Сталінський терор на території України в 30-40 рр ХХ ст

    Політико-ідеологічне керівництво цим процесом здійснював П. Постишев (разом з ним С. Косіор, М. Попов. А. Хвиля та ін.), а, сказати б, матеріальну базу підводив шеф ДПУ-НКВС В. Балицький. Були сфабриковані справи "Української військової організації" ("УВО"), "Об'єднання українських націоналістів" ("ОУН"), "Контрреволюційної боротьбистської організації", "Блока українських націоналістичних партій", а також "Польської організації військової" ("ПОВ") та ін. Низкою спеціальних політичних рішень протягом 1933-1938 рр. "українізацію" і "коренізацію" було зведено нанівець.

    Нові  сталінські атаки на "український  націоналізм" 1943-1944 рр., 1946-1947 рр., 1951 р, характеризувалися тим, що дозволяли  тримати в постійній напрузі  партійно-державне керівництво, а також  українських інтелектуалів, але, на щастя, не мали таких кривавих наслідків, як у 30-і рр.

    Аналіз  перебігу подій 20-х — початку 40-х  рр. засвідчує, що основним знаряддям  здійснення сталінського політичного  терору була партійна організація України. Разом з тим, спрямовуючи вістря атак проти українського національного відродження 30-х рр., партократія винищила і тих комуністів, з діяльністю котрих гіпотетичне або фактично це відродження було пов'язане.

    Не  випадково атака на старше покоління  української культурної еліти здійснювалася  паралельно з атакою на комуністичну інтелігенцію з "націоналістичним ухилом". Типовим прикладом можуть бути події, пов'язані з винищенням колишніх "боротьбистів" (зокрема, із справою "Буржуазно-націоналістичної анти радянської організації колишніх боротьбистів" 1937 р.). Саме на початку 1937 р було дано новий імпульс до терору постановою ЦК ВКП(б) "Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі.ЦК КПУ". Об'єктами критики стали П. Постишев і його "команда", які невдовзі були знищені. "Єжовщина" — кампанія репресій 1937-1938 рр. — завершила те, що не було довершено в попередні роки: винищення тих, хто колись належав до опозиційних угруповань, військових кадрів, працівників НКВС. Всього у 1930-1941 рр., за неповними підрахунками, в Україні було викрито 110 різного роду "контрреволюційних" організацій. "Справа" кожної з них, як правило, ніби колами розходилася по Україні. Так, у справі "СВУ" було засуджено у відкритому судовому процесі 45 осіб, відразу заарештовано 400 чоловік, а всього, за підрахунками деяких дослідників, постраждало понад ЗО тис. чоловік.

    Аналіз  засвідчує, що найменш дослідженими залишаються проблеми політичного  терору проти України у повоєнний  час, хоча тут також були свої закономірності. Розгорнуті під час "ждановщини" пошуки "українського буржуазного націоналізму" у творах науковців, літераторів, митців наприкінці 1948 р. переросли у відверто антисемітську кампанію, пошуки "єврейського націоналістичного підпілля". Особливої уваги потребують західноукраїнські землі, де більшовицька влада здійснювала жорстоку й підступну боротьбу проти Української повстанської армії (УПА), розколюючи й знесилюючи її методом провокацій й завдяки більшій військовій силі. Характерні такі цифри: у 1945-1953 рр. за різного роду "антира-дянські політичні злочини" в Україні було заарештовано 43 379 чоловік віком до 25 років, з них в Західній Україні — 36 340 чоловік.

    Нарешті, не варто забувати, що невдовзі після  смерті диктатора "українську карту" у боротьбі за владу намагався  розіграти Л. Берія, котрий підготував спеціальну записку про західні області України (травень 1953 р.). Записка (яку деякі дослідники помилково кваліфікували виключно як провокативну) і події навколо неї допомагають краще зрозуміти негативні наслідки сталінської політики на західних теренах України Ці сюжети також потребують неупередженої уваги фахівців. 

    1.2 Початок репресивної  політики

    Невід'ємною  ознакою сталінського режиму став масовий терор. Щоправда, він не був винаходом Сталіна. Репресії не припинялися з часів "червоного терору" 1918—1920 рр., хоч і зменшилися в роки непу. Але з кінця 20-х років вони набувають особливого розмаху. Терор мав на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори.

    Некомпетентне втручання партійного керівництва в економіку, штучне форсування індустріалізації неминуче призводили до хаосу, невиконання планів, аварій на виробництві. Початок пошукуванню "винних" поклав сфабрикований ДПУ "Шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві.

    Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929—1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга — 1932—1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, "кіровська хвиля") і третя — 1936—1938 рр. (так званий Великий Терор).

    Першою  жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали "підкуркульниками"[8,с.14]. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато "спецпереселенців", особливо дітей, загинули від голоду, холоду та хвороб.

    Одночасно органи ДПУ вдарили по українській  інтелігенції,  особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. У червні  1929 р. ДПУ розстріляло в Харкові колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх у організації націоналістичного підпілля. У липні того ж року почалися арешти провідних українських  науковців  та  інших  представників  інтелігенції,  звинувачених  у приналежності до таємної націоналістичної організації —  Спілки визволення України  (СВУ). У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 "членами СВУ". На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та  Михайло  Слабченко,  історик  Осип  Гермайзе,  педагог  Володимир  Дурду-ківський,  філолог  Григорій  Голоскевич,  письменники  Людмила  Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Дехто з них у минулому займав керівні посади в українських урядах і небільшовицьких партіях (С. Єфремов — товариш (заступник)  голови Центральної Ради,  В.  Чехівський  —  голова уряду УНР, А. Ніковський — міністр закордонних справ УНР). Справу СВУ від початку до кінця сфабрикували каральні органи. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних  підпільних  організацій.  Метою  процесу  було  обгрунтувати  переслідування  української  інтелігенції  і  скомпрометувати  політику  українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули  в  таборах.  Процес  СВУ  став  початком  розгрому  українського національного відродження.

    Тоді  ж була ліквідована Українська автокефальна православна церква. В січні 1930 р. "Надзвичайний церковний собор" у Києві змушений був заявити, що УАПЦ "самоліквідовується". Під час процесу СВУ митрополита М. Борецького було заарештовано, а згодом заслано на Соловки (загинув 1936 р.). Жертвами переслідувань стали й інші єпископи і священики УАПЦ.

    На  початку 1931 р. у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин УГА, серед них — колишній комендант Січових стрільців Григорій Коссак. їх звинуватили у створенні націоналістичної організації, яка готувала повстання проти радянської влади, і розстріляли.

    Розділ 2. Сталінський терор  на Україні, як прояв  геноциду проти української  нації

    2.1 Суть сталінських репресій у 30-40-ві роки

    Індустріалізація  й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій  20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

    На  першому етапі наступу Сталіна  проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

    Уперше  до цієї тактики на Україні вдалися  у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної  націоналістичної організації під  назвою «Спілка визволення України» (СВУ) [22,с.6-7]було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

    Як  можна було сподіватися, однією з  перших установ, що зазнали головного  удару в цьому наступі, була Всеукраїнська  Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

    Процес  СВУ [22,с.6] став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

    У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля  репресій, Сталін розпочав нові. Тепер  вони були спрямовані насамперед проти  членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках  для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

    У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937—  1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому»[19,с.363]. Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

    Незадоволення Сталіна українцями не викликало  подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у  міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

    Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем»[19,с.364], Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал»[19,с.364] на Україні.

    Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».

    Головним  об'єктом цих наскоків був комісар  освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він  накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.