Средние века

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно  сприяв поширенню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл  мав, звичайно, і політичні цілі. Він сподівався прив'язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомогою бенефіціальної системи розраховував створити замість пішого селянського ополчення, що занепало, боєздатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства.  Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення голов ної військової сили, що підкреслювало його неповноправне становище в державі;

по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна  реформа сприяла подальшому зміцненню  та оформленню феодальних відносин у  Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходи ти до цієї форми пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду Франкського королівства.

На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу, що було однією з  її цілей Карл Мартелл і його наступники значно розширили кордони Франкської держави і домоглися тимчасового посилення центральної влади.

Син і наступник Карла  Мартелла майордом Піпін Короткий (741—768) врегулював взаємовідносини з церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелл. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою, церквою та її главою — Папою Римським.

Утиснутий лангобардами, папа всі свої надії покладав на допомогу франків, тому він санкціонував захоплення Піпіном королівського титулу. У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастир, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закликом папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського короля Айстуль-фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колишнього візантійського володіння).

На цих землях у  Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави  є сучасний Ватикан, розташований всередині міста Рима.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого

Час найбільшої могутності Франкської держави припадає на правління сина Піпіна Короткого — Карла Великого (768—814), що став героєм багатьох легенд, оповідань і пісень. Сучасників вражала його кипуча, невтомна енергія, здатність вникати у всі деталі управління державою, у справи адміністрації, господарства, військові, дипломатичні, справи освіти тощо. За описах сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міцної статури. Для свого часу він був досить освіченою людиною — цікавився літературою і поезією, зокрема античною, знав латинську і грецьку мови, хоч писати так і не навчився.

Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй  владі різні племена і народності. У результаті походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений престолу, а його володіння приєднали до Франкської держави.

Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успішним: дійшовши до Сарагоси, франки вимушені були повернути на свою територію ні з чим. Цей невдалий похід став пізніше сюжетною основою середньовічного французького рицарського епосу "Пісня про Роланда".

Надалі франки методично просувалися  на південь від Піренеїв. У 801 р. в  арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої становили головним чином баски і наварці.

За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія.

Прагнучи розширити  свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу  в Баварії і розділив цю область  на графства. Разом із Баварією н  орбіту франкського впливу потрапила  і залежна раніше від неї Карінтія (Хорутанія) — область, населена слов'янськими племенами хорутан (словенців).

Захоплення Баварії  зіштовхнуло Карла з аварським  ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави. Почалися затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів, розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов'ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-паннонського кордону.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході дійшли тепер до Барселони і середньої течії Ебро, на сході — до Ельби (Лаби), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину Італії.

За площею держава франків наближалася  до старої Західної Римської імперії  і так само включала до свого складу різні племена і народності, що стояли на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя  Карл обрав постійним місцеперебуванням свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. На північному заході було створено Бретонську, а на південному заході — Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство.

На протязі всього східного кордону імперії — від  Балтійського до Адріатичного моря, франки межували зі слов'янськими племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній  Європі тягнулися землі полабських слов'ян: ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Дунаю йшли володіння чехів і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов'янські племена — хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних  кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити датчан від слов'ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов'янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка, що доходила до Віденського лісу, ядра майбутньої Австрії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фріульською маркою, що прикривала Північну Італію.

На початку IX ст. Карл користувався великим впливом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірландських князів; імператор Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям  імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона була надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.) до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги, лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і авари нарешті, кельти (нащадки бритів) у Бретонській марці.

Всі ці племені і народності економічно  були пов'язані одне з одним, розмовляли різними мовами і перебували на різних стадіях розвитку феодалізму.

Кожна з територій  імперії без постійного військового  й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний раз туди, де виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої території. З часом утримувати завойовані племена і народності ставало все важче. Неміцні, суто зовнішні зв'язки між окремими частинами імперії розірвались через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної

                                             Європи

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за відсутності економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів — бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини ІХ ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали  майже незалежним від неї; дрібні та середні феодали, стаючи їх васалами, були набагато тісніше пов'язані з магнатами, ніж з главою держави — королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла  Великого — Людовік Благочестивий (814—840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ  відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуванню трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи — Франції, Німеччини, Італії і, відповідно, трьох народів: французького, німецького та італійського.

За Верденським договором  молодший син Людовіка Благочестивого — Карл за прізвиськом Лисий (840— 877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона — Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької мови.

Середній з братів—Людовік Німецький (849—875) — заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло на німецьких діалектах. Це королівство стало називатися Франкським, а пізніше — Німеччиною.

Старший син Людовіка — Лотар (840—849), згідно з Верденським договором, зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з'єднання осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною італійської народності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок 

Імперія, створена Карлом Великим, розпалась вже на протязі наступного століття. При не міцних правителях, якими виявились його нащадки,  центр обіжні сили феодалізму розірвали її на частини. Однак здійснений ним союз держави і церкви обумовили характер європейського суспільства на століття вперед. Освітні і церковні реформи Карла зберігали своє значення ще довго після його смерті. В раннє Середньовіччя ім’я  Карла стало синонімом могучого властителя: по латинській формі імені Карла – Carolus – правителів держав у Європі стали називати королями. Могучі правителі, що сходили на європейські трони, розглядали історичного Карла Великого як вищий зразок суверенітету. Священна Римська імперія германської нації , котра починала своє походження до коронації Карла Великого в Римі, проіснувала тисячу років, поки не була знищена іншими великими завойовником – Наполеоном, котрий також іменував себе нащадком Карла Великого.