Творчість І. П. Котляревського

Відчайдушні гуляки в “Енеїді” (“пройдисвіти” і  “голодранці”)  обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе  ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і  багатство;  воля  -  ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися  до  останньої  краплі  крові. Троянці - господарі землі, справжні  її  володарі.  Боги  ж  -  “олімпійці”, “вседержителі” - мізерні й смішні порівняно з ними - мужніми,  безстрашними, з'єднаними товариськими узами.  У  цьому  незаперечний  громадянський  пафос “Енеїди” І. П. Котляревського [7].                                                                                                                                                                                

 Поема “Енеїда” в  своїй суті твір  реалістичний,  побудований  на  життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати  ближче  до  реального життя, про те, що, власне, в цьому - завдання і смисл поезії.

Живопис І. П. Котляревського цілком  земний,  наскрізь  пройнятий  “людським духом”, людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні  груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує,  що  песимізм, мінорний тон не в його дусі [6].

Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає  гумор,  нахил  до шаржування.  Ось  Евріалова  мати,  зачувши  про  смерть   сина,   “кричала, ґедзалась, качалась, кувікала,  як  порося...”.  Сміх  покриває  собою  все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх  грубий,  “як  для  панського вуха”,  але  завжди  щирий,  здоровий.  Проте  добродушний   гумор   нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про  ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих  рядків,  де  поет говорить  про  славне  минуле  народу  або  нагадує  сучасникам  про  забуту повинність  перед  вітчизною.  Теплі  згадки  переплітаються  тут  з  гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини [6].

 Новаторство поетичної  творчості І. П. Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник  протиставляє  свою  музу  традиційним  “старим”  музам, віджилим літературним канонам:

   Ох, скільки муз таких на світі!

   Во всякім городі, в повіті!

   Укрили б зверху  вниз Парнас.

  Я музу кличу не  такую:

  Веселу, гарну, молодую;

  Старих нехай брика  Пегас [7].

   Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко  вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи.  Усе  тут комічне,  гротескне   і   водночас   психологічно   виправдане,   внутрішньо умотивоване.  Народне  слово  в  устах  поета  відсвічує  всіма   відтінками здорового сміху - від доброзичливого гумору аж до караючої сатири [7].

 Плідно  використовуючи  в  ”Енеїді”  мовно - стилістичні   засоби   народної творчості, Котляревський досягав значного  ефекту.  Він  полюбляє,  зокрема, соковиті епітети. Його Дідона  “розумна  пані  і  моторна”,  “трудяща,  дуже працьовита, весела, гарна,  сановита”;  Ентелл  “був  тяжко  смілий,  дужий, мужик плечистий і  невклюжий”.  Порівняння  І.П.Котляревського  несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун  велично  проноситься  в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака,  схвативсь  на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з Дідоною возились,  як з оселедцем сірий кіт” і т. п. [6; 7]

 Комізм образів і  ситуацій в “Енеїді” посилюється   комізмом  чисто  мовним, як, наприклад,  неймовірним  нагромадженням  ряду  слів  однієї  граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.

І. П. Котляревський  написав  свою  поему  короткими,  динамічними  рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст  одягти в дзвінку, “бадьору” форму. Віршова структура “Енеїди” -  новаторська,  вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При  безсумнівній  орієнтації на  ритмічні  норми  російського   чотиристопного   ямба   І. П. Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності,  акцентовності [7].

Ямби його звучать  природно  і  невимушено,  відтіняючи  комізм  ситуацій  і колізій.

 “Енеїда” писалася,  як  відомо,  протягом  усього  творчого  життя  поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси -  нерівний загальний  колорит  твору,  невитриманість  у  змалюванні  окремих  образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать  цілості  всього  образу.  Тон розповіді  з  часом  міняється,  стає  подекуди  риторичним.  Не  можна   не відзначити  певної  ідейно-естетичної  еволюції  самого  Котляревського   за період написання “Енеїди”. Це  позначилося  й  на  поемі:  від  буфонади  до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів  і картин, до своєрідних романтичних барв [7].

  “Енеїда”  І. П. Котляревського   сильна   наявним   у   ній   прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування  любові  до  батьківщини,  звеличення героїчного минулого, показ самовідданих і мужніх воїнів, нарешті,  могутній образ  самого  Енея  -  все   це   утверджувало   високі   моральні   якості національного   характеру   українського   народу.   Отже,    смисл    поеми І. П. Котляревського  -  в  утвердженні  духовних  сил  народу,  в  уславленні життєлюбства, оптимізму,  мужності  простих  людей.  З  глибокою  повагою  і любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі,  наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя [6; 7].

“Енеїда” одразу  ж  дістала  визнання  прогресивної  громадськості  Росії, завоювала велику популярність у демократичного читача.

Ще за життя І.П.Котляревського з'являється ряд  наслідувань  і  переспівів його  “Енеїди”  як  на  Україні,  так  і  в   літературних   кодах   братніх слов'янських народів. Окремі  фрагменти,  переспіви  та  переробки  з  поеми І.П.Котляревського  почали  жити  в  народі,   відіграючи   роль   важливого культурного чинника [7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛАВА III. Значення творчості  І. П. Котляревського.

 

Значення творчості Котляревського для становлення нового українського письменства велике й багатогранне. Це стосується, зокрема, й такого важливого фактору його розвитку, як утвердження письменником в українській літературі народної мови. Живе народне слово в XVI — XVIII ст. уже було представлено у творах українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він довів здатність її для творення високохудожньої літератури, відігравши цим самим велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу.

