, а вже нікого немає.            

І зараз голова обертом  іде, і зараз ві сні бачу дитячі приречені очі… Семенко, Василько, Олекса і брат Данило… 

 

 

            (Записала Н.  Малишко). 

 

Розказує ВОЙНИЙ Степан Павлович, 1910 р. н., Васильківка, вул. Калініна.

 

 

            Саме як був голод, я служив в  армії, був у Макіївці. Ми, червоноармійці, не голодували. Але бачили жахливі  картини, коли люди на вокзалах, по залізниці, по дорогах, по вулицях і під заборами падали і вмирали. Ми складали на дроги, на підводи по 10 – 15 трупів і вивозили у спеціальні ями. І таке було не лише в Макіївці, скрізь, куди нас  посилали, по всіх містах і селах, всюди  бачили жах, від якого не тільки голова закружиться, а й розум помутиться. Не можна порахувати, скільки ми вивезли трупів за той період. Повернувся додому, а тут теж на станції Улянівка трупи чужих людей, які кудись хотіли їхати, тікали від голоду і падали невідомими, незнаними жертвами голодомору. Ні в кого не було документів.            

У мого батька Войного Павла здохла коняка. Голодні і пухлі сусіди Микита Лабзун та Кирило Міщенко відрізали куски дохлятини і тут же їли сире. Носили вони дохлу конину і додому, бо вдома сім’ї умирали з голоду. І Микита, і Кирило, і їхні сім’ї померли від голоду та від такого харчування. 

 

 

            (Записала Н. Малишко).  

 

 

 

Повідомляє ВОЙНА Настя Іванівна, 1911 р. н., вул. Калініна.  

 

 

            Як відомо, в колгоспі на трудодні не дали нічого – ні грошей, ні хліба. Все зерно прямо від  молотарок вивозили на елеватори, а  звідти в міста. А те, що вродило  в городах, забирали продовольчі  комісії. У нас, наприклад, забрали  кукурудзу, соняшник, просо. А в інших  – ще й картоплю, соливо, квасолю, сушку – та всі харчові продукти. А щось же треба їсти. Люди ішли у степ. Там стояла скирта соломи. Ото і рилися в ній, перебирали, первіювали по зернині збирали, щоб зварить щось дітям. Скирту підточили, тоді мерзлий верх соломи упав на людей і побив. Повбивало на смерть чотирьох: Карпенко Наталку Петрівну, її свекруху бабу Карпенчиху, Моцака Івана і ще одну молодицю, не пам’ятаю прізвища. А мене і ще кількох жінок повитягали напівживих. Одволали.            

А їли ми тоді маторженики з кураю. У ступі натовчемо половки та добавимо бурячка і їмо… Гіркі харчі, а бач, не повмирали. На нашій вулиці умирали цілими сім’ями, не встигали вивозити на кладовище. 

 

 

            (Записала Н.  Малишко).

Висновок: історій очевидців не дуже багато, але всі вони описують події, по-своєму, особливо. Зосталися люди, які досі пам’ятають про жахи голодомору. Я не уявляю, як вони можуть жити з тими спогадами. Ночами, напевно, тільки і бачать смерті своїх братів та сестер. Мене дуже вразили історії очевидців. Читати узагальнено про ті часи – це одне, а дізнаватися історію нашого людства з вуст очевидців – зовсім інше. Було б набагато краще, якщо б в книжках по історії України, замість загальної інформації були ці історії. Усвідомлення трагедії тоді було б глибше. По-правді, мене більш чіпляє в цих історіях те, що як би люди не боролися за своє життя, все одно вони вмирали. Взяти ту ж історію про Микиту Лабзуна та Кирила Міщенка. Їли вони ту дохлу коняку, та все одно смерть їх забрала. Вижили, на мою думку, тільки щасливці. Читаючи, як люди боролися за життя, я починаю усвідомлювати те, наскільки ми зараз не бережемо цей Господній подарунок. Як перебираємо їжею кожен день, коли в ті часи інші люди просто не мали вибору. Просто ніхто не думає про страшні часи, всі живуть теперішнім, що є жахливою помилкою.

Чеський підручник  з історії для 9 класу: ось як пишуть про Голодомор

Завжди цікаво подивитися на себе очима сусідів. Ось як виглядає згадка про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. у чеському підручнику з  історії для 9-го класу:

"Голодомор, що стався  на Україні в 1932–33 рр., був жахливим  лихом. Кількість жертв, за  деякими оцінками, сягнула 7 млн.  На Україні панує погляд, що  голодомор штучно влаштували  більшовики, а низка фахівців  вимагає визнати його умисним  геноцидом.

Адже неврожай, що про  нього ви читали в основному тексті, не міг би спричинити голодомор, якби більшовики не вивезли з сіл практично  все збіжжя та харчі.

Вони були їм потрібні для  постачання до міст, що розросталися у  зв'язку з розбудовою промисловості. В обмін на збіжжя вони також купували за кордоном устатковання та не в останню чергу накопичували велетенські резерви на випадок війни.

Однак зерно через недбале  зберігання гнило у сховищах під  збройною охороною, тоді як по селах  мерли люди, яким військо перешкоджало податися деінде. Окрім того, ухвалено закон про розкрадання державної  власності, за яким могли стратити й  того, хто підібрав на колгоспному  полі кілька колосків.

Становище було таке жахливе, що люди від голоду йшли на людожерство. Влада у відповідь розвішувала  оголошення "Їсти мертвих дітей  — варварство".

Висновок: коли я знайшла цю статтю, то відразу ж вирішила помістити її до реферату, адже мені особисто дуже цікаво прочитати про те, як в інших країнах пишуть про нашу трагедію. Я завжди помічала, що люди хочуть якось викривити історію, прикрасити її чимось, тому здивувалась, що в Чеському підручнику так правдиво написали про голодомор. Добре розуміти, що інші країні розуміють маштабніть та жорстокість нашої трагедії та навіть називають винуватців. По-правді, нове мені в цій статті тільки відкрилось оголошення, про яке написали, про те, що розвішували його люди. Я чомусь в статтях ніколи не помічала такого факту, але якщо це правда, то ще більше усвідомлюєш ганебність людей. Так і хочеться крикнуть їм у відповідь: «Щоб дітей не їли, віддайте зерно!». Насправді, хочеться щоб інші країні не просто усвідомлювали нашу трагедію, а ніколи її не повторювали.

 

П’ять фактів про голодомор

1. Кількість загиблих

Підрахувати точну кількість  жертв є неможливим. Експерти та історики говорять, що в більшості архівні дані про загиблих в цей період часу в Україні були або знищені ще в СРСР, або сфальсифіковані - загиблим в результаті голоду в мартиролог масово приписували смерть від серцевих хвороб, або від будь-яких інших, не пов'язаних з виснаженням організму.

Українські історики називають  різні цифри жертв Голодомору. При цьому прийнято враховувати  і потенційна кількість не народжених українців. У цьому випадку цифра  сягає 12 мільйонів чоловік. Безпосередньо  в період 1932-1933 років загинуло від 4 до 8 мільйонів чоловік. Так, наприклад, історик Юрій Шаповал і його колега Станіслав Кульчицький у своїх публікаціях говорять про 4,5 млн. жертв у цей період. Історики підкреслюють: у мирні 1932-33 роки українців загинуло більше, ніж у Другій світовій війні (близько 5 мільйонів цивільного населення).