У творах Котляревського представлена насамперед побутова лексика (тільки «Енеїда» містить 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп). У поемі міститься  велика кількість назв одягу, хатнього інтер'єру, будівель, сільськогосподарських  знарядь, народного харчування, назв людей за суспільним і родинним станом, найменування рослин і плодів, тварин тощо. Поема містить також військову, абстрактну (назви суспільних явищ, процесів, людських переживань) та іншомовну  лексику (зокрема імена міфологічних персонажів). Настанова автора на викликання сміху, гумористичний стиль твору  визначають значний прошарок специфічно-розмовної  і просторічно-згрубілої лексики, зокрема семантичні ряди лайливих слів [2; 9].

Твори Котляревського відзначаються  широким спектром лексики синонімічної, близьких варіантів, які демонструють багаті можливості народної мови у  змалюванні різних відтінків душевного  стану людини, передачі мови персонажів. Особливо широкий у письменника  синонімічний арсенал слів на означення  дії, що об'єктивно свідчить про динамічний стиль його поеми [9].

Котляревський подав у  своїх творах багатющу стихію народної фразеології (тільки в «Енеїді» близько  сімдесяти тематичних груп), зокрема  прислів'їв і приказок, лексикалізація яких дає невичерпні можливості для  характеристики різних життєвих ситуацій і поведінки персонажів. Багато прислів'їв і приказок виражають типові народні думки й сентенції з приводу важливих суспільних явищ, як, наприклад: «Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча». Мовні засоби художньої характеристики збагачуються у творах письменника шляхом використання народних образних формул, усталених порівнянь типу «Злякався, побілів як сніг».

Хоч у п'єсах Котляревського синонімічне розмаїття народної мови (що часом набуває в «Енеїді» самодостатнього значення) представлене набагато скромніше й економніше, використання народно-розмовних лексичних  засобів є більш різноманітним  і цілеспрямованим. Письменник засвідчує  великі можливості народного слова  для мовної характеристики персонажів, їх індивідуалізації як певних суспільних типів [2; 9].

Своїм доробком Котляревський  спростував нігілістичне ставлення  російських кіл суспільства щодо самої можливості творення літератури мовою українського народу. Він увів у нову українську літературу той  основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою  послугувалися письменники дошевченківського  періоду, збагачуючи і розвиваючи його. При тому, що мова Котляревського була очищена й незмірно розвинена  Шевченком, який став основоположником сучасної української літературної мови, його барвисте слово і сьогодні не втратило своєї соковитості і  художньої влучності, здатності  викликати радісний сміх і давати нам душевне задоволення [9].

Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної і морально-етичної  свідомості, а й утвердила в  українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню  епоху. Як справді великий твір мистецтва, його «Енеїда» являє собою високо-інтегровану  художню систему, в якій успадковано  не тільки літературну традицію, а  й багатовікову народну культуру та народне світобачення в цілому. Взаємодія успадкованого і нового в поемі є дуже складною, синтетичною, оскільки риси традиційного входять в неї як органічні внутрішні елементи. Органічне поєднання традиційного і новаторського утворює нові системні зв'язки, що надає «Енеїді», незважаючи на запозичений сюжет, рис справді оригінального твору [3].

Виступаючи важливим фактором розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення і народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак — : до можливості пізнання його як рушійної сили історії. Вторгнення Котляревського в царину народного світобачення й естетичної свідомості сприяло відходу української літератури від статичності й умовності універсальних типів художнього мислення, У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що проявляється у прагненні особистості до соціальної та національної свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу і самої мсти художньої творчості з інтересами народних мас.

Проникнення в «Енеїду» Котляревського цілісного «язичницького» світобачення, не розчленованого раціоналістичною свідомістю на протиставлені одна одній естетичні категорії, сприяло усвідомленню тогочасною художньою думкою єдності і взаємопроникності в людському житті трагічного і комічного, піднесеного й низького, прекрасного й потворного і, таким чином, поглиблювало конкретно-історичне розуміння сутності явищ і предметів, а також параметрів людської натури, що в перспективі відкривало можливості для створення в літературі різноманітних індивідуальних характерів [3; 10].

Життя у творах Котляревського є поліфонічним і багатобарвним, цілісним й неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюється з неофіційних, народних критеріїв прекрасного. Він не просто «реконструює» природні стосунки між  індивідами, а од відтворення родової  людської суті наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків  між людьми, за яких особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбіту загальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно особистості, як здавалося раніш, і виступають як витвір І результат сукупної діяльності людей. На відміну від раніш усталеного в давній літературі принципу осмислення людського буття через призму незмінних релігійно-міфологічних уявлень, які наперед визначали структуру суспільства і місце в ній людини як чогось незмінного, Котляревський приходить до розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (на відміну від циклічної його природи в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторності світу [3; 10].

Крім наявності прямих висловлювань автора про історичну  змінюваність світу, про державне життя, суспільні порядки, про царів і вельмож та історичних діячів елементи історизму у творчості Котляревського яскраво проявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епохи, у відтворенні його неповторного образу Я колориту, у здатності письменника схопити ряд провідних тенденції суспільного розвитку [3].

Історизм мислення Котляревського проявляється і в уловлюванні  духу тих змін, які сталися в  державному організмі протягом XVII-XVIII ст., зокрема в розумінні таких  законодавчих реформ, як не порядкування церкви державі, зміна правових норм судочинства, у розумінні ним  такої важливої історичної акції, як відродження національної свідомості в України, до якої він ставиться однозначно позитивно [3].